Читать книгу Криниця для спраглих. Кіно (збірник) - Иван Драч - Страница 25

Син торсав за рукав:

– Дєдю, чуєте, то вже час виходити до колії, а ви розспівалися як за добро-миру.

Іван на нього так дивно витріщив очі.

Син побілів, подався назад.

Дід поклав голову в долоні і довго щось собі нагадував. Устав із-за стола, підійшов до жінки, взяв її за рукав.

– Стара, гай, машір – інц, цвай, драй! Ходи, уберемося по-панськи, та й підемо панувати.

Вийшли обоє з хати.

Ввійшли інші, убрані, ціла хата заридала. Як би хмара плачу, що нависла над селом прорвалася, як би горе людське дунайську загату розірвало – такий був плач.

Жінки заломили руки і так сплетені держали над старою Іванихою, аби щось згори не впало і її на місці не роздавило.

Михайло взяв Івана за барки і шалено термосив ним, і верещав, як стеклий.

– Мой, як єс ґазда, то фурни тото катране з себе, бо виполічкую тебе, як курву!

Іван не дивився в його бік.

Схопив стару за шию. Пустився з нею в танок.

– Польки мені грай, по-панськи, маю гроші!

Люди задеревіли.

Іван термосив жінкою, як би не мав уже гадки пустити її живу з рук.

Вбігли сини, обох силоміць винесли з хати.

На подвір’ї Іван танцював далі якоїсь польки.

Іваниха обчепила руками поріг, приповідала:

– Ото-с’єм ті виходила, ото-с’єм ті вигризла оцими ногами!

І все показувала в повітрі, як глибоко вона той поріг виходила…

Коли вони вийшли з хати і проминули кілька кутків, дорогу перейшла на перехресті похоронна процесія.

Спереду обдертий хлопчик із обдертим коміром під шиєю. В руках держить чорний хрест і все дивиться на нього. За ним такі самі чотири хлопчики несуть маленьку труну. На її вічку білий тоненький хресток, а ціла вона синя. В головах труни прибитий віночок із жовто-брудних квітів. З отих самих, що ростуть попри каміння. Такий віночок, як калачик бідного мужика, що дає в церкві за простибіг.

За труною плететься кілька жінок. По них не знати, котра молода, а котра стара. В руках тримають малі погаслі свічки. Під пахвами несуть напівзів’ялі вазоники. То ті марні квіти, що ніколи сонця задосить не мають і все з одного боку брудно-зелені, а з другого – ясно-жовті.

Перша жінка: Лежав як рибка і все ротик роззявляв.

Друга жінка: Водиці йому треба було раз по раз.

Третя жінка: Пашіло од нього вогнем. Як би хто під ним вогонь розіклав, а його кісточки, як полінця накидав, аби горіли.

Йдуть всі помучені, зів’ялі, сіру мряку хрестом прорізують.

Маленький похорон завертає в другу вулицю. Чорний хрест обвився сивими цяточками мряки. Хлопчики померзли. Баби ледве лізуть – йдуть серединою вулиці, як подерті тіні.

А цвинтар буде, лиш його крізь сіру мряку не видко.

Малий Андрійко побіг за похороном. Його завернули…

– Не поїду, – не своїм голосом закричала Іваниха, оторопівши од маленького похорону.

Її сини просто підхопили під руки і понесли.

Вона випручувалась. П’яні сини тримали маму залізно. Старий Дідух тільки за голову тяжко схопився руками.

Плоти попри дороги тріщали і падали – всі люди випроваджували Івана, хто з ним прощався, хто на похорон дивився.

Дід Іван ішов зі старою, згорблений, в цайґовім сивім одінню, і щохвилі намагався танцювати польки.

На полі зупинились перед хрестом, що його Іван поклав на горбі. Дід трохи прочуняв од польового вітру і показував старій хрест.

– Видиш, стара, наш хрест? Там є відбито і твоє намено. Не бійся, є моє і твоє…

Малий Андрійко погнав до хреста.