Читать книгу Украдене щастя (збірник) - Иван Франко, Иван Нечуй-Левицкий - Страница 24

Чи не добре б нам, брати, зачати

Скорбне слово у скорботну пору,

Як мужам до мужеського збору,

Не як дітям у дзвінки бряжчати?

Вирядім ми слово до походу

Не в степи куманські[57] безконечні,

А в таємні глибини сердечні,

Де кують будущину народу.

Потопчімо там полки погані,

Що летять на душу, як тривога,

Смагу сиплють з огняного рога

І кинджал ще обертають в рані.

Вирвім з коренем ту коромолу,

Що з малого гріх великий робить,

Що нечайно брата братом гнобить,

Щоб засісти з ворогом до столу.

Чи ще мало в путах ми стогнали?

Мало ще самі себе ми жерли?

Чи ще мало нас у ликах гнали?

Чи ще мало одинцем ми мерли?

Блаженний муж, що йде на суд неправих

І там за правду голос свій підносить,

Що безтурботно в сонмищах лукавих

Заціплії сумління їм термосить.

Блаженний муж, що в хвилях занепаду,

Коли заглухне й найчуткіша совість,

Хоч диким криком збуджує громаду,

І правду й щирість відкрива, як новість.

Блаженний муж, що серед ґвалту й гуку

Стоїть, як дуб посеред бур і грому,

На згоду з підлістю не простягає руку,

Волить зламатися, ніж поклониться злому.

Блаженний муж, кого за теє лають,

Кленуть, і гонять, і поб’ють камінням;

Вони ж самі його тріумф підготовляють,

Самі своїм осудяться сумлінням.

Блаженні всі, котрі не знали годі,

Коли о правду й справедливість ходить:

Хоч пам’ять їх загине у народі,

То кров їх кров людства ублагородить.

Було се три дні перед моїм шлюбом.

У чистім полі я пшеницю жав.

Був південь. Я спочити сів під дубом,

В душі ж мов світляний алмаз дрожав.

І враз почув я голос невимовний,

Той голос, що його лиш серце зна,

Для вуха тихий, але сили повний,

Що душу розворушує до дна.

«Ще поки ти почався в лоні мами,

Я знав тебе; заким явивсь ти в світ,

Я призначив тебе перед царями

Й народами нести мій заповіт».

І мовив я: «О Пане, глянь на мене!

Простак убогий, молоде хлоп’я!

Хто стане слово слухати невчене?

Кого наверну, розворушу я?»

І мовив голос: «Від отсеї хвилі

Ти мій. Про все, чим досі був, забудь!

Усе покинь, вір тілько моїй силі,

Мої слова нехай тебе ведуть.

А що сумнився ти в мойому слові,

Так знай: нікого не навернеш ти;

Мов стріли б’ються о щити стальові,

Так твій глагол о серць людських щити.

На вітер будеш мій глагол метати,

Проповідати будеш ти глухим;

Де станеш ти, ніхто не схоче стати,

Що похвалиш, всім видасться лихим».

І мовив я: «О Господи, я грішний!

Чи щоб спокутувать всіх вин вагу,

Ти на сей труд важкий і безуспішний

В сій хвилі кличеш свойого слугу?»

І мовив голос: «Не тобі се знати!

Не за провини я признав тебе,

Не безуспішно будеш працювати,

А серце в тобі я скріплю слабе.

Твоїми говоритиму устами

До всіх народів і до всіх віків,

Твоїми я тернистими стежками

Вестиму своїх вибраних борців.

Тобою я навчу їх відрікаться

Життя і світа для високих дум,

Сучасних нужд, погорди не лякаться,

У світлу ціль зостріливши весь ум.

Ось уст твоїх я пальцем доторкнуся

І вложу в них своїх глаголів жар.

І наострю твій слух, щоб, як озвуся,

Ти чув мій голос, наче грім із хмар».

Я ниць упав. «О, чую, Пане, чую!»

І серп я кинув, і пшеничний стіг,

І батьків дім, невісту молодую.

І відтоді не бачив більше їх.

Ти знов літаєш надо мною, галко,

І крячеш горя пісню монотонну;

Глядиш у серця глибину бездонну

І бачиш гниль, гидоту беззаконну —

Не страх тобі нічого і не жалко.

У тебе очі ясні на падлину;

Підлоту, самолюбство і брудоту

Ти здалека добачуєш достоту;

Твоя душа, мабуть, рідня болоту,

Що в собі бачить ціль всього й причину.

О, знаю, заклюєш мою ти душу!

На тім степу беззахиснім, безводнім,

У тім хижацькім стовпищі голоднім,

Знесилений в змаганню тім безплоднім,

Твоєю жертвою я впасти мушу.

Моє ти фатум, невідступна зморо,

На мозок мій нещасна кандидатко,

Не кряч так зично, не лети так падко!

Не бійсь, піде твоя побіда гладко!

Я не втечу! Впаду вже скоро-скоро!

Крик серед півночі в якімсь глухім околі.

Чи вмер хто й свояки ридають по вмерлому?

Чи хто поранений конає в чистім полі?

Чи плачуть сироти, ограблені і голі,

Без батька-матері, без хліба і без дому?

Невідомий співак походу степового…

Замісто струн нап’яв він тетиви спижеві,

Давно забуту рать з сну будить вікового

І до походу, знай, накликує нового

«За землю Руськую, за рани Ігореві»[62].

Давно забута рать в забутій спить могилі,

І Ігор спить, і з ним все плем’я соколине;

Лиш крик поета ще лунає в давній силі,

Байдужість сірая куняє на могилі,

А кров із руських ран все рине, рине, рине.

Де не лилися ви в нашій бувальщині,

Де, в які дні, в які ночі —

Чи в половеччині, чи то в князівській удальщині,

Чи то в козаччині, лядщині, ханщині, панщині, —

Руськії сльози жіночі!

Скілько сердець розривалось, ридаючи,

Скілько зв’ялили страждання!

А як же мало таких, що міцніли, складаючи

Слово до слова, в безсмертних піснях виливаючи

Тисячолітні ридання!

Слухаю, сестри, тих ваших пісень сумовитих,

Слухаю й скорбно міркую:

Скілько сердець тих розбитих, могил тих розритих,

Жалощів скілько неситих, сліз вийшло пролитих

На одну пісню такую?

І досі нам сниться,

І досі маниться

Блакитного того Дону

Шоломом напиться.

Від роду до роду

Сю далеку воду

Ми співали-споминали,

Як мрію-свободу.

Якби-то нам з Дону

Та не було грому,

То вже б ми над Бугом, Сяном

Не дались нікому.

Якби-то над Доном

Стали ми рядами,

Залізними панцирями

Сперлися з ордами!

Були би ми «Полю»[65]

Шляхи заступили,

Золотими шоломами

З Дону воду пили.

Була б нас не рвала

Степовая птаха,

Якби на Дону стояли

Чати Мономаха[66].

Ліниво-ліниво,

Як Донові хвилі,

Плили віки за віками,

Наш гаразд розмили.

Довелось-таки нам

Над тим Доном стати:

Робітницькими валками

Байдаки таскати.

Довелось-таки нам

До його застукать:

Під землею для чужого

Камінь-вугіль цюкать.

Довелось-таки нам

В нім шукати броду:

Не шоломом – пригорщами

Пити з нього воду.

Довелось-таки нам

З Дону дань приймити:

Бурлацькії шмати прати,

Босі ноги мити.

Вийшла в поле руська сила,

Корогвами поле вкрила;

Корогви, як мак, леліють,

А мечі, як іскри, тліють, —

Не так тліють, іскри крешуть,

А лисиці в полі брешуть.

Вийшла в поле руська сила,

Не щоб брата задусила,

Не щоб слабших грабувати,

А щоб орди відбивати,

Що живим труну нам тешуть, —

А лисиці в полі брешуть.

Не чужого ми бажаєм,

Та й своє не зневажаєм,

Та й не пень ми деревляний,

Щоб терпіти стид і рани,

Поки нас граблями чешуть, —

А лисиці в полі брешуть.

Брешуть на щити червоні,

Як брехали во дні оні,

Як щитами руські сили

Степ весь перегородили,

Мов степовая пожежа

Степ увесь перемережа

З краю в край з одного маху!

Завдали ж лисицям жаху

Ті щити! І досі сниться

Їм та руськая вольниця,

Те гулящеє юнацтво,

Те козацтво, гайдамацтво,

Що не знало волі впину,

Що боролось до загину;

І пройшло, як море крови,

Як пожежа по степові,

По історії Вкраїни…

Навіть згадки, навіть тіні

Тих великих мар донині

Страшно виплодам яскині,

І огню зубами крешуть,

На щити червоні брешуть.

На ріці вавилонській – і я там сидів,

На розбитий орган у розпуці глядів.

І ругався мені вавилонців собор:

«Заспівай нам що-будь! Про Сіон! Про Табор![69]»

«Про Сіон? Про Табор? Їм вже чести нема.

На Таборі – пустель! На Сіоні – тюрма!

Лиш одну хіба пісню я вмію стару:

Я рабом уродивсь та рабом і умру!

Я на світ народився під свист батогів,

Із невольника батька, в землі ворогів.

Я хилиться привик від дитинячих літ

І всміхаться до тих, що катують мій рід.

Мій учитель був пес, що на лапки стає

І що лиже ту руку, яка його б’є.

І хоч зріс я, мов кедр, що вінчає Ливан[70],

Та душа в мні похила, повзка, мов бур’ян.

І хоч часом, мов грім, гримне слово моє,

То се бляшаний грім, що нікого не вб’є.

[І хоч вирвеся з уст крик: «Най гине тиран!»,

То не крик се душі, тільки брязкіт кайдан][71].

І хоч душу манить часом волі приваб,

Але кров моя – раб! Але мозок мій – раб!

Хоч я пут не ношу на руках, на ногах,

Але в нервах ношу все невольницький страх.

Хоч я вольним зовусь, а, як раб, спину гну

І свобідно в лице нікому не зирну.

Перед блазнем усяким корюся, брешу,

Вольне слово в душі, наче свічку, гашу.

Хоч труджусь день і ніч, не доїм, не досплю,

А все чую, немов я на панськім роблю.

І хоч труд свій люблю, а все сіпа гачок:

Ти прикутий до нього, мов раб до тачок.

Хоч добра доробивсь, та воно лиш тяжить,

Мов чуже для когось, мушу я сторожить.

З ким в життю не зійдусь, все підляжу йому;

Так чи сяк вибирать – все найтяжче візьму!

І хоч часом в душі підіймається бунт,

Щоб із пут отрястись, стати твердо на ґрунт, —

Ах, то й се не той гнів, що шаблюку стиска,

Се лиш злоба низька і сердитість рабська.

Вавилонські жінки, відвернувшись, ідіть

І на мене здивовано так не глядіть!

Щоб не впало прокляття моє на ваш плід,

Не прийшлось би раба привести вам на світ.

Вавилонські дівчата, минайте мене,

Хай мій вид співчуттям серце вам не торкне!

Щоби вам не судилась найтяжча судьба,

Найстрашніша клятьба – полюбити раба!»