Читать книгу Украдене щастя (збірник) - Иван Франко, Иван Нечуй-Левицкий - Страница 29

Було се в Індії.

Степом безлюдним

Йшов чоловік. І враз напав на нього

Голодний лев. Побачивши звірюку

Ще здалека, почувши рик її,

Почав тікати чоловік щодуху.

Тікаючи, наскочив він нараз

На глибоченну балку. Не було

Часу вертати, не було де скриться,

А звір вже близько. Бачить чоловік,

Що зо стіни безодні, зо стрімкого

Скального обриву худа берізка

В щілині виросла й вершок зелений

Понад безодню к сонцю піднімає.

Не довго думаючи, він чепився

За ту берізку; держачись руками

За пень її, повис над гирлом темним,

Аж поки, бовтаючи там ногами,

На щось твердого крихту не оперся.

Тоді аж відітхнув, і дрож смертельна

Потрохи втихла. І почав тоді

Сірома озиратися довкола,

Де він і що з ним?

Перший зирк його

Впав на коріння деревця, що в ньому

Була його єдиная опора.

Що за притичина? Глядить: дві миші,

Одна білява, друга чорна, пильно,

Запопадно, і ненастанно, й прудко

Гризуть коріння того деревця,

Лапками землю порпають, працюють,

Немов наняті, щоб його підпору

Підгризти, підкопати, повалити.

І похололо в того чоловіка

На серці, бо в тій хвилі лев розжертий

Надбіг над пропасть, і його побачив,

І лютим ревом відгомін збудив.

Не міг його дістати, але люто

Глядів згори, скакав і землю гриз,

Ждучи, аж він угору знов підлізе.

І глянув вниз у пропасть чоловік.

І бачить, що на дні тієї балки

Страшна гадюка в’ється і широко

Пащеку рознимає, жде лише,

Щоб він упав для неї на поталу.

Померкло в голові у чоловіка,

За серце стисло, і холодним потом

Все тіло облилось.

Та враз почув,

Що те, о що опер він ноги, якось

Ворушиться. Зирнув, аж пробі! Се

Гадюка, звита в клубок, що в щілині

Дрімала. Рад був скрикнуть чоловік,

Та голос в горлі задушив переляк.

Рад був молиться, та тривога вбила

Побожну думку. Наче труп холодний,

Він висів, певний, що в найближчій хвилі

Коріння миші підгризуть, гадюка

У ногу вкусить, сил його не стане,

І вниз він упаде, змії в пащеку.

А втім – о диво! На гілках берізки

Побачив той нещасний чоловік

Гніздо чмелів. У щільнику малому

Було там трохи меду, а чмелі

Всі полетіли в поле за пожитком.

І закортіло чоловіка того

Покушать меду. Він всіх сил добув,

Піднявся трохи вгору, і устами

Досяг щільник, і ссать його почав.

І враз немов рукою відняло

Йому від серця. Солодощі меду

Заставили його про все забути:

Про льва, що вив йому над головою,

Про миші, що його підпору гризли,

І про дракона, що внизу грозив,

І про гадюку, що у стіп сичала.

Про все, про все забув той чоловік,

Найшовши в тих краплинах медових

Несказанну, високу розкіш раю.

Ґотама Будда[86], Азії світило,

Очима духа бачив сю пригоду

І своїм вірним так про неї мовив:

«Сей чоловік, брати, – то кождий з нас.

Життя важке, природа нам ворожа

І тисячі пригод і небезпек

З усіх боків усе нас окружають,

Як того мужа, що там в балці висів.

Голодний лев над нами – то є смерть;

Дракон внизу – то вічне забуття,

Що кождого нагрожує пожерти,

А миші, чорна й біла, – день і ніч,

Що ненастанно вік наш підгризають,

А та гадюка під ногами, браття, —

То наше власне тіло, непостійне,

Слабе і хоре, що нам в кождій хвилі

Назавсіди відмовить може служби.

А та берізка, за яку вчепившись,

Міркуємо спастися від заглади, —

Се людська пам’ять – щира, та коротка.

Нема нам виходу із того горя,

Нема рятунку. Та одно лиш нам

Лишилось, те, чого ніяка сила,

Ніяка нам пригода взять не може:

Се чиста розкіш братньої любови,

Се той чудовий мід, якого крапля

Розширює життя людське в безмір,

Підносить душу понад всю тривогу,

Над всю турботу із-за діл минущих —

В простори, повні світла і свободи.

Хапайте сквапно краплі ті, брати!

Бо лиш в тому, що серце ваше чує,

Чим груди повні, чим душа живе, —

У розкоші любови та бажанню

Братерства, у надії, у змаганню

До вищих, чистих сфер, – лежить ваш рай».

До Йосифа[87] в Єгипті так

Сказав облесливий дворак:

«Ах, пане, страх тебе люблю

За добрість, за красу твою!»

Та Йосиф знав ціну тих слів

І дворакові відповів:

«Минувше ти збудив сумне…

Мій друже, не люби мене!

Отець любив мене й жалів —

За се братів на мене гнів.

За се в рові я смерти ждав,

За се невольником я став.

Потім Пентефрія жона —

Любила страх мене вона,

Та за любов її дарму

Попав я на сім літ в тюрму.

Тож нині… щиро признаюсь,

Любви твоєї страх боюсь!»

Арістотель-мудрець[88] Олександра[89] навчав

І такий у альбом йому вірш написав:

«Більш, ніж меч, і огонь, і стріла, і коса,

Небезпечне оружжя – жіноча краса.

Тілько мудрість, наука і старші літа

Подають проти неї міцного щита».

Арістотель-мудрець по садочку гуля, —

Бач, Аґлая іде і очима стріля!

Та Аґлая, котрої надземна краса

Звеселяє людей і самі небеса;

Та їдких її слів і шпаркого ума

Всі боялися, навіть цариця сама.

Арістотель дівчині гаразд придививсь,

Як повз нього ішла, низько їй поклонивсь

І промовив: «Аґлає, благаю, молю!

Над всю мудрість, над сонце тебе я люблю.

На часок-волосок вволи волю мою, —

Чого хоч загадай, я для тебе зроблю!»

Усміхнулась Аґлая. «Се ж почесть мені,

Що на мні зупинив свої очі ясні

Той мудрець, що пишаєсь ним Греція вся,

Що умом обняв землю, зглибив небеса.

Я твоя. Що захочеш, зо мною чини,

Лиш одну мою просьбу в тій хвилі сповни.

По саду тім, де в’ються доріжки круті,

Півгодини мене провози на хребті».

Усміхнувся мудрець. Дивні примхи в дівчат!

Та дарма! Обіцявсь, то вже годі бурчать.

І хламиду він зняв, і рачкує піском,

Його очі Аґлая закрила платком,

І сидить на хребті, й поганяє прутком.

Так заїхали враз аж на площу садка,

Де під тінню дерев край малого ставка

Олександер сидів, його мати й весь двір, —

Срібний сміх там лунав, і пісні, й бренькіт лір.

А Аґлая кричить: «Ну, мій ослику, ну!»

Ще мінуточки дві! Ще мінутку одну!»

Аж у круг двораків його дівка пуста

Завела, і зіскочила живо з хребта,

І платок із очей поспішилася знять…

Що там сміху було, то й пером не списать.

Арістотель-мудрець Олександра навчав

І такий у альбом йому вірш написав:

«Більш, ніж меч, і огонь, і стріла, і коса,

Небезпечне оружжя – жіноча краса.

Ані мудрість, наука, ні старші літа

Не дають проти неї міцного щита.

Се я сам досвідив. Лиш мертвець та сліпець

Може буть проти неї надійний борець».

Два сусіди жили поруч себе рядом:

Сей весілля справляв, а другий похорон.

В одній хаті ридання і плач над мерцем,

В другій хаті музика і спів над вінцем.

Тут на мари мертвого кладуть і голосять,

Там до шлюбу рушають і дари виносять.

Одним шляхом везуть і труну, й молодят,

Один піп погребе й буде шлюб їм давать.

І веселі, й сумні вернуть з церкви ураз,

І певнісько сі й ті спільно вп’ються за час.

Се не казка, брати, тілько образ, мабуть,

Як у парі в житті смутки й радощі йдуть,

І сі й ті до одного кінця нас ведуть.

Пішов сівач на поле й сім’я сіяв,

Та вітер сім’я десь-кудись розвіяв:

Одно попадало на биті шляхи,

І се небесні поклювали птахи;

Друге упало на тверде каміння,

І нікуди йому було пустить коріння;

А третє в мокре місце всіменило,

Там, не принявшися, воно зогнило.

Найбільша ж часть на ґрунт плідний упала

І труд багатим плодом увінчала.

Сей образ – перша притча то Христова[91],

Вона була пророцька щодо слова.

Сам він був сівачем у своїм краю,

Та, мов на камінь, у жидівську зграю

Слова його неслися і щезали;

Жиди в них правди скритої не взнали.

А що по світовому роздорожжу

Розсипалось тих слів, то птицю Божу,

Усіку єресь тілько годувало,

Та плоду ніякого не давало.

А що по мокрім місці гниль пожерла —

Се ті, в яких душа в живих умерла,

Пихою вбита, лінощами й глумом, —

Таких і пам’ять пропадає з шумом.

Лиш ті, що тихі серцем і душею,

Всіх годували працею своєю,

Самі собі похвал не голосили,

Та в своїм серці духа не гасили,

Не боячись ненависти обуха,

Христові спадкоємці в царстві духа.