Читать книгу Ти знаєш, що ти – людина? (збірник) - Василь Симоненко - Страница 68

Виє вітер, довго виє, навіть слухать обрида.

Ходить байда споконвічний та у вікна загляда[46].

Ну чому б тобі, приблудо, не заснути уночі,

Не погріть старечі кості в димарі чи на печі?

Я не сплю – мені й не диво:

я ж не вітер – чоловік,

Помитарствую, поб’юся та й засну колись навік[47].

Але ж я не спати – жити!

Жить і мріяти люблю —

Через це у довгі ночі не вилежуюсь, не сплю.

Ну, вгамуйся, клятий вітре,

не стогни та не хрипи,

У моє вкладайся ліжко і за мене там поспи.

І зітха тужливо вітер, кулаками в шибки б’є:

– І мені, – кричить, – кохання

також спати не дає.

Я давно про зірку мрію, світлу зіроньку одну,

Але як не дму, не вію, я до неї не сягну.

Тож ходжу я в довгі ночі та зітхаю знов і знов,

Їй пісні сумні складаю про сумну мою любов.