Читать книгу Ти знаєш, що ти – людина? (збірник) - Василь Симоненко - Страница 74

Дотліває холод мій у ватрі[51],

Я один замріяний іду…

Ми тоді зустрілися в театрі,

На гальорці в третьому ряду[52].

І не вірю, що мені здалося,

Бо напевне знаю – так було:

То не скрипка кликала – волосся,

Що тобі спадало на чоло.

Тишина хиталася велично,

Ніжні струни квилили внизу[53] —

Тож було і солодко, й незвично

У твоїх очах читать грозу.

А коли виходили із залу

З думами про вічне і земне,

Довго ти під ліхтарем стояла

І чекала, радісна, мене.

Ми ішли через блакитне місто,

Мовчки зупинились на мосту.

Ти була така прозора й чиста,

Я не смів порушить чистоту.

Тільки досі знаю: не здалося,

Так і залишилось, як було, —

То не скрипка кличе, а волосся,

Що тобі спадає на чоло.

Дотліває холод мій у ватрі,

Біля мосту стишую ходу…

Часто жду тебе я у театрі,

На гальорці в третьому ряду…