Читать книгу Украдене щастя (збірник) - Иван Франко, Иван Нечуй-Левицкий - Страница 8

Ночі безмірнії, ночі безсоннії,

Горе моє!

Мозок наляжуть думки невгомоннії,

В серці грижа, мов павук той, полоннії

Сіті снує.

Виром невпинним бажання сердечнії

Рвуться, летять —

Вічно невтишені і безконечнії…

Мов на свої мене крила безпечнії

Схопить хотять.

Де ви так рветесь, куди ви літаєте,

Думи-орли?

В гості до зірки ви, чень, не бажаєте?

К земним зіркам же ви й стежки не знаєте

Тут по земли.

О моя ясна, блискуча зірничко,

Де ти живеш?

Чи за життя ще я вздрю твоє личко?

Чи аж по смерти на гріб мій, горличко,

Плакать прийдеш?

Догорають поліна в печі,

Попеліє червоная грань…

У задумі сиджу я вночі

І думок сную чорную ткань.

І коли ж то той жар догорить,

Що ятриться у серці мені?

І чи скоро-то горе згасить

В моїм мізку думки огняні?

Ох, печуть і бушують вони!

Гризе душу й морозить нуда!

Кров кипить, і нутро все в огни —

Вколо ж мур і неволя бліда.

Я боротись за правду готов,

Рад за волю пролить свою кров,

Та з собою самим у війні

Не простояти довго мені.

Не покидай мене, пекучий болю,

Не покидай, важкая думо-муко

Над людським горем, людською журбою!

Рви серце в мні, бліда журо-марюко,

Не дай заснуть в постелі безучастя —

Не покидай мене, гриже-гадюко!

Не дай живому в домовину класться,

Не дай подумать ані на хвилину

Про власну радість і про власне щастя,

Докіль круг мене міліони гинуть,

Мов та трава схне літом під косою,

І від колиски аж по домовину

Жиють з бідою, наче брат з сестрою, —

Докіль життя тяжким нас давить валом,

На пні ламає силою страшною,

Докіль ще недосяглим ідеалом

Для міліонів ситість, тепла хата, —

Докіль на лицях сльози, ніби ралом,

Борозди риють, доки зимна крата

Тюремна руки путає робучі,

Мруть з голоду бездомні сиротята,

Пишаються під небом ті блискучі

Гнізда розпусти, зопсуття й обмани

І світ заражують, докіль могучі

«Стовпи» отруту ллють в народні рани,

Думки кують, для прихоті своєї

Люд трупом стелють люті тамерлани[25]!

Ох, загніздись на дні душі моєї,

Важкая думо! Сильними кліщами

Стискай те серце, скоро б від твоєї

Схибнув я стежки! Ночами і днями

Шепчи над вухом: «Ти слуга нещасних!

Працюй для них словами і руками

Без бажань власних, без вдоволень власних!»

Місяцю-князю!

Нічкою темною

Тихо пливеш ти

Стежков таємною…

Ніжно хлюпочеться

Воздушне море,

Так в нім і хочеться

Змить з серця горе.

Місяцю-князю,

Ти, чарівниченьку!

Смуток на твойому

Ясному личеньку.

Із небозвідної

Стежки погідної

Важко глядіть тобі

В море бездонне,

В людськости бідної

Горе безсонне.

Місяцю-князю!

В пітьмі будущого,

Знать, ти шукаєш

Зілля цілющого,

Зілля, що лиш цвіте

З-за райських меж…

Ох, і коли ж ти те

Зілля найдеш?..