Читать книгу Ти знаєш, що ти – людина? (збірник) - Василь Симоненко - Страница 70

Говорю я з тобою мовчки,

Тиша хмарою проплива.

І вовтузиться думка, мов квочка[48],

В намаганні родить слова.

Тиша важчає. Терпнуть губи,

Тиша репне навпіл ось-ось.

Припаду я шалено й грубо

До безумства твоїх волось.

Упаде розідрана маска,

І сполохана вгледиш ти,

Скільки в тиші чаїлося ласки,

Скільки в грубості – теплоти.

Насміються з своєї беззубості

Прописні допотопні думки,

Джерелом вдарить ніжність із грубості,

Заворкують живі струмки.

Задихнеться від люті сірість —

Нам на щастя, а їй на зло.

Поміж нас підведеться щирість

І з’єднає наше тепло!