Читать книгу Ти знаєш, що ти – людина? (збірник) - Василь Симоненко - Страница 77

В ночі осінні, холодні й нудні

Часто ввижається Київ мені.

Вийду з палатки, у темінь пірну,

Думкою-мрією в Київ майну.

Мріють крізь хмари зорі вгорі,

Мов на бульварі чудні ліхтарі.

Вітер ущухне, то знов загуде —

Аж сторонюся: тролейбус іде.

Парки і сквери, театри і шум.

Як вас прогнати із серця, із дум?

Що мені діять – не можу забути

Площу Богдана, вогні інституту[57].

Що мені діять і як мені буть —

Київ казковий не в силі забуть!

В серці своїм на будову несу

Києва горду і вічну красу.

Стіни мурую, проспекти кладу,

З степом безлюдним розмову веду:

Бачиш, сюди ми зійшлися усі

Тому, що служимо праці й красі,

Тому, що мріє поставити кожен

Місто, красою на Київ схоже!

Буду тебе ждати там, де вишня біла

Виглядає з саду тихо і несміло,

Де, здається, спокій і нема нікого,

Тільки завмирає, журиться дорога.

Може, ти не прийдеш, гарна й кароока, —

Буде мене пестить нічка одинока,

Буде мене тішить, лагідна та люба,

Цілувать у щоки, розвівати чуба.