Читать книгу Украдене щастя (збірник) - Иван Франко, Иван Нечуй-Левицкий - Страница 21

Життя коротке, та безмежна штука[47]

І незглубиме творче ремесло;

Що зразу, бачиться тобі, було

Лиш оп’яніння, забавка, ошука,

Те в необнятий розмір уросло,

Всю душу, мрії всі твої ввіссало,

Всі сили забира і ще говорить: «Мало!»

І перед плодом власної уяви

Стоїш, мов перед божеством яким,

І сушиш кров свою йому для слави,

І своїх нервів сок, свій мозок перед ним

Кладеш замість кадила й страви,

І чуєш сам себе рабом його й підданим,

Та в серці шепче щось: «Ні, буду твоїм паном».

Не вір сим пошептам! Зрадлива та богиня,

Та Муза! Вабить, надить і манить,

Щоб виссать «я» твоє, зробить з тебе начиння

Своїх забагань, дух твій спорожнить.

Не вір мелодії, що з струн її дзвенить:

«Ти будеш майстром, будеш паном тонів,

І серць володарем, і владником мільйонів».

О, не дури себе ти, молодая ліро!

Коли в душі пісень тісниться рій,

Служи богині непохитно, щиро,

Та панувать над нею і не мрій.

Хай спів твій буде запахуще миро

В пиру життя, та сам ти скромно стій

І знай одно – poёta semper tiro[48].

Благословенна ти поміж жонами[49],

Одрадо душ і сонце благовісне,

Почата в захваті, окроплена сльозами,

О раю мій, моя ти муко, Пісне!

Царице, ти найнижчого з-між люду

Підносиш до вершин свойого трону

І до глибин терпіння, сліз і бруду

Ведеш і тих, що двигають корону.

Твій подих всі серця людські рівняє,

Твій поцілуй всі душі благородить

І сльози на алмаз переміняє.

І дотик твій із терня рожі родить,

І по серцях, мов чар солодкий, ходить,

І будить, молодить і оп’яняє.

Мій друже, що в нічну годину тиху

Отсі рядки очима пробігаєш

І в них народному заради лиху

Чи власним болям полекші шукаєш, —

Коли тобі хоч при одному слові

Живіше в грудях серце затріпоче,

В душі озветься щось, немов луна в діброві,

В очах огонь сльозу згасить захоче, —

Благословлю тебе, щоб аж до скону твого

Доніс ти серце чисте й щиру душу

І щоб ти не зазнав сирітства духового,

В якому я свій вік коротать мушу.