Читать книгу Украдене щастя (збірник) - Иван Франко, Иван Нечуй-Левицкий - Страница 17

В алеї нічкою літною

Я йшов без тями, наче тінь,

Горіли зорі надо мною,

І неба темная глибінь,

Мов океан тиші, спокою,

Лилася в душу. Як же я

Ще вчора вас любив, о зорі,

Тебе, блаките! Як моя

Душа в безмірному просторі

Купалася, на ті прозорі

Луги летіла, де цвітуть

Безсмертні квіти, де гудуть

Несказано-солодкі співи!

А нині темні і тяжкі ви

Для мене, весь ваш чар погас.

Ненавиджу я нині вас!

Ненавиджу красу, і силу,

І світло, й пісню, і життя,

Ненавиджу любов, чуття, —

Одно люблю лиш – забуття,

Спокій, безпам’ятну могилу.

В алеї нічкою літною

Я йшов без тями, наче тінь.

Поперед мене, поза мною

Снували люди. Дзінь-дзінь-дзінь!

Дзвонив біцикл. Неслися шепти

Любовних пар, далекий спів…

Та в серці мойому засів

Біль лютий, на який не вспів

Ніхто ще видумать рецепти.

Я йшов, та знав, що я – могила,

Що нерв життя у мене вмер,

Що тут, внутрі, на дні тепер

Душа моя похоронила

Всі радощі і всі страждання,

Весь спів, що вже не встане знов,

Своє найвищеє бажання,

Свою остатнюю любов.

Не можу жить, не можу згинуть,

Нести не можу ні покинуть

Проклятий сей життя тягар!

Ходжу самотній між юрбою

І сам погорджую собою…

Ох, коб остатній впав удар!

Не жаль мені життя ні світа,

Не жаль, що марно кращі літа

У горі й праці протекли.

Пропало все! Та й що ж? Пропало!

А що ж передо мною стало?

Безодня, повна тьми і мгли.

Зневіривсь я в ті ярма й шлиї,

Що тягну, мов той віл на шиї,

Отсе вже більш як двадцять літ —

Зовсім як хлопчик той, сарака,

Прутком по бистрій хвилі швяка, —

Чи з того є на хвилях слід?

Даремно биться, працювати,

І сподіваться, і бажати!

Пропала сила вся моя.

Лиш чорних мар гуляє зграя

І резиґнація безкрая

Засіла в серці, як змія.

І бачила довкола рай і рай!

Вона була невинна, як дитина,

Пахуча, як розцвілий свіжо гай.

Явилась друга – гордая княгиня,

Бліда, мов місяць, тиха та сумна,

Таємна й недоступна, мов святиня.

Мене рукою зимною вона

Відсунула і шепнула таємно:

«Мені не жить, тож най умру одна!»[34]

І мовчки щезла там, де вічно темно.

Явилась третя – женщина чи звір?

Глядиш на неї – і очам приємно,

Впивається її красою зір.

Та разом страх бере, душа холоне

І сила розпливається в простір.

Спершу я думав, що бокує, тоне

Десь в тіні, що на мене й не зирне, —

Та враз мов бухло полум’я червоне.

За саме серце вхопила мене,

Мов Сфінкс[35], у душу кігтями вп’ялилась

І смокче кров, і геть спокій жене.

Минали дні, я думав: наситилась,

Ослабне, щезне… Та дарма! Дарма!

Вона мене й на хвилю не пустилась,

Часом на груді моїй задріма,

Та кігтями не покида стискати;

То знов прокинесь, звільна підійма

Півсонні вії, мов боїться втрати,

І око в око зазира мені.

І дивні іскри починають грати

В її очах – такі яркі, страшні,

Жагою повні, що аж серце стине.

І разом щось таке в них там на дні

Ворушиться солодке, мелодійне.

Що забуваю рани, біль і страх,

В марі тій бачу рай, добро єдине.

І дармо дух мій, мов у сіті птах,

Тріпочеться! Я чую, ясно чую,

Як стелиться мені в безодню шлях

І як я ним у пітьму помандрую.

Надходить ніч. Боюсь я тої ночі!

Коли довкола світ увесь засне,

Я тілько сам замкнуть не можу очі:

Загиб спокій, і сон мина мене.

Я сам сиджу і риюсь в своїй рані,

І плачу й тужу, плачу і клену,

І мрії всі летять, біжать, мов п’яні,

До неї! Бачать лиш її одну.

І бачиться, що з мріями отими

Й душа моя летить із тіла геть;

І щось, немов крилаті серафими[36],

Несе її – і чую я їх лет.

До мене ж безграничная тривога,

Бліда розпука підсідає вмить,

І чорні думи, мов з фортуни рога,

На мене ллє, щоб світ мені затьмить.

І бачиться, що я в якійсь безодні,

Де холод, слизь і вітер, темно скрізь,

І виють звірі, люті та голодні,

І стогне бір, і гіллям б’ється ліс.

Ось на розпутті я стою пустому

І весь тремчу, гадюка серце ссе,

Не видно шляху, тілько голос грому

Якусь погрозу дикую несе.

І я безсильний, хорий, і утома,

Мов млинове каміння, тисне грудь, —

Бездомний – я бажав би бути дома,

В теплі бажав би, в щасті відітхнуть.

Я, що так довго, гаряче кохаю

І за любов знайшов погорду й глум,

Бажаю хоч на хвилю бути в раю,

Обнять тебе, ціль моїх мрій і дум.

Обнять тебе, до серця пригорнути,

Із твоїх уст солодкий нектар пить,

В твоїх очах душею потонути,

В твоїх обіймах згинуть і ожить.

Та дощ січе, скрипить обмокле гілля,

Вихри ревуть: «Дарма! Дарма! Дарма!»

І заревло скажене божевілля

У серці: «Ні! Чи ж виходу нема?

Ні! Мусить буть! Не хочу погибати,

Не знавши хоч на хвилечку її!

Хоч би прийшлось і чорту душу дати,

А сповняться бажання всі мої!»

І чую, як при тих словах із мене

Обпало щось, мов листя, мов краса,

А щось влилося темне і студене, —

Се віра в чорта, віра в чудеса.

Чорте, демоне розлуки,

Несповнимих диких мрій,

Недрімаючої муки

І несправджених надій!

Слухай голосу розпуки!

Буду раб, невольник твій,

Весь тобі віддамся в руки,

Лиш те серце заспокій!

Враз з тобою на страждання

Я готов навік піти, —

Лиш одно мені бажання

Заспокій тепера ти.

За один її цілунок

Най горю сто тисяч літ!

За любов її і ласку

Дам я небо, рай, весь світ.

Пісне, моя ти підстрелена пташко,

Мусиш замовкнуть і ти.

Годі ридати і плакати тяжко,

Час нам зо сцени зійти.

Годі вглубляться у рану затрутую,

Годі благать о любов.

З кождою строфою, з кождою нутою

Капає з серденька кров.

З кождою строфою, з кождою нутою

Слабшає відгомін твій…

Пісне, напоєна горем-отрутою,

Час тобі вже на спокій.

І ти прощай! Твого ім’я

Не вимовлю ніколи я,

В лице твоє не гляну!

Бодай не знала ти повік,

Куди се я від тебе втік,

Чим гою серця рану.

Мене забудь швиденько ти,

Своїх діток люби, пести,

Будь вірна свому мужу!

І не читай моїх пісень,

І не воруш ні вніч, ні вдень

Сю тінь мою недужу.

А як де хтось мене згада,

Най тінь найменша не сіда

На вид твій, квітко зв’яла!

І не блідній, і не дрожи,

А спокійнісінько скажи:

«Ні, я його не знала!»

Даремно, пісне! Щез твій чар —

Втишати серця біль!

Не вирне сонце вже з-за хмар!

Пропала яр! Пропала яр!

На душу впала цвіль.

Даремно, пісне! Тихо будь!

Не сип ще мук до мук!

Без тебе туга тисне грудь, —

Та ти в ту ж путь, та ти в ту ж путь

Несеш жалібний згук.

Даремний спів! В акордах слів

Не виллю своїх скрут.

Як мовчки я терпів, болів,

Так мовчки впаду без жалів

В нірвани[37] темний кут.

«Самовбійство – се трусість,

Се втека з борні,

Ошуканськая кріда», —

Так скажуть мені.

Ах, панове! Про трусість

Мовчіть ви мені!

Чи ви нюхали порох

В життєвій війні?

Чи ви лоб свій розбили

О дійсности мур?

Чи вам звісно, як смачно

На гаках тортур?

«Самовбійство – се прогріх,

Безправ’я і злість…»

Най вам слово Христове

На се відповість.

Як Христос по землі ще

Навчати ходив,

То зустрів чоловіка,

Що в шабас робив.

«Як же можна! Се прогріх!» —

Обурився хтось,

Та робітнику строго

Промовив Христос:

«Коли знаєш, що чиниш —

Блаженний єси;

А не знаєш, що чиниш —

Проклятий єси.

Коли знаєш, що чиниш —

Закон твій – ти сам;

А не знаєш, що чиниш —

Закон є твій пан»[38].

Для знающих знання їх

Найвищий закон;

Незнающі в законі

Най гнуться карком.

Чи я знаю, чи чиню,

Се знаю лиш я —

І такий, що мене зна

Ще ліпше, ніж я.