Читать книгу Украдене щастя (збірник) - Иван Франко, Иван Нечуй-Левицкий - Страница 15

Не знаю, що мене до тебе тягне,

Чим вчарувала ти мене, що все,

Коли погляну на твоє лице,

Чогось мов щастя й волі серце прагне

І в груді щось метушиться, немов

Давно забута згадка піль зелених,

Весни і цвітів, – молода любов

З обійм виходить гробових, студених.

Себе я чую сильним і свобідним,

Мов той, що вирвався з тюрми на світ;

Таким веселим, щирим і лагідним,

Яким я був за давніх, давніх літ.

І, попри тебе йдучи, я дрижу,

Як перед злою не дрижав судьбою;

В твоє лице тривожно так гляджу, —

Здаєсь, ось-ось би впав перед тобою.

Якби ти слово прорекла мені,

Я б був щасливий, наче цар могучий,

Та в серці щось порвалось би на дні,

З очей би сліз потік поллявся рвучий.

Не знаємось, ні брат я твій, ні сват,

І приязнь мусила б нам надокучить,

В житті, мабуть, ніщо нас не сполучить,

Роздільно нам прийдеться і вмирать.

Припадком лиш не раз тебе видаю,

На мене ж, певно, й не зирнула ти;

Та прецінь аж у гріб мені – се знаю —

Лице твоє прийдеться донести.

Так, ти одна моя правдивая любов,

Та, що не суджено в житті їй вдовольниться;

Ти найтайніший порив той, що бурить кров,

Підносить грудь, та ба – ніколи не сповниться.

Ти той найкращий спів, що в час вітхнення сниться,

Та ще ніколи слів для себе не знайшов;

Ти славний подвиг той, що я б на нього йшов,

Коб віра сильная й могучая десниця.

Як згублену любов, несповнене бажання,

Невиспіваний спів, геройське поривання,

Як все найвищеє, чим душу я кормлю,

Як той огонь, що враз і гріє й пожирає,

Як смерть, що забива й від мук ослобоняє, —

Отак, красавице, і я тебе люблю.

Твої очі, як те море

Супокійне, світляне:

Серця мого давнє горе,

Мов пилинка, в них тоне.

Твої очі, мов криниця

Чиста на перловім дні,

А надія, мов зірниця,

З них проблискує мені.

Безмежнеє поле в сніжному завою,

Ох, дай мені обширу й волі!

Я сам серед тебе, лиш кінь підо мною

І в серці нестерпнії болі.

Неси ж мене, коню, по чистому полю,

Як вихор, що тутка гуляє,

А чень, утечу я від лютого болю,

Що серце моє розриває.

Не минай з погордою

І не смійсь, дитя!

Може, в тім осміянім

Суть твого життя.

Може, в тім зневаженім

Твого щастя карб,

Може, в тім погордженім

Є любови скарб.

Може, сміх твій нинішній,

Срібний та дзвінкий,

Стане в твоїй пам’яті

За докір гіркий.

Неперехідним муром поміж нами

Та доля стала! Мов два судна, море

Розносить нас між двома берегами,

Моя ти ясна, непривітна зоре!

Ще здалека слідить тебе мій зір,

Твій свіжий слід я рад би цілувати

І душу тим повітрям напувати,

Що з твоїх уст переплива в простір.

Та щезла ти! Мов в лісі без дороги

Лишився я. Куди тепер? За чим?

Підтяті думи, не провадять ноги,

А в серці холод… Дим довкола, дим!..

Не раз у сні являється мені,

О люба, образ твій, такий чудовий,

Яким яснів в молодощів весні,

В найкращі хвилі свіжої любови.

Він надо мною хилиться, страшні

Полошить мари… З трепетом, без мови

Я в тії очі знов гляджу сумні, —

Що жар колись ятрили в моїй крови.

І на моє бурливе серце руку

Кладе той привид, зимну, як змія,

І в серці втишує всі думи й муку.

На привид тихо, не змигнувши, я

Гляджу. Він хилиться, без слів, без згуку

Моргає: «Цить! Засни! Я смерть твоя!»

Я не кляв тебе, о зоре,

Хоч як сильно жаль мій ріс;

Насміх твій і власне горе

Я терпливо переніс.

Та боюсь за тебе дуже,

Бо любов – то мстивий бог;

Як одно її зневажить,

Любить мститься на обох.

Як сміючись ти вбивала

Чистую любов мою,

Чи ти знала, що вбиваєш

Все, чим в світі я жию?

Чи ти знала, що руйнуєш

Щастя власного підклад,

Те, чого життя так мало

Звикло всякому вділять?

Чи ти знала, що небавом,

От мов раз махнуть пером,

Ти не раз заплачеш гірко

За потоптаним добром?

Я не жалуюсь на тебе, доле!

Добре ти вела мене, мов мати.

Та ж де хліб родити має поле,

Мусить плуг квітки з корінням рвати.

Важко плуг скрипить у чорній скибі,

І квітки зітхають у сконанню…

Серце рвесь, уста німі, мов риби,

І душа вглубляєсь в люту рану.

А ти йдеш з сівнею й тихо сієш

В чорні скиби й незарослі рани

Нове сім’я, новії надії,

І вдихаєш дух життя рум’яний.

Розвійтеся з вітром, листочки зів’ялі,

Розвійтесь, як тихе зітхання!

Незгоєні рани, невтишені жалі,

Завмерлеє в серці кохання.

В зів’ялих листочках хто може вгадати

Красу всю зеленого гаю?

Хто взнає, який я чуття скарб багатий

В ті вбогії вірші вкладаю?

Ті скарби найкращі душі молодої

Розтративши марно, без тями,

Жебрак одинокий, назустріч недолі

Піду я сумними стежками.