Читать книгу Украдене щастя (збірник) - Иван Франко, Иван Нечуй-Левицкий - Страница 27

Вниз котиться мій віз. Пов’яли квіти,

Літа на душу накладають пута.

Вже не мені в нові світи летіти!

Війну з життям програв я, любі діти!

Cosa perduta![81]

З яким же запалом я йшов до бою!

Як рвалася вперед душа вітхнута!

Горіло серце чистою любвою!..

І що ж здобув? Лишив що за собою?

Cosa perduta!

Не дав мороз моїм листкам розвиться,

Квітки мої побила буря люта!

Не довелось геройським боєм биться,

Ламаться звільна мусив, ржою вкриться —

Cosa perduta!

З дрібних шпигань мої повстали рани,

Частками жерла моє серце скрута…

Я й сам не знав, де ті мої тирани?

З дрібних огнив сплелись мої кайдани!

Cosa perduta!

Україно, моя сердечна нене!

Не лай мене, стражденна, незабута,

Що не дало моє життя злиденне

Того, що ждати ти могла від мене!

Cosa perduta!

Мій синку, ти би менш балакав,

Сам над собою менше плакав,

На долю менше нарікав!

На шлях тернистий сам подався

І цупко по тернах подрався, —

Чого ж ти іншого чекав?

Сам знав, що гола я і вбога,

І до мойого ти порога

Прийшов, захтів служить мені.

Ну, в мене слугам плати скупо,

А нарікать на мене глупо…

Просила я тебе чи ні?

І що тобі за кривда сталась?

Що підняли на тебе галас:

«Не любить Руси він ні раз!»[82]

Наплюй! Я, синку, ліпше знаю

Всю ту патріотичну зграю

Й ціну її любовних фраз.

Що проживеш весь вік убого?

Значить, не вкрав ніщо ні в кого,

А чесно працював на хліб.

Та й те подумай ще, будь ласка:

Твойого «я» найкраща частка

З тобою враз не ляже в гріб.

Важке ярмо твоє, мій рідний краю,

Нелегкий твій тягар!

Мов під хрестом, отсе під ним я упадаю,

З батьківської руки твоєї допиваю

Затроєний пугар.

Благословлю тебе! Чи ждать тобі ще треба

Поваги й блиску від будущини,

Чи ні, – одного лиш тобі благаю з неба,

Щоб з горя й голоду не бігли геть від тебе

Твої найкращії сини.

Щоб сіячів твоїх їх власне покоління

На глум не брало і на сміх.

Щоб монументом їх не було те каміння,

Яким в відплату за плодючеє насіння

Ще при життю обкидувано їх.

Ти, брате, любиш Русь,

Я ж не люблю, сарака!

Ти, брате, патріот,

А я собі собака.

Ти, брате, любиш Русь,

Як хліб і кусень сала, —

Я ж гавкаю раз в раз,

Щоби вона не спала.

Ти, брате, любиш Русь,

Як любиш добре пиво, —

Я ж не люблю, як жнець

Не любить спеки в жниво.

Ти, брате, любиш Русь

За те, що гарно вбрана, —

Я ж не люблю, як раб

Не любить свого пана.

Бо твій патріотизм —

Празнична одежина,

А мій – то труд важкий,

Гарячка невдержима.

Ти любиш в ній князів,

Гетьмання, панування, —

Мене ж болить її

Відвічнеє страждання.

Ти любиш Русь, за те

Тобі і честь, і шана,

У мене ж тая Русь —

Кровава в серці рана.

Ти, брате, любиш Русь,

Як дім, воли, корови, —

Я ж не люблю її

З надмірної любови.

Якби само великеє страждання

Могло тебе, Вкраїно, відкупити, —

Було б твоє велике панування,

Нікому б ти не мусила вступити.

Якби могучість, щастя і свобода

Відмірялись по мірі крови й сліз,

Пролитих з серця і з очей народа, —

То хто б з тобою супірництво зніс?

О горе, мамо! Воля, слава, сила

Відмірюються мірою борби!

Лиш в кого праця потом скрань зросила,

Наверх той виб’єсь з темної юрби.

Та праці тої, мамо, в нас так мало!

Лежить облогом лан широкий твій,

А кілько нас всю силу спрацювало,

Щоб жить, без дяки, в каторзі чужій!

Я декадент? Се новина для мене!

Ти взяв один з мого життя момент,

І слово темне підшукав та вчене,

І Русі возвістив: «Ось декадент!»

Що в моїй пісні біль, і жаль, і туга —

Се лиш тому, що склалось так життя.

Та є в ній, брате мій, ще нута друга:

Надія, воля, радісне чуття.

Я не люблю безпредметно тужити

Ні шуму в власних слухати вухах;

Поки живий, я хочу справді жити,

А боротьби життя мені не страх.

Хоч часто я гірке й квасне ковтаю,

Не раз і прів, і мерз я, і охрип,

Та ще ж оскомини хронічної не маю,

Катар кишок до мене не прилип.

Який я декадент? Я син народа,

Що вгору йде, хоч був запертий в льох.

Мій поклик: праця, щастя і свобода,

Я хлопський син, пролог, не епілог.

Я з п’ющими за пліт не виливаю,

З їдцями їм, для бійки маю бук,

На празнику життя не позіваю,

Та в бідності не опускаю рук.

Не паразит я, що дуріє з жиру,

Що в будні тілько й дума про процент,

А для пісень на «шрррум» настроїть ліру.

Який же я, до біса, декадент?

Поклін тобі, моя зів’яла квітко,

Моя розкішна, невідступна мріє,

Остатній се поклін!

Хоч у життю стрічав тебе я рідко,

Та все ж мені той спогад серце гріє,

Хоч як болючий він.

Тим, що мене ти к собі не пустила,

В моїх грудях зглушила і вгасила

Любовний дикий шал,

Тим ти в душі, сумній і одинокій,

Навік вписала ясний і високий

Жіночий ідеал.

І нині, хоч нас ділять доли й гори,

Коли на душу ляжуть злії змори,

Тебе шука душа,

І до твоєї груді припадає,

У стіп твоїх весь свій тягар скидає,

І голос твій весь плач її втиша.

А як коли у сні тебе побачу,

То, бачиться, всю злість і гіркість трачу

І викидаю, мов гадюк тих звій;

Весь день мов щось святе в душі лелію,

Хоч не любов, не віру, не надію,

А чистий, ясний образ твій.

Хоч забудеш ти за мене,

Я за тебе не забуду;

Незліченними гадками

Все тобі являться буду.

Сизий голуб промайне,

Ти згадаєш, моя мила:

«А він так любив мене!

Чом його я не любила?»

Божа пчілка над цвіток

Пролетить, і ти спом’янеш

Своє слово: «Цить там, цить,

Бо нічого не дістанеш!»

На стіні павук снує

Претонісінькую сітку,

І згадаєш ти своє

Нудьгування в своїм світку.

Чи комарик забринить

На вікні твоїм весною —

Ти згадаєш: «Так співав

Він, сумуючи за мною».

Чи закракає ворона,

То згадається тобі:

«Чом же я [і]з ним зірвалась

Ік життьовій боротьбі?»

Чи камінчик в воду кане,

Ти згадаєш лиш одно:

«Як я в те багно погане

Провалилась аж на дно!»

Не гони тих дум від себе —

Все одно не відженеш:

В супроводі їх, сумная,

Аж до гробу доплинеш.

І як блискавка заблисне,

То в її огні громовім

Ти побачиш нехотя

Образ мій в вінці терновім.

Знов кличеш ти мене, моя богине,

В непроходимі нетрі тих часів,

Де правда родиться і правда гине

І де луна ігровище бісів.

У світ краси й гидоти, в море сине,

В аркани злуд, у тайники лісів,

В вир пристрастей, в огонь, що ввік не стине,

І в заколот небесних поясів.

Нехай і так! Підем, моя ти люба!

Скуштуємо ще раз утіх земних

І зирнемо в той вир, де всьому згуба.

Ще раз пройдем по сховищах тісних,

Де жах і жаль, і мрії, й дійсність груба,

І втомимось, і заснемо по них.