Читать книгу Украдене щастя (збірник) - Иван Франко, Иван Нечуй-Левицкий - Страница 19

Я згадую минулеє життя

спокійно, та без радости, без туги:

одно із нього виніс я чуття,

що я не був у нім щасливий, други.

Багато праці, і турбот, і скрут,

та не було вдоволення, утіхи;

мов віл в ярмі, я чув на собі прут

і тяг чужого скарбу повні міхи.

Хоч не згасав ніколи огник мій,

та полум’ям не бухав, більш димився,

а замість світла сипав іскор рій.

Хоч ненастанно стяг мій з вітром бився,

та не високо плив в руці слабій,

і хоч я жив, то все ж я не нажився.

Заким умре ще в серці творча сила

і дар пісень заглухне в тишині,

немов пахуча та фіялка мила,

що в’яне у пустому бур’яні, —

я раз іще б хотів простерти крила,

і побуять свобідно в вишині,

і оживить ті спомини, що скрила

ворожа доля у душі на дні.

Вони живі донині в тій могилі,

я чую їх, як рвуться, як печуть…

Спинити їх, здушить їх я не в силі.

Та чи знайду я сили, щоб відчуть,

щоб пережити знов ті любі хвилі

і виплакать піснями їх ось тут?..

О, бо і я зазнав раз щось такого,

що хоч ще повним щастям не було,

та дуже близьке вже було до нього,

як щастя, швидко надійшло й пішло.

У біднім, прозаїчнім тім житті

се був момент казочний і кипучий,

се був неначе той брильянт блискучий,

що хтось найшов загублений в смітті.

І відки се мені прийшло, і як,

і чом прийшло, і чом пропало живо —

я й досі збагнути не міг ніяк.

Одно лише я чую справедливо:

тоді пізнав я, що в житті за смак

і чим бува любов, святеє диво.

П’ятнадцять літ минуло. По важкій,

завзятій боротьбі я опинився

побитий, хорий. У тишу, в спокій

я на село із міста схоронився.

Хоч молодий ще, був я у такій

зневірі, світ весь так мені змінився

з рожевого на чорний, що в гіркій

знетямі з бою я відсторонився.

У мене зблідли давні ідеали,

і люди видались таким дрібним,

мізерним кодлом, що для мене стали

чужі й далекі. Треба буть дурним,

щоб задля них у бій іти, як в дим;

ті, що терплять, варт того, щоб страждали.

Маленький хутір серед лук і нив

на горбику над річкою шумною —

отам я в простій хлопській хаті жив,

і самота, і сум жили зо мною.

Із трьох боків поля ті обмежив

могутній ліс зеленою стіною,

і шумом серцю він на сон дзвонив,

і сум по травах розносив луною.

Він тяг мене в свою таємну тінь,

і свіжий подих віщував розраду,

і листя, знай, мені шептало: «Скинь

із серця всі згадки про зваду й зраду!

Природі-мамі до грудей прилинь

і тут знайдеш нову, святу принаду».

Привіт тобі, мій друже вірний, гаю,

повірнику моїх найкращих дум!

Все чисте, ясне, що лиш в серці маю,

надихав свіжий запах твій і шум.

На твоїх полянах, в відлюднім плаю

я розсипав свій жаль, губив свій сум;

у твоїх запахах, неначе в раю,

окрилювався молодечий ум.

Під скрип могутніх конарів дубових

складались першії мої пісні,

слабії відгуки твоїх пісень чудових.

А в бурі рев, як громи навісні

ламали твоїх велетнів корони,

у твоїх криївках шукав я охорони.

Я не скінчу тебе, моя убога пісне,

в котру бажав я серце перелить

і виспівать чуття важке та млісне,

все, що втіша, і все, що веселить,

всі радощі шаленого кохання,

все пекло мук, що й досі грудь в’ялить.

Мої ви сльози, і мої зітхання,

і пестощі короткі, й довгий жаль,

надії і зневіри колихання,

не перелити вас мені в кришталь

поезії, немов вино перлисте,

ні в римів блискітливую емаль!

Мов дерево серед степу безлисте

в осінній бурі б’ється і скрипить,

і скрип той чує поле болотисте, —

отак душа моя тепер терпить

слаба, безкрила, холодом прибита,

мов ластівка у річці зиму спить.