Читать книгу Украдене щастя (збірник) - Иван Франко, Иван Нечуй-Левицкий - Страница 18

День і ніч сердитий вітер

б’єсь о дому мого ріг,

наче пес голодний, виє

і валить прохожих з ніг.

День і ніч дощі холодні

б’ють о вікна, цяпотять,

ринви грають, шиби плачуть,

утишиться не хотять.

Олов’яні сірі хмари

небозвід весь залягли,

і лежать, і ремиґають,

наче ситії воли.

Дармо вітер б’є їх, гонить:

«Гей, ти, сивий, половий!» —

«Нам тут добре, відпочинем!

Хоч ти сердься, хоч і вий!»

Дармо втомленеє серце

б’ється, мов у клітці рись:

«Нам тут добре, відпочинем!

А ти плач собі й журись».

В парку є одна стежина,

де колись ходила ти, —

бачиться, в піску сріблястім

міг би ще твій слід знайти.

Край стежини проста лавка —

тут сиділа ти не раз,

тут прощались ми востаннє…

Тут мені твій промінь згас.

І коли на серці туга,

наче камінь, затяжить,

закиплять в душі питання:

«Пощо жить? Для кого жить?»

Я спішу на сю стежину

і розшукую твій слід,

і відсвіжую твій образ,

що в душі моїй поблід.

І гляджу на лавку з жахом,

чи не мигне тінь твоя?

І сідаю й тихо плачу,

Се Кальварія[39] моя.

Ніч. Немов копиці пітьми,

бовваніють дерева.

Де-де, наче злота шпилька,

лампа пітьму пробива.

Ген далеко в павільйоні

банда гучно виграва.

Сам. Лиш думка шепче стиха:

«Ну, скажи, не дурень ти?

Замість жить з людьми по-людськи,

багатіти і цвісти,

тягнеш тачку до якоїсь

фантастичної мети».

Шелест кроків. Чути гомін:

«Де вони нас завели?

Ми ж їм вірили! Ми з ними

і гордились, і цвіли!

Нам відродження вже снилось!

Ми великими були!

А тепер арешти, сором!

Самовбійства, наче град!

Заварили самовбійці,

а живі нехай їдять».

Стихли. Метеор ось мигнув…

Перестала банда грать.

Коли часом в важкій задумі

моя поникне голова,

легенький стук в вікно чи в двері

потоки мрій перерива.

Озвуся, вигляну – даремно,

не чуть нікого, не видать,

лиш щось у серці стрепенеться,

когось-то хочеться згадать.

Чи щирий друг в далекім краю

тепер у лютім бою згиб?

Чи плаче рідний брат, припавши

лицем до прадідівських скиб?

Чи, може, ти, моя голубко,

моє кохання чарівне,

далеко десь з німим докором

в тій хвилі згадуєш мене?

Чи, може, гнучи в собі горе,

ти тихо плачеш у тиші,

а се твої пекучі сльози

мені стукочуть до душі?

Не можу забути!

Не гоїться рана!

Мов жалібні нути

із струн теорбана

чи голосно грають,

чи ледве їх чути,

все жалем проймають —

не можу забути!

Не гоїться рана,

хоч мию слезами,

хоч час на ню капле

цілющі бальзами,

хоч сонечко гріє

і зірка рум’яна

цілує, яріє —

не гоїться рана!

Хоч як ти далеко,

я все тебе бачу;

хоч стратив давно вже,

щодень тебе трачу;

хоч люта розпука

минулася п’яна

і клином розлука,

гадюка погана,

лежить поміж нами,

дівчино кохана, —

кохання без тями,

не гоїться рана.

Безсилля – ах! яка страшная мука!

Чуття ще в серці полум’ям горять

і думи рвуться як орел ширять,

та воля мов розбита, мов безрука.

Немов стріла з розламаного лука

не полетить, так нині не летять

слова, і блиски, й фарби, не хотять

служить уяві. – Ох, важка розлука!

Неначе з гір, де повно світла, барви,

і запаху, і співу пташенят,

і стрекоту сверщків, потоків шуму,

зійшов я вниз, де гниль, погані лярви,

де душно, мрячно, пута, знай, дзвенять

і чахне дух серед зневіри й глуму.

Недовго жив я ще, лиш сорок літ,

і сил не тратив на пусту мамону[40].

Невже ж уже минув я свій зеніт

і розпочав спадистий шлях до склону?

О бідна расо, що такий твій плід

слабий! Хвалиться ним нема резону.

Та й швидко ж той твій метеор поблід,

не мавши навіть доброго розгону!

Аж соромно, та що його робить!

І кінь, мовляв, не тягне понад силу.

Хай велетні могли співать, творить,

могли боротись, тішиться, любить

в вісімдесятім році – нам в могилу

вже в сороковім треба карк хилить.

Я поборов себе, з корінням вирвав з серця

усі ілюзії, всі грішні почуття,

надії, що колись вільніше ще дихнеться,

що доля ще й мені всміхнеться,

що блиснуть і мені ще радощі життя.

Я зрікся їх навсе. У тачку життєву

запряжений, як наймит той похилий,

я мушу так її тягти, покіль живу,

і добре чую се, ярма не розірву

і донесу його до темної могили.

Мені не жаль життя, бо що ж воно давало?

Куди не глянь, усюди браки й діри.

Робив без віддиху, а зроблено так мало,

і інших загрівав, аж на кінці не стало

у власнім серці запалу, ні віри.

З усіх солодких, любих слів,

які я чув із твоїх уст,

одно лишилося мені

і, наче срібний дзвоник той,

і досі в серці гомонить —

одно маленьке словечко:

Слухай!

Коло стола сиділи ми,

широкий і шумний гурток,

розмова йшла веселая;

нараз затихли всі, немов

по хаті ангел пролетів;

лиш ти, до мене звернена,

серед загальної тиші

казала звільна, мов у сні:

Слухай!

І враз ти зупинилася,

злякалась голосу свого

серед загальної тиші,

і рум’янцем облялося

твоє лице, а при столі

на тебе всі ззирнулися —

і те, що хтіла ти сказать,

ухопив ангел, що в ту мить

отам по хаті пролетів.

Минуло много-много літ,

минулись муки й радощі;

і тих, що весело тоді

коло стола балакали,

розвіяв вихор життєвий

по світі, наче пил марний;

лиш те одно слівце твоє

і досі у моїй душі,

мов срібний дзвоничок, дзвенить.

І досі із рожевих уст

я чую любе, привітне:

Слухай!

І досі ще тремтить душа,

ждучи чогось таємного,

блискучого, величного,

що за летючим словом тим,

мов цар за курієром вслід,

явитись мало. Та дарма!

В глибокім, темнім пралісі

мандрівець блудить змучений;

тривога, голод, близька ніч,

мов звіра дикого стрільці,

його женуть все дальш і дальш.

У груди духа не стає, —

здається, трісне серденько,

і ноги змучені тремтять,

а він біжить, біжить, біжить!

І причувається йому,

що десь далеко, ледве чуть,

теленька дзвоник: дзінь-дзінь-дзінь!

Він знає, що весь день уже

за тим зрадливим голосом

біжить даремно; інколи

догадується, що, мабуть,

се дзвонить власний страх його,

а він, проте, біжить, біжить!

Ану ж там справді битий шлях?

Ану ж там хата теплая?

Ану ж лице коханеє?

Ану ж там дивні радощі?

Дзінь-дзінь! Дзінь-дзінь!

Дзінь-дзінь! Дзінь-дзінь!

Слухай!