Читать книгу Украдене щастя (збірник) - Иван Франко, Иван Нечуй-Левицкий - Страница 20

Мамо-природо!

Хитра ти з біса!

Вказуєш серцю безмірні простори,

а життя замикаєш у клітку тісненьку,

в мікроскопійную клітку!

Уяву вабиш вічности фантомом,

а даєш нам на страву моменти,

самі короткі моменти!

В душах розпалюєш дивні огні, і бажання, і тугу,

а потім працюєш щосили,

щоб погасити, здушити, притлумить

пориви, що ти сама ж розбудила.

Ллєш на них дійсности воду холодну,

куєш їх у матер’ялізму кайдани,

розчаруванням цупко обпалюєш крила…

Цинічно, мамо, і немилосердно

кидаєш те, що найвище, найкраще,

чим величаться б могла віковічно

як архітвором —

свиням під ноги.

І невже ж ти не бачиш – здається,

міліонами своїх очей

могла б ти побачить що-дещо! —

скілько горя, зовсім непотрібного горя,

скілько муки, нічим невтишимої муки,

завдаєш ти цинізмом отим

найніжнішим, найліпшим, найкращим

поміж твоїх дітей?

І невже ж зрозуміть ти не можеш —

та сума мізку, що день в день, рік-річно

витворюєш, повинна би, здається,

порозуміть що-дещо! —

що пора би покинуть старії шаблони,

добрі для всяких амеб, протозоїв,

ехінодермів та міксоміцетів!

Що вивчена на них твоя

економія марнотратства

не згожа для людей, для душ людських,

як не згожий осел

до гри на фортеп’яні.

Подумай, мамо! Тут, на сій планеті,

скінчився вже твій творчий Sturm und Drang[41];

той надмір сил, і соків, і тепла

вже вичерпавсь, і замкнена навіки

твоя тут творча карієра.

Що ти могла найвищого створити, —

се чоловік. Із сих матеріялів,

які тут маєш під рукою,

хоч як не дмись,

нічого кращого створить не зможеш.

Тож час би, мамо, як єврей Ягве[42]

(нащо вже пан був строгий і скептичний!),

сказать собі: «Спочину вже тепер!»

Признать: «Отсе я гарне сотворила!»

І заходиться сьому архітвору

створити рай такий, як слід:

не дерева, грушки і яблука та фіґи,

а рай в його нутрі,

гармонію чуття і волі,

думок і діл, бажання і знання.

Ех, мамо, мамо!

Довгі століття,

тисячоліття ти водила нас за ніс,

манила у безмежнії пустині

фантомами безсмертя

і перспективами метафізичних

радощів піль елізейських[43].

Ти заставляла нас за ті фантоми

пролити море крови й сліз.

За них горіли стоси,

скрипіли колеса тортур,

розпечені кліщі живеє рвали м’ясо,

і міліони, міліони серць

безмежна шарпала розпука.

І що ж, вкінці доглупалися ми,

що ті фантоми є [собі] фантоми,

не варті мук, і крови, і страждання,

що се лиш твори нашої уяви.

Так кицька в дзеркалі безодню бачить, поки

домацається, що за ним нема нічого.

Тріумф! Тріумф!

За десять тисяч літ важкої праці

цивілізації доходимо вкінці

до тої точки, до якої кицька

доходить за п’ять хвиль.

І вздрівши, що за дзеркалом нема нічого,

ми логікою кицьки заключили,

що й взагалі нема безодні,

нема нічого, лиш атом, момент

і рух молекулярний.

І ми були готові наплювати

на всі ті мрії, туги і бажання,

на всі ті безконечні перспективи,

що ти сама ж нам, мамо,

вложила в душу.

Були готові згірдно відіпхнути

і потоптать найвище і найкраще

з сего, що ти дала нам, мамо,

те, чим святе, високе і величне

життя людськеє.

Смієшся, мамо?

Ти добре знаєш, се не може бути,

се лиш хвилина боротьби, зневіри,

яких ти бачила вже міліони.

Ти добре знаєш, що твої ми діти,

слабі, нікчемні і капризні діти,

і трошки рознервовані надміру,

та все ж твої і рідні, й найлюбіші,

і мусимо тебе любити, мамо!

І хоч цікавим оком піддивились

твої слабі й негарнії місця

і здерли маску святости з лиця,

розвіяли рожевий, поетичний

туман, що ти вкривалась ним так довго,

пізнали зблизька твій варстат,

пізнали, як господарюєш ти, —

то за старим туманом поетичним

ми тисячі таких красот відкрили,

таких чудес і чарів,

що серце й ум в них тонуть, як у морі.

І – що найвище: ми

самих себе відкрили!

Відкрили власну душу,

заглянули в варстат своїх думок,

свого чуття, бажання і змагання.

І там твою пізнали руку, мамо,

твої закони.

В тих снах пустих, в ілюзіях відвічних

побачили таку ж реальну дійсність,

такі ж великі явища, як в зорях,

в Няґари[44] реві, в скелях Гімалаї[45].

І тут, у власному нутрі,

ми віднайшли все те, що, бачилось,

утратили в зовнішньому околі:

гармонію, і вічність, і безмежність,

і всі рожеві блиски ідеалу.

Нехай життя – момент і зложене з моментів,

ми вічність носимо в душі;

нехай життя – борня жорстока, дика, —

а в сфері духа є лиш різнородність!

Різні тони, різні фарби,

різні сили і змагання,

мов тисячострунна арфа,

та всім струнам стрій один.

Кождий тон і кождий відтінь,

то момент один, промінчик,

але в кождому моменті

сяє вічности огонь.

По коверці пурпуровім

із таємних сходу брам

виїжджа на небо сонце,

наче входить цар у храм.

І в моє вікно зирнуло

і сполошило стару,

невідступну, невмолиму

посидільницю журу.

Ся стара, погана відьма

тут сиділа цілу ніч

і зміняла своїм чаром

кожду думку, кожду річ.

Кождий мебель був мій ворог,

кожда книжка – то була

п’явка, що систематично

кров і мозок мій пила.

Кожда добрість – то наївність,

кождий друг – то хижий звір,

кожда думка – то помилка,

кождий спомин – то докір.

А як свідомість болющу

сон, мов свічку, загасив,

чар її і в сонне царство

тіні дійсности вносив.

Все, що я кохав безмежно

і що зрадило мене,

все, що стратив, тут до мене

підняло лице сумне.

Молоді, гарячі сльози

тут, мов рожі, зацвіли

по стежках отих тернистих,

де колись вони плили.

Молода палкая туга,

мов жебрачка в лахманах,

все чогось іще шукала,

топчучи зарослий шлях.

Тілько віра молодая,

мов загашений огень:

купка попелу лишилась,

обгорілий чорний пень.

І нараз пропали чари,

сонце глипнуло в вікно!..

Я прокинувся. Чи справді?

Все те ще не так давно?

Я ще не старий! Ще сила

є в руках і у души!

Ще поборемося, доле!

Ну, попробуй, задуши!

Я ще не старий! Не згинув

ще для мене жизні зміст,

хоч журба, хоч горе тисне —

ні, ще я не песиміст!

У долині село лежить,

понад селом туман дрижить,

а на горбі край села

стоїть кузня немала.

А в тій кузні коваль клепле,

а в коваля серце тепле,

а він клепле та й співа,

всіх до кузні іззива.

«Ходіть, люди, з хат, із поля!

Тут кується краща доля.

Ходіть люди, порану,

вибивайтесь з туману!»

Та тумани хитаються,

понад селом згущаються,

розляглися по полях,

щоб затьмити людям шлях.

Щоб закрити їм стежини

ті, що вгору йдуть з долини,

в тую кузню, де кують

ясну зброю замість пут.

Ой ідуть-ідуть тумани

наддністровими лугами,

наче військо з корогвами,

а передом отамани.

Сурми бойові не грають,

і панцирики не дзвонять,

тілько смуток навівають,

верби віття низом клонять.

Тілько в мряці тонуть села,

і уява мари плодить;

тілько дума невесела,

мов жебрак, по душах ходить.

Над великою рікою на скалі крутій сиджу

і, затоплений у мріях, в воду биструю гляджу.

Валом хвилі, валом хвилі пруться, плещуть, миготять,

сонце грає, прибережні верби віттям їх пестять.

Із-за закрута одного враз дараба виплива —

зіллям, зеленню повита, плеще, грає, мов жива.

Керма тихо хвилі крає, не булькоче, не скрипить,

і керманич молоденький, мов мальований, стоїть.

На дарабі гра музика, чути співи голосні,

брязкають чарки блискучі, ллються вина запашні,

сяють очі молодії серед жартів і розмов…

Сміх і співи… Се гуляють Радощі, Краса, Любов.

Я поглянув, і зітхання піднімає грудь мою.

О, мої юнацькі мрії, пізнаю вас, пізнаю!

Скілько вас з розпучним криком і слізьми я доганяв —

на весільную дарабу я ніколи не попав.

Ні, тепер уже за вами не погоню я услід!

Прощавайте! Своїм блиском ви молодших веселіть.

Сміх, і співи, і музика ще бринять, немов по склі,

і за закрутом дараба звільна щезла в синій млі.

Знов затоплений у мріях я гляджу на бистрину.

Що се плещуть, миють хвилі? Наче білу грудь сніжну!..

Мов рожеві любі руки… шийку круглу… і лице…

Ох, адже я знав, здається, цілував лице отсе!

Се ж вона, вона, чий образ тузі втихнуть не дає!

Се те тихе нездобуте щастя вбогеє моє!

Вбите! Втоплене!.. І в воду, мов скажений, кинувсь я,

щоб ловити щастя-трупа… Мрія приснула моя.

Ніч. Довкола тихо, мертво.

Там в долині місто спить

у осінній млі холодній;

тілько глухо десь кипить

у далекім середмістю

спізнених фіякрів рух.

У тиші при лампі звільна

розвиває крила дух,

отрясається з тих вражень,

що, мов курява, за дня

облягають серце й думку,

в душу тиснуться до дна.

Всі буденнії тривоги,

всіх турбот і бажань рій,

всі успіхи з жалом скрухи,

скошені квітки надій,

вся душная атмосфера

розвіваєсь, наче мгла,

що в осінню ніч холодну

сонний город облягла.

І стає щораз ясніше

в сконцентрованій душі,

щось, мов тихий дзвін, лунає

у нутрі серед тиші,

і якась недовідома

там гармонія встає,

мов у гаї свисти дроздів,

гілка гілці подає.

В розколисаній уяві

піднімаєсь ряд картин:

гори в світлі золотому,

фйолетова тінь долин,

річка, наче срібна стрічка,

і скалистая стіна,

шлях закурений, мов кладка,

що у безвість порина…

Вулиця… Доми низенькі,

за штахетами в садках

ґеорґінії і айстри

на малесеньких грядках;

стежечки круті між ними,

дерев’яний ґанок ось;

по щаблях аж геть над вікна

винограддя оплелось.

Все те не очима бачу,

а в душі воно живе,

все на крилах із гармоній

світла й запаху пливе.

Чую, що се власний твір мій,

хоч створив його не я;

що се часть єства мойого,

хоч не в ній душа моя.

Чую, що в отих картинах

б’ється власний мій живець,

та, проте, я пан їх, ніби

разом хвиля і плавець.

І ось раптом виринає

з рам зелених у вікні

тихеє лице жіноче,

так знайомеє мені.

Ті самі чудові очі,

що в них грав весь чар життя,

і таємний жаль за юність,

що минула без пуття;

ті самі уста рожеві,

що в них кожде слово вмить

процвітало, як фіялка,

щоби серце звеселить;

ті самі бліденькі щоки,

де легенький рум’янець

ледве тлів, мов у глибокій

шахті тліє каганець;

де так рідко грала радість,

сміх зовсім негусто ріс,

де у хвилях самотини

бачив я перлини сліз;

те саме чоло блискуче,

де яснів широкий ум,

сильна воля панувала

над роями бажань, дум.

Мигнув сей чудовий образ

і щезає, і зника,

і мене за серце вхопив,

мов могутняя рука.

Затріпалось бідне серце,

рветься, грає і летить,

щоб оте лице кохане

вічно в собі закріпить.

Та дарма! Воно пропало!

Глянь: побитий градом лан…

Повінь… Що ж то? Над своєю

я уявою не пан?

Воскресни, мій тихий раю,

моя туго молода,

моя муко незабутня,

моя радосте бліда!

Моя розкоше болюща,

моє щастя, аде мій,

де в розпуці я солодкість,

в дрожі – знаходив спокій!

Та даремно! Не воскресне

те, що вклалось спочивать!

Згоєні на серці рани

не так легко розірвать.

Навіть і найтяжче горе

як в могилу віддасте,

то засиплеться помалу

і травою поросте.

Лиш вряди-годи з могили,

наче з-за зелених рам,

блиснуть очі і чудове

личко усміхнеться нам;

мигне промінь того щастя,

що – здається нам в ту мить —

все життя нам ясним сонцем

було б мусило світить.

Мигне, блисне і загасне!

Сили давньої нема,

чар погас, хіба зітхання

тихо груди підійма.