Читать книгу Украдене щастя (збірник) - Иван Франко, Иван Нечуй-Левицкий - Страница 8

Поезія
Із книги «З вершин і низин»
(Львів, 1887; 2-е вид., Львів, 1893)
Із циклу «Нічні думи»

Оглавление

* * *

Ночі безмірнії, ночі безсоннії,

Горе моє!

Мозок наляжуть думки невгомоннії,

В серці грижа, мов павук той, полоннії

Сіті снує.


Виром невпинним бажання сердечнії

Рвуться, летять —

Вічно невтишені і безконечнії…

Мов на свої мене крила безпечнії

Схопить хотять.


Де ви так рветесь, куди ви літаєте,

Думи-орли?

В гості до зірки ви, чень, не бажаєте?

К земним зіркам же ви й стежки не знаєте

Тут по земли.


О моя ясна, блискуча зірничко,

Де ти живеш?

Чи за життя ще я вздрю твоє личко?

Чи аж по смерти на гріб мій, горличко,

Плакать прийдеш?


* * *

Догорають поліна в печі,

Попеліє червоная грань…

У задумі сиджу я вночі

І думок сную чорную ткань.


І коли ж то той жар догорить,

Що ятриться у серці мені?

І чи скоро-то горе згасить

В моїм мізку думки огняні?


Ох, печуть і бушують вони!

Гризе душу й морозить нуда!

Кров кипить, і нутро все в огни —

Вколо ж мур і неволя бліда.


Я боротись за правду готов,

Рад за волю пролить свою кров,

Та з собою самим у війні

Не простояти довго мені.


* * *

Не покидай мене, пекучий болю,

Не покидай, важкая думо-муко

Над людським горем, людською журбою!


Рви серце в мні, бліда журо-марюко,

Не дай заснуть в постелі безучастя —

Не покидай мене, гриже-гадюко!


Не дай живому в домовину класться,

Не дай подумать ані на хвилину

Про власну радість і про власне щастя,


Докіль круг мене міліони гинуть,

Мов та трава схне літом під косою,

І від колиски аж по домовину


Жиють з бідою, наче брат з сестрою, —

Докіль життя тяжким нас давить валом,

На пні ламає силою страшною,


Докіль ще недосяглим ідеалом

Для міліонів ситість, тепла хата, —

Докіль на лицях сльози, ніби ралом,


Борозди риють, доки зимна крата

Тюремна руки путає робучі,

Мруть з голоду бездомні сиротята,


Пишаються під небом ті блискучі

Гнізда розпусти, зопсуття й обмани

І світ заражують, докіль могучі


«Стовпи» отруту ллють в народні рани,

Думки кують, для прихоті своєї

Люд трупом стелють люті тамерлани[25]!


Ох, загніздись на дні душі моєї,

Важкая думо! Сильними кліщами

Стискай те серце, скоро б від твоєї


Схибнув я стежки! Ночами і днями

Шепчи над вухом: «Ти слуга нещасних!

Працюй для них словами і руками

Без бажань власних, без вдоволень власних!»


* * *

Місяцю-князю!

Нічкою темною

Тихо пливеш ти

Стежков таємною…

Ніжно хлюпочеться

Воздушне море,

Так в нім і хочеться

Змить з серця горе.


Місяцю-князю,

Ти, чарівниченьку!

Смуток на твойому

Ясному личеньку.

Із небозвідної

Стежки погідної

Важко глядіть тобі

В море бездонне,

В людськости бідної

Горе безсонне.


Місяцю-князю!

В пітьмі будущого,

Знать, ти шукаєш

Зілля цілющого,

Зілля, що лиш цвіте

З-за райських меж…

Ох, і коли ж ти те

Зілля найдеш?..


25

Тамерлан (Тимур) (1336—1405) – середньоазіятський полководець-завойовник, відомий своєю жорстокістю; емір з 1370, засновник державної династії Тимуридів зі столицею в Самарканді; тут антономазія «тамерлани» – у значенні «тирани, визискувачі».

Украдене щастя (збірник)

Подняться наверх