Читать книгу Украдене щастя (збірник) - Иван Франко, Иван Нечуй-Левицкий - Страница 33

З таємної безодні небуття

Маленьку іскорку, людськую душу

Покликано до земного життя,

На земні радощі, на земную катушу.

Вона летить, мов зірка тая,

Що з неба в безмір улітає, —

Та ось спинилась на момент;

В півшляху три богині-Долі[103]

Її стрічають, щоб по волі

Їй на дорогу дать презент.

І мовила одна: «Душе щаслива,

Даю тобі талант яркий,

Будь сильна ти, і ясна, і мислива,

Твій ум живий, твій зір палкий!»

А друга мовила: «Від мене

Прийми багатий скарб чуття,

Бажання правди неструждене,

Бажання вільного життя.

Фантазія твоя хай буде многоплодна,

А в серці твоїм хай горить

Огнем могутнім гордість благородна,

Перед ніким чола щоб не корить».

Та третя, злобная старуха,

Всміхаючись на ті слова,

На душу своїм духом хуха

І ось що скиглить, мов сова:

«Ай-ай, розщедрились сестриці!

Ось цяцю винайшли яку!

Добра повніські рукавиці

На неї сиплють без ліку.

Та що се, ви якогось Данта[104], Ґете[105]

Чи Шеллі[106] з неї хочете зробить?

Ну, любоньки, без мене ви не втнете,

Мені ж героїв тих по вуха вже досить!

Чекайте ж, я даруночок їй дам

Такий, що ваші пишні дари

Їй будуть не коштовний крам,

А гірш тяжкої муки й кари.

Іди ж собі, душе, у свою путь, —

Що терням встелена тобі, не розмарином!

А чим тобі на світі буть?

Будь русином і хлопським сином!

Талант твій буде рвать тебе

Між люди, в вир життя могучий,

В великих діл і намірів ігрисько,

Та вродження й мій присуд неминучий

Тебе по пояс загребе

В багно грузьке, в клопотів муравлисько.

Той зарід сили, що іскриться в тобі, —

Ні, ти не розів’єш його як слід.

Без вправ, без змагань, наче в гробі,

Його задушить твій нездарний рід.

Твій ум хоч буде вічно рваться

До світла, правди і добра,

Та ввік не здужає добраться

До тої течії, котра

Його б запліднила на зріст,

Йому дала би власний зміст,

Ярку створила б індивідуальність,

Дала би форм, думок ориґінальність.

Се не для тебе, синку мій!

Ти будеш за чужим слідом все гнаться,

Із помилок чужих нічого не навчаться

І повторять зади по указці чужій.

Твоє чуття тобі за пекло стане,

Його топтатимуть усі,

Аж сміття з скарбу зробиться погане,

Аж зависть розростесь, любов зав’яне,

Гірка отрута лишиться в душі.

Бажати будеш правди дуже,

Та з помилки у помилку блукать, —

Ніхто тебе не витягне з калюжі,

Хіба лиш Божа благодать».

Всякий леґенди співа: атеїсти про муки месії,

Амораліст про чернечу мораль, радикал про покірність,

Про самозречення й про занехаєння дійсного світу.

Окрик: життя – то чуття! Моє я – то мій світ, а у ньому

Стільки незвісного, тайн і безодень, Америк багато!

Гей же, Колумби[107]! Нові каравели готуйте, на вітер

Пніте вітрила. Рушай невідомі світи відкривати!

Світ дотикальних появ, отих грубих, важких елементів

Звісний нам добре наскрізь, перемірений, зважений точно,

Бридкість його і красу описали нам і змалювали

Вже на стосотні лади. Надокучило! Годі! Давайте

Свіже! Ведіть нас туди, де ніхто ще не втоптував шляху,

Де непридавлені тілом лиш нагії душі буяють!

Нуте, поезію слів і незайманих звуків давайте,

Мовою душ говоріть до душі, піднімайте уяву

На висоту, де горить віковічна ідей оріфлама!

Весно, ти мучиш мене! Розсипаєшся сонця промінням,

Леготом теплим пестиш, в сині простори маниш!

Хмари вовнисті, немов ті клубочки, шпурляєш по небу

І, мов шовкові нитки, дощ із них теплий снуєш.

Сірую грудку з землі ти підкинеш під небо блакитне,

І в жайворонкову трель грудка розсиплеться вмить.

Ти журавлиним ключем навертаєш нестерпную тугу,

Мрії про вольний простір, щастя далеке моє.

Ти лебединим крилом кришталевії хвилі скородиш —

Чую їх плеск аж у сні на лазуровій ріці.

Бачу, як чайкою ти колихаєшся над глибиною,

Як над широким Дністром гнешся лозою к воді.

Весно, ти мучиш мене! Міліонами кольорів, тонів,

Ліній і творів кричиш: воля, і рух, і життя!

І, мов безсильне стебло в бистрину ту, ти рвеш мою душу,

В серці зів’ялім, черствім будиш нові почуття.

Будиш бажання, яким не сповнитись; освітлюєш пустку;

Ніжно гойдаєш в гілках осамотіле гніздо;

Пильно схиливши лице, роздуваєш погасле огнище;

Свистом від гаю зовеш, наче мій друг молодий.

Ні, не мені вже гулять по тім гаю, мій друже-соколе!

Ні, не мені вже зайцем в зелень пахучу нирять!

Серце тріпочеться ще, і у груді кров б’ється живіше,

Та напосіли літа, давить життя тягота.

Мрії безумні, немов той табун, вигравають по полю,

Гриви на вітер, і ржуть, дзвінко копитами б’ють.

Ах, та се мрії, чуття легкокрилі, барвистії діти,

Але тверда їх рука в поводах цупко держить.

Хвилька – і ляск батога, і жорстоке, понуре «ніколи»…

Праця! І чар весь мине. Весно, ти мучиш мене!

Бачив рисунок я десь – і забув уже, де його бачив,

Чий то рисунок був – Бекліна[108] чи Мейсоньє[109].

Мушля перлова – то віз, а метеликів чвірка – то супряг,

Два аморети малі – то два погоничі їм.

Пурпуром, золотом і ізмарагдом, сапфіром набитий,

Стелиться геть у безмір круто веселчаний шлях.

Поле внизу, непривітна стерня, тогорічне будяччя,

Пара худих шкапенят тягне, зігнувшися, плуг.

За плугом, згорблений теж і спотілий, орач поступає,

Тисне чепіги грудьми, істиком скибу труча.

Та вже спинили його аморети, вже тягнуть за поли,

Просять і тягнуть, манять в поїзд перловий сідать.

З острахом бідний орач позира на незорану ниву,

На коненята свої, на мозолі на руках.

Але нога вже сама піднялась і не слуха розсудка,

Так і здається – тремтить в поїзд перловий ступить.

Весно, се твій екіпаж! І твоя се вина, коли серце

Ще раз розсудок злама, ще раз зо шляху збіжить.

Так усміхаєсь йому променястий той полет Ікарів,

Навіть Ікара[110] судьба не налякає його.

Ні, аморети, мені за погоничів ви вже нездалі:

Надто ви, хлопці, палкі, надто в їзді нетривкі.

Надто бурливі у вас поривання: раз блисків, пожежі,

А за хвилину вам бур, громів і трусу давай.

Надто, голубчики, ви патетичні, засліплені трохи

В своєму власному «я». Се не до ладу мені.

Я вже старий мореплав, як смакують ті громи і бурі,

Знаю докладно! Нехай робить собі їх Зевес!

Досвідний нурок із мене: що в власному «я» там таїться

На болотистому дні – знаю, голубчики, й се!

Черепи стовчених мрій, кістяки неоправданих планів,

Зломки дрібних пожадань, трупи обманних надій.

Ах, а крім того, гидкі слимаки самолюбства, медузи

Зависти, хроби гризот, кефалоподи підлот.

Ні, аморети, не вас за погоничів взять я бажаю:

Сонце, погоду люблю, ясність і радісний сміх.

Хай уже лучче дідусь, сміхотворець отой бородатий,

Супряг летючий жене, золотосяйний гумор.

Нам ні пощо поспішать – не втече від нас чорна могила;

Нам нікого проклинать, нам нікому докорять.

Пристрасті в нас уляглись, скороспілки ілюзій обпали,

З ран, що життя завдало, ще хіба шрами болять.

Та з життьової борні ми не вийшли каліками: серце

Не відучилось любить, іскри не згасли в очах.

Нумо ж, дідусю! Хапай за ті поводи, з променю ткані,

На романтичнім візку в край реалізму майнем!

Сонцем маєвим нехай наше слово заблисне, заграє,

Жаль наш маєвим дощем хай на лани капотить.

Наша любов, мов маєва погода, хай гріє-голубить,

Гнів наш хай буде мов грім, що лиш міязми вбива,

Але ненависть гонім і зневіру далеко від себе!

Біль наш і сумнів на сміх, слізьми облитий, змінім.

Будьмо хоч трупами, та трупами вельмож,

Що на велике діло спромоглися,

Але не трупами тих завалидорог,

Що в боротьбі безцільній знемоглися!

Не мовчи, коли, гордо пишаючись,

Велегласно брехня гомонить,

Коли, горем чужим утішаючись,

Зависть, наче оса та, бринить,

І сичить клевета, мов гадюка в корчи, —

Не мовчи!

Говори, коли серце твоє підіймається

Нетерплячкою правди й добра,

Говори, хай слів твоїх розумних жахається

Слямазарність, бездарність стара,

Хоч би ушам глухим, до німої гори, —

Говори!

Приємний вид, коли бурхливе море

Після хуртовини втишається,

Коли після важких сльотливих хмар

Лазурем небо чистеє пишається,

Коли війна нелюдяна кривава

На мир переміняється,

І ворожнеча між двома людьми лукава

Щирою приязню устороняється.