Читать книгу Ти знаєш, що ти – людина? (збірник) - Василь Симоненко - Страница 69

Я чекав тебе з хмари рожево-ніжної,

Із ранкових туманів, з небесних октав,

Коли думи збігалися з мли бездоріжної

І незвіданий смуток за душу смоктав.

Я від тебе жадав незвичайного й дивного,

Щоб з’явилася маревом, видивом, сном,

Щоби я знемагав од дихання нерівного,

Од заклятої радості під вікном.

І не міг я спекаться словесної пишності,

Одсахнутись ураз од кокетливих мрій, —

Волочив я тебе в ореолі безгрішності

Крізь хитливих ілюзій розкиданий стрій.

Припливла ти до мене з прибоєм уяви,

Несподівано встала над смутком чекань,

Розцяцькованих мрій павіани і пави

Повтікали лякливо під купол світань.

Розгубили вони свої зваби і почесті,

І сьогодні вклоняється серце моє

Тій земній, соромливій, жагучій жіночості,

Що красою життя – материнством – стає.