Читать книгу Ґардаріка. Таємниця забутого світу - Вероніка Мосевич - Страница 10

Ярослав спав безтурботно, наче дитина. Незважаючи на брязкіт зброї, шум гамірного міста та переклички вартових на вежах замку, жодного разу не прокинувся. Затишне потріскування дров у каміні загіпнотизувало його. Тільки-но голова торкнулася подушки, провалився відразу в чудесний сон.

Цього разу він був сизим голубом, а вона – біленькою голубкою. Її пір’ячко підвівав вітер, і воно здавалося таким пухнастим-пухнастим, аж хотілося до нього доторкнутись дзьобиком. Очі блищали, мов маленькі намистинки. Вони летіли парою в принадну далину. Від близькості голубки в нього солодко щеміло серце і світ здавався таким безмежним.

Пробудження було солодким. Скільки він проспав? Сонце вже заглядало у вікно. Ярослав озирнувся, обвів поглядом розкішну кімнату. По діагоналі від ліжка праворуч стояв кам’яної кладки камін, у якому ще жевріло вугілля. Камінь був настільки гарно витесаний, що складалося враження, неначе то палац маленького розміру. На ньому зверху стояли фігурки звірів, вирізьблені з дерева. Вони здавалися живими: майстер настільки правильно передав усі риси, вигини тіла і навіть шерсть та зуби. Згадав, як колись і він, будучи ще малим, вирізьблював усяку всячину, але так майстерно не вмів. Ярослав солодко потягнувся, прислухаючись до звуків. Відчуття втоми минуло, навіть нога перестала боліти.

Він устав, розім’яв тіло, ще раз із цікавістю оглянув кімнату.

«От тобі й на! А де ж мої речі?» – подумав. Його одягу не було, але на столику розкладена гарна сорочка, під котрою виднілася шкіряна накидка, а на спинці крісла висіли штани. Черевики були тут-таки, але начищені до блиску. Їх шив його особистий майстер. Вони були зручні, міцні і вишукано зроблені з добре видубленої шкіри, вгорі стягнуті широкими ремінцями з витертої замші.

На чудесно вирізьбленому ослінчику, зліва від ложа та недалеко від вікна, стояла умивальниця з глеком води, а збоку висіла тканина для витирання.

Він швидко із задоволенням помив обличчя, шию й руки, ополоснув рот і одягнувся в приготовлені для нього речі. Оцінив своє зображення в дзеркалі, яке стояло майже навпроти ложа й було таке високе, що можна побачити себе на повен зріст. Безтурботно насвистуючи, Ярослав вийшов з кімнати, вхід до якої розташовувався у своєрідній ніші, а за рогом її починався коридор. Підлога тут була вкрита красиво витканими заморськими килимами, тому ноги ступали м’яко і кроків не було чутно. Стіни обтягнуті гобеленами, на яких красувалося виткане різноманітне птаство. Це йому нагадало дитинець у Новгороді, а також палац у Києві, де були зібрані найдорожчі килими світу і де він створював навколо себе затишок.

Раптом з лівого боку від себе хлопець почув, як хтось біжить східцями. Та тільки дійшов до повороту, не встиг ще й голову повернути в тому напрямку, як просто до нього в руки залетіла з розгону, мов біла пташка, дівчина з розпущеним довгим волоссям. На ній були зручні облягаючі сірі штани, гаптована зеленувата сорочка з розширеними на кінцях рукавами, які опускалися кутиками нижче рук ще на цілу долоню і внизу закінчувалися кумедною китичкою. Комір цієї диво-сорочки плавно переходив у конусоподібний капюшон з китичкою аж до пояса. Її ніжки прикрашали м’які мокасини, майстерно оздоблені шкіряним швом. Уся вона, майже прозора і така легка, що бракувало тільки крилець, нагадувала лісового ельфика[29].

– Ого! Яка пташка до мене прилетіла! – мимоволі вхопив її в обійми Ярослав, відчувши, яка вона худенька. Його миттєво пройняла тепла хвиля ніжності. Усміхнувся…

– Ой! Добрий день! – на якусь мить ще залишаючись в обіймах, швидко по-слов’янськи мовила вона.

Цей погляд! Які в нього очі! Князь із прищуреною усмішкою дивився на неї невідривно. Здавалося, він і не збирається її відпускати.

– Доброго ранку! – відповів він, ще міцніше притуливши дівчину.

– Уже не ранок! Майже середина дня! Просто всі намагалися не шуміти, щоб не розбудити гостя. Як спалося? – потихеньку випручаючись з обіймів, мовила Інґіґерд.

– То я так довго спав?! Давно мені не було так добре! Ніби в себе вдома, – все ще тримаючи рукою її за талію, відповів Ярослав.

– Я хочу вибачитись за вчорашній полон, – дивлячись спідлоба й винувато усміхаючись, сказала дівчина.

– Хотів би я на все життя в такому полоні опинитися, – прошепотів він, і далі затримуючи її маленьку прохолодну долоньку в своїй руці.

«Це справді він сказав, чи, може, мені почулося? Які теплі у нього руки!» – промайнуло в її свідомості.

– Мій батько чекає Вас, – шанобливо сказала Інґіґерд. – Я проведу.

І раптом він відчув дистанцію.

– Звертайся, будь ласка, до мене на «ти», – попросив Ярослав, не відриваючи погляду від цих чудових очей.

– Згідна, – не в змозі уникнути чарів його усмішки, відповіла вона. Коли цей князь усміхався, його обличчя видозмінювалось, світилося, ніби осяяне сонцем. На правій щоці виднілася ямочка, яка просто приковувала до себе її увагу.

Принцеса повела його коридором до батька. Ішла попереду, тому він мав змогу насолоджуватися її витонченою фігуркою. Зростом Інґіґерд була на пів голови нижчою від нього, тому здавалась маленькою, і йому хотілося знову пригорнути її до себе.

Дівча дивилось на все захопленим поглядом синіх очей, незважаючи на те, що цей світ такий непевний і завжди десь чатують небезпеки. Від одного лише цього погляду хотілося жити.

– А чи не бажаєш ти бути присутньою при нашій розмові? – нарешті наважився запитати Ярослав, коли вони наближалися до дверей зали.

Він був майже впевнений, що дівчина відмовить.

«Мабуть, у цій країні жінкам не можна втручатися в такі справи», – подумав він.

– Конунг Яріслейв хоче моєї присутності? Я вдячна і з радістю приєдналася б до розмови, але не зараз, бо ми їдемо на плац вправлятися в бойових мистецтвах. Мої вої чекають. А тому перенесемо це на наступний раз.

– Скажи, поки нас ніхто не бачить і не чує, – почав він майже пошепки, заглядаючи їй у вічі й беручи за руку, – якби я до тебе посватався, ти прийняла б мою пропозицію?

– Чому я мала б це зробити? Адже ж я заручена. І восени за рішенням тінґу відбудеться моє весілля з норвезьким королем Олафом ІІ, – відповіла, наморщивши лоба, але тут же усміхнувшись і не забираючи руки. Цим додала йому впевненості.

– Я засліплений твоєю вродою і готовий весь світ завоювати та покласти тобі до ніг, щоб ти забула про свого попереднього нареченого, – м’яким притишеним голосом мовив він, схиливши голову трохи вбік і заправляючи пасмо біленького волосся їй за вухо. Одночасно тильним боком пальців, ніби мимохіть, погладив рум’яну щічку. Ще вчора він відчував безвихідь, не знав, що робити. А зараз так хотілося жити! Заради цієї особливої дівчини!

– Конунг Яріслейв трохи забув, що зараз він утікач, – тихо мовила принцеса, збентежена зненацька цією ніжністю. Їй так захотілося заплющити очі, коли його долонь торкнулась щоки. Та вона відсторонила його руку з незворушним виразом обличчя. – Але я подумаю над цими словами.

«Як швидко все змінюється. Ще вчора я мріяла про Олафа. Хіба ж це можливо?» – подумала вона.

– Я не втікач! Я володар Ростова, Новгорода і всіх торгових шляхів, які через них пролягають. А недавно ще й посідав Київ. Та названий брат захопив київський престол. Ми змушені були відступити. Але я заберу назад те, що належить мені за законом, і завоюю ще багато земель.

Він наблизився майже впритул, говорив стиха, так, щоб це могла почути тільки вона, а її руку стискав у своїй долоні.

– Ти говориш так упевнено, ніби все це вже сталося, – сказала Інґіґерд, слухаючи із зачудуванням.

«Який упевнений у собі цей напівконунг!»

Їй і самій захотілося раптом побувати в його землях і побачити все власними очима. Їй подобалась така завзятість.

– Я це знаю! Так буде! Я це бачив своїм внутрішнім зором. Вір мені, – прошепотів Ярослав їй на вухо.

– Як кажуть старі люди, час усе покаже, – також пошепки, майже непритомніючи і намагаючись не втрачати самовладання, сказала вона.

«Та що це зі мною? Наче якісь чари…»

З’явився слуга. Інґа, злегка зашарівшись, швиденько звільнила руку.

– Фердинанде, проведи, будь-ласка, конунга Яріслейва до зали, – попросила з гідністю дівчина.

– Буде виконано, моя принцесо, – шанобливо схиливши голову, відповів слуга.

– А зараз мені час бігти. Та й батько вже чекає. Ми ще сьогодні побачимось, – опанувавши себе, вже бадьорим голосом, прощебетала Інґіґерд.

Бігши вниз, дівчина озирнулася. Він стояв, усміхався, дивився їй услід і не зводив очей.

Їдучи дорогою, принцеса невідступно поверталася думками до князя. На її думку, так дивно розвивалися події. Ще вчора вона була нареченою одного конунга, сьогодні – їй нав’язують іншого, який, одначе, заполонив усі її помисли. Ще вчора він був її полоненим, сьогодні ж – б’є рекорди, щоб узяти її серце в полон.

«Що зі мною? Хіба ж так можна? Я повинна думати про конунга Олафа», – розмірковувала вона.

Інґіґерд зловила себе на думці, що з учорашнього дня постійно думає про Ярослава, нескінченну кількість разів прокручуючи в умі всі слова, погляди, рухи, усмішки, і з кожним разом він стає їй усе милішим.

Перед очима невідступно стояв його образ: худорлявий, мускулистий, з гордо випрямленою спиною і піднятим підборіддям. Видовжене обличчя з тонко окресленими неширокими вилицями і прямим носом, постійна добра усмішка з симпатичною ямочкою на правій щоці, побрита голова, тільки довга чуприна, зв’язана у хвіст, звисала від середини голови з лівого боку і торкалася вуха, в якому красувалося золоте кільце. А ще у князя довгі вуса, що вчора дівчина добре й не розгледіла. На правій руці поблискував громіздкий перстень з печаткою.

Але як же ж так? Вона не зможе так учинити. Хоча сьогоднішня розмова з батьком довела їй протилежне. Улоф Шетконунг добре знав, що він робить. Йому набагато вигідніше було видати її за Ярослава, аніж за Олафа Норвезького. Коли зранку Інга прийшла до батька і вони обговорювали її майбутнє, він сказав:

– Доню, тобі вирішувати, але ти ж зрозумій, що я на твоєму боці і бажаю, щоб ти була щасливою. Ярослав хоче, щоб ти стала його дружиною, а отже, ти зможеш правити разом з ним Ґардарікою, цією величезною країною. Тільки подумай, які можливості відкриваються перед тобою.

– Батьку, як ти зможеш відмовити конунгу Олафу? Адже ж про шлюб давно домовлено, і я вже послала своєму нареченому подарунок. Що ти скажеш на мій захист? Тут мова йде про мою честь і честь нашого роду, – наполягала Інґіґерд, схвильовано ходячи залою та імпульсивно жестикулюючи.

– За це не хвилюйся. Хто, як не я, першим мусить дбати про це? Я вже знаю, яким буде моє рішення, якщо ти даєш згоду. Тому я насамперед запитую тебе і даю можливість вибору, але одночасно наголошую: для нашої країни кращим є твій шлюб з конунгом Яріслейвом. Він контролює всі торгові шляхи звідси і до Візантії. Зараз ми сплачуємо дуже велику данину. Та якщо ти вийдеш за нього заміж, ціну можна узгодити. І ще є багато всяких вагомих причин, про які я не буду тобі зараз розповідати.

– Тату! Все це має такий вигляд, ніби я для вас тут корова, яку ви намагаєтеся якнайдорожче продати! – підозріливо подивившись на батька, майже прокричала дівчина з ображеним виразом обличчя.

– Ні, донечко! Ти ж бачиш, що я хочу знати твою думку. Без твоєї згоди я на це ні за що не піду!

– Я повинна все добре зважити, – спантеличено мовила Інґіґерд, раптово притихла й опустила плечі. І вже спокійніше додала – Не можу так одразу прийняти рішення, яке повністю змінить моє життя. Скільки в мене часу на роздуми?

– Його майже немає. За декілька днів необхідно зібрати військо, яке допоможе Яріслейву повернути втрачений Київ. А тому я можу почекати на твою відповідь тільки до ранку. Якщо ти не вийдеш за нього заміж, ми будемо домовлятись про зовсім інші умови. І тоді невідомо, на які поступки він погодиться.

– Але ж про все можна домовитися! Не примушуй мене йти проти усталених правил! – уперто настоювала на своєму Інґіґерд.

– Доню, я розумію, що все це сталося так зненацька. Тобі потрібно спершу звикнути до думки, що ти не одружишся з Олафом. А тоді осмислити, про що я тобі говорю. Це схоже на те, як приміряти нову одежину. Адже ж я насамперед думаю не про вигоду для себе і країни, а про твоє життя, щоб воно було безхмарним, багатим, поруч з людиною, яка завжди про тебе піклуватиметься і любитиме, – із запалом говорив Улоф, намагаючись не заглядати в ці дивні очі, які завжди апелювали до його совісті.

– Пхе… Звідки ти знаєш, що він буде мене любити? – недовірливо запитала принцеса.

Саме про це дівчина мріяла, але її героєм завжди був Олаф.

«І тут раптом відмовитись від усього, про що так довго марила? Ха-ха! Ні! Ні за що! – У ній ріс внутрішній протест. – Чому я? Хіба не можна Астрід видати заміж за Ярослава? Я сьогодні ж повинна з нею порозмовляти і запропонувати такий варіант. Ой, ні! Не запропонувати, а підмовити її, щоб сестричка сама погодилася на це».

– Яріслейв тільки про тебе й говорив. А мій великий досвід підказує, що йому треба вірити. Ти справила на нього особливе враження.

…А в цей час у далекому Новгороді люди жертвували кошти для війська. Табір розташовувався тут-таки, на околиці. Збирали харчі для мужів, які захищатимуть край від ворожої навали. А в іншому кінці града[30] під проливним дощем Кривий зустрівся у невідкладній справі з чоловіком, захованим під темною шкіряною накидкою.

– Шукай, Малику, з-поміж хлопців таких бідних, які готові зробити будь-що за малу платню, – пояснював Кривий.

Його чорні очі блищали недобрим вогнем і бігали з кута в кут. Загострена сіра борода час від часу тряслася, як осиковий лист. Один бік його тіла був вищим за інший. Скрючена фігура мала жахливий вигляд порівняно з коренастим молодим чоловіком у розквіті сил та невисокого зросту. Правою рукою Кривий спирався на костур, а з-під його долоні визирала майстерно зроблена пащека зміюки.

– Та як я їх знайду? Що мені робити? Кожного питати? – якось винувато гугнявив Малик, потираючи від переживання руки, які до того ж ще й спітніли.

– Та це вже не моя справа. Хочеш щось заробити? – Кривий свердлив його поглядом чорних, мов ніч, очей.

– Так… – якось непевно промовив Малик після короткої паузи.

– Тоді шукай, – настановляв Кривий.

– Та легко сказати… – На цей раз хлопець уже потирав лоба.

– Шукай незадоволених. А їх завжди багато, – давав підказки Кривий.

– Спробую… – знову невпевнено промовив Малик, переступаючи з ноги на ногу.

– Подумай, чи ти справді готовий зрадити заради наживи й статків. Бо я можу собі когось іншого знайти, – погрозливо натякнув старий.

– Я ж сказав: готовий, – уже впевнено промовив Малик.

«У мене виходу іншого немає», – промайнуло в голові.

– Добре подумав? – ще раз перепитав Кривий.

– Добре…

– Бо потім не буде можливості вже відступити назад. Зрозумів?

– Зрозумів…

– Я ж тобі це по знайомству запропонував. Я тут подумав… у тебе жінка молода, може, хочеш щось краще купити, хату якусь чи що. А можливо, хочеш в люди вибитися?! – підступно крутив думками Малика старий, а в самого очі бігали від нечистого сумління. Розумів же, що може розбити молоду сім’ю, та не відставав.

– То вже скажи, що потрібно зробити, – нетерпляче мовив Малик.

– Ти спочатку людей знайди, а тоді прийдеш – то й поговоримо. Мусиш устигнути до свята бога Купала[31].

Ідучи додому, Малик обдумував ту розмову і вже шкодував, що погодився. А що ж буде, коли Кривий накаже йому щось таке, на що він не здатний? Але, на жаль, усе вже узгоджено. Малик повинен був забезпечувати молоду сім’ю, ще й дитинка незабаром з’явиться. Треба з чогось жити.

Скільки б не було часу до Купала, та, однак, виявилося мало, щоб підмовити багатьох людей. За два дні до свята Малик зустрівся з Кривим і сказав, що вже є п’ятнадцять. Той проігнорував це повідомлення, відвернувшись від нього з перекошеним обличчям, наче проковтнув щось кисле.

– На післязавтра, коли будуть святкувати, потрібно, щоб ти привів найманців, – без емоцій пробурмотів, щось ніби пережовуючи майже беззубим ротом.

– А що ми повинні… – почав було питати Малик.

– А вже там я скажу, – перебив його на півслові Кривий, злодійкувато озираючись по боках чорними, як дві безодні, очима.

…Хоч і введено було християнство, та люди відзначали свої колишні свята за давніми традиціями. На день бога Купала завжди приходило море люду. Це свято збирало всю молодь докупи, тому що відбувалося в літній період. У цей день і вночі можна було знайти нареченого чи наречену, а вже восени після збору врожаю й весілля відгуляти.

Дні тягнулися довгою чередою. Малик уже ніяк не міг дочекатись, коли ж нарешті дізнається, що повинен зробити. Та й хлопці напосідали, не давали спокою. А що він знав? Нічогісінько…