Читать книгу Украдене щастя (збірник) - Иван Франко, Иван Нечуй-Левицкий - Страница 25

У сні знайшов я дивную долину.

Було так ясно, тихо, легко в ній,

Що бачилось мені: не йду, а лину.

Сміялася в пишноті весняній

Природа, пахощами вся облита,

І скрізь співав пташок незримий рій.

Сріблом на збоччях хвилював лан жита,

Верхом шумів-гудів відвічний ліс,

Внизу була велична тайна скрита.

Внизу був луг, і з нього вітер ніс

Такі розкішні пахощі, що груди

Аж ширшали і дух у тілі ріс.

А йшли ті пахощі з квіток, що всюди

Росли – барвисті, дивних форм, яких,

Мабуть, ніколи не плекали люди.

Хиляючись до тих квіток палких,

Я чув, що й спів солодкий з них виходить,

Мов пасма тонів ніжних і м’яких.

Між тих квіток дівчат багато ходить,

Всі в білому, в вінках і скиндячках,

І одна одну все за руку водить.

У всіх маленькі кошики в руках,

І кожду квітку пильно оглядають,

Пестять і підливають на грядках.

Не рвуть квіток співучих, та зривають

Із кождої ростинки по листку

І бережно у кошики складають.

І, бачачи забаву їх таку,

Я мовив: «Нащо ті листки, дівчата?

На лік, на страву їх рвете яку?»

І мовила одна: «Рвемо для свята.

І не на лік, бо для здорових се;

І не на страву – сита наша хата.

А хто до уст листок сей занесе,

І розгризе, і сок його скуштує,

У того серце розкішшю стрясе;

У того смілість душу напростує,

У того радість очі прояснить,

Турботи всі розвіє й пошматує.

Твій сум, твою зневіру хоч на мить

Прогонить він; ти станеш мов дитина,

Всю суть свою ти мусиш відмінить.

Всім любий ти, хоч круглий сиротина,

І любиш всіх, щасливий в тій любві.

Кааф у нас зоветься та ростина[73]».

Пішли. Та йдуть і мовлять інші дві:

«А ти не рад листків тих скуштувати

І занести їх там, своїй верстві?

Чи все в вас має лютість панувати,

Зневага до людства, погорда й їдь?»

І кинувсь я листки ті дивні рвати,

Ось вам пучок їх. Нате та гризіть!

Поете, тям, на шляху життєвому

Тобі перлини-щастя не знайти,

Ні захисту від бурі, злив і грому.

Поете, тям, зазнати маєш ти

Всіх мук буття, всіх болів і унижень,

Заким дійдеш до світлої мети.

Поете, тям: лиш в сфері мрій, привиджень,

Ілюзій і оман твій рай цвіте,

А ґеній твій – то міць суґестій, зближень.

Пророцький дар у тебе лиш на те,

Щоб іншим край обіцяний вказав ти,

А сам не входив у житло святе.

І серце чулеє на те лиш взяв ти,

Щоб кождому в день скорби пільгу ніс,

І в горю слово теплеє сказав ти.

Та з власним горем крийся в темний ліс!

Ніхто до тебе не простягне руку

І не отре твоїх кривавих сліз.

Та не міркуй, що родивсь ти на муку,

Бо й розкошів найвищих маєш часть,

У творчій силі щастя запоруку.

Усе, чого тобі сей світ не дасть,

Знайдеш в душі своїй ясніше, краще:

Найвищу правду і найбільшу власть.

Ото й минай все темне, непутяще,

Весь злудний блиск, тріумфи хвилеві,

Все підле, самолюбне і пропаще.

І бережи на своїй голові

Вінок незв’ялий чистоти, і ласки,

І простоти, мов квіти полеві.

У маскарад життя іди без маски,

На торжище цинізмів і наруг

Виходь з ліхтарнею з старої казки:

В ній щезне тіло, появиться дух,

Прозора стане явищ темна маса.

І будь ти людям не суддя, а друг.

І дзеркало, й обнова. Guarda e passa[74].

Гуманний будь, і хай твоя гуманність

Пливе з криниці чистої любови,

Якої не мутить пиха й захланність.

Гуманний будь не так, як богослови,

Що надприродним ліктем довг свій мірять,

Льву такають, а гримають ослові,

Братами мають тих лише, що вірять

У їх закон, в їх повісті і чуда,

До «вічних благ» все ласо зуби шкірять,

Та цідять муху, щоб ковтнуть верблюда.

Не те, щоб всіх любив, – се вже надміру,

А не бажай нікому зла та худа.

Всіх бляґ і брехень не бери на віру,

На фальш і зраду май порядний дрюк

І не давай з братів лупити шкіру.

Лише не сердься, не заламуй рук,

Котячу флеґму май усе в запасі,

Не вір облесним, стережися злюк,

А дармоїдам все кажи: А засі!

Як трапиться тобі в громадськім ділі

Здобути голос, вплив якийсь і значність,

Народ вести, снувати плани смілі,

То пам’ятай і все май ту обачність,

Не вірити і не дуфать ніколи

На княжу ласку й на народну вдячність.

Бо княжа ласка, як той сніг на поли,

Що вітер здує, в південь злиже сонце

І лишить чорний ґрунт, пустий і голий.

Народна вдячність, ти, фатальний гонче,

Що з злою вістю все прибудеш вчасно,

А з доброю все спізнишся доконче!

І не міркуй, що де ти бачиш ясно,

Там іншим з твого слова засвітає,

Хаос думок уложиться прекрасно.

Не вір, що люд твої заслуги пощитає,

Що задля них одну дрібну провину

Тобі простить! Він судить – не питає.

І знай, коли щасливую годину

Ти прозівав, щоб інших взять під ноги,

Тебе самого безпощадно в глину

Затопчуть, як камінчик в брук дороги.

Ти йдеш у вишукано скромнім строю

І згірдно так глядиш на сю пропащу,

Що натяк сам – назвать її сестрою —

Ти за зневагу приняла б найтяжчу.

Ти чесна! Двадцять вісім літ проживши,

Ти весну молодости вже найкращу

Пустила мимо! Ти пройшла, не пивши,

Поуз криницю втіхи життєвої,

Уста свої презирством заціпивши.

Чого ти ждеш? Чи ще весни нової?

Вона минула вже безповоротно.

Ти гордо йдеш, та вже ціпкії звої

Жаль простяга, та вже тобі турботно,

Вже щось гірке під серце підступає,

Сумне, як день, що йде понуро-сльотно.

Чи то не зависть по душі щипає?

Минаєш ту пропащу, мов не бачиш,

А скоса зиркнеш – щось в устах злипає…

Мабуть, вночі до подушки заплачеш!

Дівчино, каменю дорогоцінний,

Затоптаний в болото, тванню вкритий,

Та й досі в блиску свойому нетлінний!

На тебе я дивлюся сумовитий:

Який багатий скарб чуття й любови

Марнується розтоптаний, розбитий!

Огонь, що так горить у твоїй крови,

Нагадує мені часи старії,

Коли чуття не гнули ще в окови.

Така, як ти, колись в Александрії[75],

Співаючи, по вулицях ходила

Під іменем Єгиптянки Марії[76].

І так, як ти, й вона тоді твердила:

«Усіх люблю! Чи бідний, чи багатий,

До мене йди і попускай вудила

Своїм бажанням! Я не для заплати,

А через той огонь, що в жилах грає,

В свої обійми рада всіх приняти!

В кого жура сон ніччю пожирає,

Хто радощів не має з ким ділити,

Хто пристрасти пожежею згорає,

Хто в праці гнесь, без діл не може жити —

До мене йдіть! Я всім на своїм лоні

Дам рай або про рай хоч хвилю снити».

Благословлю уста твої червоні

І очі ті безсоромно огнисті —

Дві зорі на рум’янім небосклоні!

І груди ті прегрішні і пречисті,

І стан гнучкий, і сміх – серпанок срібний,

Що закрива безодні горя мглисті.

І лад той навіть клясти я нездібний,

Що впхнув тебе в безодню ту без тями:

З усею поганню він був потрібний,

Щоб розвалить міцну стіну між нами,

І дав нам здибатись, і полюбиться,

І розійтись розбіжними стежками.

Не раз іще твій вид мені присниться,

Не раз іще ім’я твоє кохане

Прошепчу я тужливими устами.

Благословлю тебе. Де лиш постане

Нога твоя, нехай там радість сяє,

Най сміх лунає, хоч і серце в’яне.

І ти не думай, що тебе чекає!

За тим, що щезло, – безхосенні жалі,

А напереді смерть усіх спіткає.

В бруднім завулку, в ясному шпиталі

Чи власнім ліжку – всім одна дорога!

Найкраща чвірка не заїде далі.

А ти не дбай, і доки тільки змога,

Сій радощі, плекай любовні мрії

І жаль гони від свойого порога

За прикладом Єгиптянки Марії.

Опівніч. Глухо. Зимно. Вітер виє.

Я змерз. І випало з холодних пальців

Перо. І мозок стомлений відмовив

Вже послуху. В душі глибока павза.

Ні мозок, ні чуття, ні біль – ніщо

В ній не ворушиться. Завмерло все,

Немов гнилий ставок в гущавині,

Якого темну воду не ворушить

Вітровий подих.

Але цить! Се що?

Чи втопленики з болотного дна

Встають і з хвиль вонючих простягають

Опухлії, зеленуваті руки?

І голос чути, зойк, ридання, стогін —

Не дійсний голос, але щось далеке,

Слабе, марне, тінь голосу, зітхання,

Чутне лиш серцю, та яке ж болюче,

Яке болюче!..

«Тату! Тату! Тату!

Се ми, твої невродженії діти!

Се ми, твої невиспівані співи,

Передчасом утоплені в багнюці!

О, глянь на нас! О, простягни нам руку!

Поклич до світла нас! Поклич до сонця!

Там весело – нехай ми тут не чахнем!

Там гарно так – хай тут не гниєм!»

Не вийдете на світло, небожата!

Не вивести вже вас мені до сонця!

Я сам отсе лежу у темній ямі,

Я сам гнию тут, до землі прибитий,

А з диким реготом по моїй груди

Тупоче, б’є моя лихая доля!

І ще раз чути: «Тату! Тату! Тату!

Нам зимно тут! Огрій нас! Лиш дихни

Теплом, що з серця йде, повій весною,

А ми пурхнем, оживемо, заграєм!

Весняним чаром, співом соловейків

Наповнимо твою сумну хатину,

Арабських пахощів на своїх крилах

Нанесемо, коверцем пишнобарвним

Розстелимось під твоїми ногами.

Лише тепла нам! Серця! Серця! Серця!»

Де ж я тепла візьму вам, небожата?

Уста мої заціпило морозом,

А серце в мене вижерла гадюка.

Як голова болить!

Пожовклі карти

Рукопису старого помаленьку

Перебігають стомленії очі,

А в голові грижа, немов павук,

Снує сітки, немов штукар у тьмі

Пускає сині, білі, пурпурові

Ракети, огняним млинком вертиться,

То вказує в бенґальськім світлі дикі

Якісь появи, що з тих карт пожовклих

Зриваються, немов осіннє листя

Під подихом хуртовини…

«Прийшов

Святий Матвій у город людожерів[77].

А люди ті такі звичаї мали:

Не їли хліба, не пили води,

А тілько жерли тіло чоловіче

І кров пили. А хто чужий траплявся

У город їх, то тут його хапали

І, вивертівши очі, напували

Отруйним зіллям, і в тюрму саджали,

І клали їсти їм траву-отаву».

І вже щеза з перед очей рукопис,

І ту страшну історію читаю

У власнім серці: як я заблукався

У город – будь ім’я його прокляте! —

Як очі вибрано мені, щоб я

Не бачив, хто мене і пощо в’яже,

І як замісто хліба довго-довго

Я годувавсь ілюзій диким зіллям.

І ось я темний у тюрмі ридаю,

І не за тим ридаю, що пропало:

Не за свободою, яка ніколи

Свобідна не була; не за тим щастям,

Що лиш у снах являлось та дразнило.

Лиш те болить мене, що, зведений

До стану травоїдної худоби,

Я тямки чоловіцтва ще не стратив.

Та ось бряжчать ключі, скриплять завіси,

Стукочуть кроки – се сторожа входить.

Хтось шарпнув шнур, що в’яже мої руки,

І роздивля табличку, що до них

Прив’язана. «Три дні ще, і тоді

Час буде вивести його».

Пішли.

Мені не страшно. Що ж, три дні! Могли

І зараз брать.

А може… може, там

Далеко десь, по той бік Чорномор’я,

Маленька барка надува вітрила,

І в ній сидить спаситель твій, що чудом

Перепливе безодню, і ввійде

В останню ніч у сю сумну темницю.

І верне зір тобі, і скаже: «Встань і вийди!»[78]

Ге-ге, колись в леґендах так бувало,

Та не тепер! Не надійся нічого!

Мовчи і жди!

Якби ти знав, як много важить слово,

Одно сердечне, теплеє слівце!

Глибокі рани серця як чудово

Вигоює – якби ти знав отсе!

Ти, певно б, поуз болю і розпуки,

Заціпивши уста, безмовно не минав,

Ти сіяв би слова потіхи і принуки,

Мов теплий дощ на спраглі ниви й луки, —

Якби ти знав!

Якби ти знав, які глибокі чинить рани

Одно сердите, згірднеє слівце,

Як чисті душі кривить, і поганить,

І троїть на весь вік, – якби ти знав отсе!

Ти б злість свою, неначе пса гризького,

У найтемніший кут душі загнав,

Потіх не маючи та співчуття палкого,

Ти б хоч докором не ранив нікого, —

Якби ти знав!

Якби ти знав, як много горя криється

У масках радости, байдужости і тьми,

Як много лиць, за дня веселих, миється

До подушки горючими слізьми!

Ти б зір і слух свій наострив любов’ю

І в морі сліз незримих поринав,

Їх гіркість власною змивав би кров’ю

І зрозумів весь жах в людському безголов’ю,

Якби ти знав!

Якби ти знав! Та се знання предавне

Відчути треба, серцем зрозуміть.

Що темне для ума, для серця ясне й явне…

І іншим би тобі вказався світ.

Ти б серцем ріс. Між бур життя й тривоги

Була б несхитна, ясна путь твоя.

Як Той, що в бурю йшов по гривах хвиль розлогих[79],

Так ти б мовляв до всіх плачучих, скорбних, вбогих:

«Не бійтеся! Се я!»