Читать книгу Украдене щастя (збірник) - Иван Франко, Иван Нечуй-Левицкий - Страница 31

Я не ґеній, синку милий,

Тим ніколи не хваливсь;

Працював, що було сили,

Перед сильним не хиливсь;

Фарисейству й лицемірству

Я концесій не робив;

Людській кривді, злості й звірству

Я ні раз не підхлібив.

В долі добрій чи злиденній

Чесно, просто йшов весь вік

І йду досі. Я не ґеній,

Я звичайний чоловік.

Я для ґеніїв грядущих

Поле дикеє орав,

Шлях серед хащів найпущих

Просікав і протирав;

Для голодних пік сквапливо

Разовий, не панський хліб,

І ставав на всяке жниво,

І в’язав свій скромний сніп.

В сніговійниці студеній

Рук не закладав назад.

Я не плачу, що не ґеній,

Та чом ти так сьому рад?

А що часом стогну з болю

І в зневірі сльози ллю,

Се тому, що скрізь по полю

Так багато кукілю,

Що царює баба Бляґа,

Так що й краю їй не знать,

І немає ліски маґа,

Щоб потвору сю прогнать;

Що характери й сумління

Підгриза якийсь черв’як;

Що молодші покоління

Схнуть і в’януть вчасно так.

Правда, синку, я не ґеній…

Ех, якби я ґеній був!

З тих істерій, неврастеній

Я б вас чаром слів добув;

Я б, мов вихор, вас з собою

Рвав до ясних, світлих мет,

І до жертви, і до бою

Вів би ваш я смілий лет!

Я б вам душі переродив,

Я б вам випрямив хребти,

Я б мужів з вас повиводив —

Навіть з малп таких, як ти!