Читать книгу Украдене щастя (збірник) - Иван Франко, Иван Нечуй-Левицкий - Страница 28

Не слід усякого любити без розбору.

Як добрі щепи садівник плекає?

Так, що всі зайві парості втинає,

Щоб добрі соки йшли все вгору, вгору.

Господь сказав: «Яка тобі заслуга,

Коли кохаєш свого брата, друга?

А ви любіте своїх ворогів!»

Подумай добре, що Господь велів!

Не мовив: «Моїх ворогів любіте!»

Отсе, брати, ви добре розумійте,

Що ворог Божий, ворог правди й волі

Не варт любови вашої ніколи.

Немає друга понад мудрість,

Ні ворога над глупоту,

Так, як нема любови в світі

Над матірню любов святу.

Не ділиш мудрости з братами,

Її злодії не вкрадуть,

Її не згубиш по дорозі,

Вона свобідна серед пут.

Вона маґнет посеред моря,

Найкращий скарб, безцінний дар,

Огнище тепле в студінь горя,

Холодна тінь у страстей сквар.

Без неї все життя пустиня,

Так, як пустий без друга шлях,

І як твій дім пустий без сина,

І як пустий дурного страх.

Хто в першій життя четвертині

Знання не здобув,

А в другій життя четвертині

Майна не здобув,

А в третій життя четвертині

Хто чесним не був,

Той скаже в четвертій: «Бодай я

І в світі не був!»

О чоловіче, коли спиш, чи чуєш,

Як у твій дім скрадаються злодії?

Так само не почуєш, як прийде

Той ангел смерти, і чи молодії,

Чи то старі літа твої урве.

Щаслива молодість днем нинішнім живе:

«Сьогодні їжмо, пиймо й веселімся,

А тим, що завтра буде, не журімся».

Ще ж коли молодости хто не втратив,

І досвідом життя своє збагатив,

І в старості зберіг єство людини,

Той не боїться смертної години.

Пурпуром сонечко сходить,

Пурпуром криється в морю;

Так будь і ти все спокійний —

В щастю і в горю.

Мужню силу хоч похилить горе,

Та не зломить, в підлість не поверне;

Так і свічку хоч схили додолу,

Свого світла вниз вона не зверне.

Обрубане дерево знов зеленіє,

І місяць із серпа знов повний стає;

Се бачачи, чесні, не тратьте надії,

Хоч доля гнівная вас гонить і б’є.

Не цурається правди мудрець,

Хоч вона й з уст дитинячих буде, —

Так як в ніч, коли сонце зайшло,

Каганця не цураються люде.

Добру науку приймай, хоч її і від простого чуєш;

Злої ж на ум не бери, хоч би й святий говорив.

Хто має мудрість, а з неї

Ближнім не хоче вділити,

Той має скарб многоцінний,

В міх шкуратяний зашитий.

Мудрість захована,

Золото в скритку —

Однаковісінько

Суть без пожитку.

Дурний, хто, помилок лякаючись,

Не сміє братися до діла, —

Так, як би я не їв, лякаючись,

Щоб кришка в голосницю не влетіла.

Не пливе супроти вітру

Запах цвітів і кадила, —

Але йде по всіх усюдах

Добра слава, добрі діла.

Навіть той, хто в призначення вірить,

Все ж трудитися мусить постійно:

Адже ж бачиш і сам, що без труду

Не горить і сухеє поліно.

Не звикай утертими стежками

Йти за другим сліпо, як у дим,

Бо як стануть пастухи вовками,

Треба вівцям пастися й самим.

Бережи маєток про чорну годину,

Та віддай маєток за вірну дружину;

А себе довічно бережи без впину;

Та віддай майно, і жінку, й себе за Вкраїну.

Гість, дитя, і цар, і жінка

Мають всі один звичай:

Є що чи нема – байдуже,

Їм усе лиш дай та дай.

Хто духом низький, не мішайся там,

Де є високих трони;

Та ж чобота ніхто не надіва

Замість корони.

Та й глупі ж ті багатирі,

Що люблять спать на подушках!

Я спав лиш на однім пері,

І твердо так було, що страх!

Щасливий той багач подвійно:

Піч повна дров, огонь горить, гогоче;

А в мене лиш одно поліно,

Та й те горіть не хоче.

Отрута є зле вивчена наука,

Отрута є нестравлена їда;

Для бідних трута – взаїмна порука,

Старому трута – жінка молода.

Скупий – не пан своїх засіків повних,

А сторож, і приставник, і невольник.

Книги – морська глибина:

Хто в них пірне аж до дна,

Той, хоч і труду мав досить,

Дивнії перли виносить.

Хто власного ума не має,

То з книг не вийде ум йому;

Хто є сліпий на обі оці,

То що по дзеркалі йому?

Клониться дерево, плодом обтяжене;

Чесний, розумний, і ти так клонись!

Висохле древо, безмізкії голови

Зломляться, та не похиляться вниз.

Великі дерева шануй,

Що плід дають і в спеку тінь;

А як і плід, бува, хибне,

Чи ж тінь сама не є добром?

Мухи сідають на ранах,

Пчоли на цвітах пахучих;

Добрий все бачить лиш добре,

Підлий лиш підле у інших.

Як військо скликає труба,

Так ангелів Божих скликають

Сердечні слова.

А в гуслі та флейти де грають

І брата осуджують – там

Приховок чортам.

Лихвар і п’яниця —

Се два побратими:

Сам чорт побратимство

Зв’язав поміж ними.

На двоє сотворено Богом вино:

Розумним на радість, на згубу дурному;

Багатство – на двоє теж дане воно:

На добро милосердним, на згубу скупому.

Як від лютого татарина,

Що шаблюкою маха,

Всі тікають безоружнії,

Так тікай ти від гріха.

Хто з всіми добрий хоче буть,

Той швидко втратить добрий путь.

Не може при добрі той жить,

Хто хоче злу й добру служить.

Бо хтівши догодить обом,

Він швидко стане зла рабом.

Від слона на тисяч п’ядей,

Від коня на сто тікай,

Від вола на десять п’ядей,

Зла й на очі не видай.

Як метіль прошумить,

Так загине за мить

Злий, сльозами людськими годований,

Щезне й слід весь по нім…

Але добрий – се дім,

На скалі віковічно будований.

Як запорохи чоловік

Знести не може у очох,

Так гордости в душі людській

Не зносить Бог.

Хоч би й мертвого міг гнівливий воскресить,

То Бог його за гнів його відкине;

В гнівливе серце помисл злий, як нетля в світло, лине, —

Сама згорить, а світла не згасить.

Хоча б ти і муки тяжкі потерпів,

А брата свойого не любиш,

То все ж ти на вічне життя не доспів,

Лиш дармо дочасне загубиш.

Як та опука від скали

Відскакує відлого,

Так кривда людська все паде

На кривдника самого.

Огневі, що ліси палить,

На поміч вітер ще спішить,

Та каганець він загасить.

Так сильний сильного скріпля,

Король рятує короля,

Слабого ж топче і валить.

Наче віз без коліс

Не покотиться до суду,

Так своєї судьби

Не дійдеш без праці й труду.

Молодість у бідності —

Без мами дитина,

Старість у бездітності —

То гірка година.

Ти сто людей побив у бою

І тим пишаєшся, герою?

Ось сей лиш власну пристрасть поборов,

І над тобою він горою.

Купа дров і жура —

Що з тих двох тяжче є?

В дровах труп лиш згора,

А в журі все життє.

Ті, що крізь помилки до правди добиваються,

Мудрецями називаються;

А ті, що в своїх помилках угурні,

То справжні дурні.

Хто в добрій вірі жив, а в злих ділах,

Той був неначе без очей лице;

Хто в добрій вірі жив, а в злих ділах,

Той воду лив у збан, в якім розбив денце.

Як полоняник, що його в неволю

Ведуть, думками в рідний кут літає,

Так той, що читанням книжок святих занятий,

Все в царстві правди і добра витає.

Вода, що довго капає на камінь

І в камені проверчує діру,

Отак, хто книги праведні читає,

З болота буденности вилітає,

З душі брудоту й погань вимітає,

Що уподоблює його звіру.

Хоч хто мудрий у житті, а письма не знає,

То він буде мов той пліт, що підпор не має.

Бо як пліт той без підпор вітер валить скорий,

Так безграмотний паде без знання підпори.

Цареву тайну берегти порадно,

Бо зрадників карають безпощадно;

Та славу Божу тайною покрити —

Се злочин, мов у землю скарб зарити.

Карається не раз найгірш усіх,

Як непростимий, проневірства гріх.

Хоч би ти попіл їв і землю гриз,

А не позбувся злости,

То не заслужиш ти у праведних

Одного «Бог да прости!».

«Блаженний той, хто дба про душу слуг своїх», —

Так сказано в Письмі Святому.

Та горе тому,

Хто ніби дба про душу їх,

А тіло працею надмірною втомляє,

Тілесним недостатком оскорбляє.

Краще малеє надбання

З ласкою Бога набути,

Як незліченне багатство

Серед проклять загорнути.

В здоровому тілі здорова душа,

Та часто буває не варта гроша.

В уломному тілі буває душа,

Що красою світ весь і Бога втіша!

Хоч би все небо папером було,

Хоч би все море чорнилом було,

Зорі б на пера всі перекувать,

Ангели б сіли там пір’ям писать,

То не списали б – так мудрий прорік —

Мудрости Божої ввік.