Читать книгу Ти знаєш, що ти – людина? (збірник) - Василь Симоненко - Страница 66

Чорні від страждання мої ночі,

Білі від скорботи мої дні

Впали у твої свавільні очі,

Жадібні, глибокі і чудні.

Я тебе не хочу обминути,

Я тебе не смію обійти.

Дай мені губами зачерпнути

Ніжної твоєї доброти.

Диких орд незлічені навали

Розтрощили пращури мої,

Щоб несла ти гордо і зухвало

Груди недоторкані свої.

Щоб горіли маками долоні,

Щоб гуло моє серцебиття,

Щоб в твоєму соромливім лоні

Визрівало завтрашнє життя.

І моє прокляття очманіле[45]

Упаде на тім’я дурням тим,

Хто твоє солодке грішне тіло

Оскверняє помислом гидким.

Стегна твої, брови і рамена,

Шия і вогонь тендітних рук —

Все в тобі прекрасне і священне,

Мамо моїх радощів і мук!