Читать книгу Ґардаріка. Таємниця забутого світу - Вероніка Мосевич - Страница 12

Всю ніч думки, мов настирливі комахи, не давали їй заснути. Зважувала всі «за» і «проти».

«Гм, якщо я зараз не вийду заміж за Олафа Норвезького, почнеться нікому не потрібна війна. Даремно загине безліч людей. Моїх людей… Наших…» – думала Інґіґерд, перевертаючись з боку на бік.

«Якщо ж не вийду заміж за Яріслейва, то більше ніколи його не побачу. Я цього хочу? Не знаю…»

Так прокрутившись без сну добру частину ночі, дівчина встала й почала ходити по кімнаті. Підійшла до дзеркала, вивчаючи своє відображення: розправила брови, погладила долонями обличчя, наблизила його аж до скла і залишилась задоволена собою. Заглянула в сині бездонні очі – і не знайшла там нічого особливого.

«Хіба я така страшна, що аж не могла б вибрати того, кого хочу? – із сумнівом подумала вона. – Того, кого підказує мені серце… Моє серце. А кого воно підказує? Олафа чи Яріслейва?» На неї недовірливо дивилась якась чужа втомлена дівчина.

– Кого ж мені обрати? Олафа? – вголос запитала вона у тієї, що знаходилась по той бік. І тут їй уявився кремезний мужлан, який по-звірячому вбиває людей заради того, щоб забрати території, які самі захотіли відійти до Швеції, а не бути у складі Норвегії. Згадала саги, котрі Олаф їй присилав, хоча навіть невідомо, чи це він писав. Ще згадався костюм, який принцеса особисто вибирала для подарунка. І оце все, що дівчина нашкребла у своїй пам’яті.

– Чи, може, все-таки Яріслейва? – Блакитні очі по той бік дивилися допитливо. І раптом обличчя прояснилось. Голова схилилася набік. Перед її поглядом постало виразне обличчя і худорлява постать… Сірі розумні очі… І симпатична ямочка на правій щоці… Одна лиш Ярославова усмішка чого вартувала! Нею він підкупив Інґіґерд. Зараз принцеса дивилася на себе його очима – і все їй подобалось. Князь розклав навколо пастки, тонкі тенета, в які вона вже потрапила. Дівчина спіймала себе на тому, що милується своїм красивим тілом і усміхається, наче він зараз тут і з нею розмовляє.

«А-а-а-а, – хотілося закричати. – Допоможіть мені! Я не знаю, що робити!»

Принцеса прекрасно розуміла всю важливість сьогоднішнього рішення. Її душа металась із кута в кут і не знаходила виходу, немовби замкнута в маленькій кімнаті.

Якийсь такий цікавий сьогодні день… Усі змовилися чи що? Зранку Інґіґерд порозмовляла з батьком. Той дуже наполягав, щоб вона вийшла заміж за конунга Яріслейва. Дівчина, засмучена тим, що треба переступити через свою честь, пішла до Астрід, щоб обговорити це питання. І що вона чує?

– Ти навіть не кажи, що не хочеш чи не будеш. Ти що? Та я б вважала за щастя, якби мені запропонували такого конунга. – Сестричка, виявляється, також дуже бажає бачити Інґіґерд київською княгинею. Як таке може бути? Адже ж Астрід точно не розмовляла з батьком від учорашнього вечора. Тоді звідки такі однакові думки? Може, це вона щось пропустила? Коли ж усі встигли змовитись?

– А як же бути з Олафом? Ти забула, як ми з тобою мріяли про моє весілля? – здивовано запитала принцеса.

– Ні, не забула. Але хіба ж можна порівняти це весілля з київським? – збуджено жестикулюючи, майже викрикнула Астрід.

– Чому ти так вважаєш? – мовила Інґіґерд, не розуміючи її.

– Та ти послухай сама себе! З якою ти пристрастю розповідаєш мені про Ярослава, про все, що трапилося! Ти ніколи так не говорила про Олафа… – сказала Астрід, жваво жестикулюючи. Подив сестри був настільки щирим, що вона аж очі витріщала і смішно округляла їх.

– Хіба? – розчаровано запитала Інґіґерд.

– Аякже! Хіба ти сама цього не помічаєш? – знову здивувалася Астрід.

– Можливо, ти маєш рацію, але я б хотіла, щоб краще… ти за нього вийшла заміж… – сказала принцеса і тут же засумнівалася в своїх словах. Сестричка глянула на неї ошелешено.

– Що з тобою, Інґо? Хіба ти не розумієш, що він просив у батька твоєї руки, а не моєї?! – вибухнула раптом завжди спокійна Астрід. Здавалося, буря в склянці води набирала обертів.

– Ось і дочекалася від сестрички взаєморозуміння, – саркастично скрививши обличчя, відчеканила Інґіґерд.

– Не ображайся, я ж тебе люблю, – перепрошувала Астрід, намагаючись тут же її обійняти й поцілувати в щічку. Вона завжди дуже хвилювалась, якщо на неї хтось ображався. Тут же бігла перепрошуватись і обійматись. Та принцеса одразу відсторонила сестричку.

– Найсмішніше – це те, що і мама говорить твоїми ж словами. Ви всі в один голос намовляєте мене на цей союз. – Розлючена принцеса не знаходила собі місця. Ходила взад і вперед сестриною кімнатою, взявшись у боки.

– А з мамою ти коли встигла поговорити?

– Та от якраз перед тим, як зайти до тебе. Вони з батьком намагаються мене видати заміж так далеко, що невідомо, чи ми ще коли-небудь побачимось, – у паніці промовила Інґіґерд, заламуючи руки. І скривилась так, що Астрід здалось, ніби вона ось-ось заплаче.

– Вони просто хочуть, щоб ти була щаслива! І я цього бажаю! – підбігла сестричка до принцеси й обхопила її шию руками. – Якщо ти це зробиш, я обіцяю, що приїду до тебе в гості, і, як тільки захочеш, поживу в тебе трішки.

– Справді? – полегшено зітхнула Інґіґерд, притулившись до рідного худенького плечика.

– Кораблі у нас є? – спитавши, загнула мізинчик Астрід.

– Є, – не розуміючи, до чого та хилить, відповіла Інґіґерд.

– Люди у нас є? – знову запитала сестричка, загнувши підмізинний пальчик.

– Є, – відповідала притихла принцеса.

– Князь багатий? – вела далі своє Астрід, загинаючи середній палець.

– Багатий, – мовила Інґіґерд, і на її губах починала розцвітати усмішка.

– То чого б йому не допомогти нам побачитись? – наводила незліченні аргументи Астрід, гладячи шовковисте волосся сестри. Нарешті ці останні слова трохи заспокоїли принцесу, і вона, ще якийсь час порозмовлявши з Астрід, вибігла з кімнати, збираючись разом з Гео поїхати на плац.

І ось тепер до повного щастя вона ще й налетіла з розгону на Ярослава. Те, про що говорив цей хлопець, змусило її подивитись на нього наче зі сторони, під зовсім іншим кутом зору. Хоча внутрішній спротив ще не минув, але думки дівчини повинні були б починати схилятися все більше в бік князя. Він підкуповував своєю впевненістю…

Принцеса збігла підстрибцем униз широкими, розлогими і зручними сходами. Чомусь після розмови з Ярославом настрій піднявся до небувалої висоти. Душа співала, хоча розум протестував. Там, унизу, її вже чекав Гео. Він сидів у трапезній за столом і розмовляв з матір’ю. Тут же підбігла Ерейра, облизуючи дівчачі руки і заглядаючи в очі.

– Наша принцеса, мабуть, забула про Гео. А він тут чекає і чекає, – зустріла її усмішкою Доріс, яка саме принесла мідний піднос із коржами та медом. Вона нічого не сказала про те, що її син Гео всю ніч не спав, на дракарі[34] ходив разом із братами по навколишніх поселеннях, по фіордах[35], скликав воїв для походу. Не всіх підряд, а відданих Інґіґерд. Це було непросто: він не сам їздив, а з братами й іншими хлопцями, котрі за принцесу готові хоч у вогонь, хоч у воду.

– Ой, бідненький, ха-ха-ха! Я бачу, що час не пропав даремно!

– Та я подумав, може, краще сісти і поїсти, ніж тинятися з кута в кут, тебе очікуючи, бо я тут мало не заснув, – сказав Гео і миттю встав, готовий іти разом з Інґіґерд. Якийсь він був сьогодні знервований… Чи то їй здалося?

– Ти чого підскочив? – спокійнісінько звернулася до хлопця принцеса.

– Так ми ж їдемо? – чи то запитав, чи то ствердно мовив Гео.

– Зараз рушаємо, та спершу поїж, і я чогось скуштую, – сказала вона, вибрала собі один коржик і, вмокнувши його в мед, відкусила шматок. – Ням, ням, як смачно!..

Інґіґерд закотила очі вгору, зображаючи, яку смакоту вона скуштувала. Коржики якось непомітно зникли, ще й перепав Ерейрі одненький. Останній кусочок собака, нарешті, випросила у принцеси, вихопивши з рук. Бо ж вона сиділа, виляючи хвостом і чемно заглядаючи в рот господині. Як можна було б їй не дати? Тарілка миттю спорожніла. Втамувавши спрагу, вони рушили до конюшні. Інґіґерд залишила Ерейру в замку, хоч це вдалося їй нелегко. Дівчина нашвидкуруч накинула на себе шкіряну туніку, куплену цього року на кораблі, який приплив зі Сходу. Вона була зшита по боках тільки в районі пояса так, що передня та задня поли звисали окремо, не перешкоджаючи рухам, і дозволяли почувати себе досить вільно: присідати, бігати, нагинатися. Крім цього, туніка захищала від холоду, дощу, поранень – була красива та пасувала їй до лиця. Ерейра, залишившись за дверима, почала скавучати і шкребти. Та потім заспокоїлась, зрозумівши, що це нічого не дасть, особливо, коли Доріс запропонувала їй погризти кістку із залишків учорашнього вечора. Собаку не могли відпустити так далеко, бо тут на неї чекав цілий виводок із шести клубочків, подібних на Ерейру, як дві краплі води. Цуценятка при відсутності мами починали так скавучати, що у всіх вуха в’яли.

Військовий табір був недалеко, якщо до нього добиратися кіньми. День був сонячний, тож вони вирушили туди людними вулицями Сигтуни, отримуючи задоволення від спілкування. Адже не так уже й часто доводилось їм останнім часом розмовляти. Сьогодні поспішати непотрібно, тому вони проїхали ще й вздовж усього базару, що простягався на велику відстань. Чого тут тільки не було! Гамір стояв неймовірний! Люди ходили туди й сюди, щось носили, завантажували, розвантажували… Хлопець з дівчиною перекинулися словами з торгівцями і, задоволені собою, рушили далі.

– Я вже зранку був на плацу, прийшло багатенько народу. Хлопці тренуються, – почав Гео, коли вони вже виїхали за межі міста. Він був гарним, високим, світло-русявим хлопцем, вродою схожим на свою матір, проте набагато вищим за неї. Можна сказати, Гео був красенем. Інґіґерд любила його майже так, як рідного брата.

– Я знаю, зранку розмовляла з конунгом. Ти, бідненький, не спав усю ніч, – зі співчуттям сказала дівчина.

– Для тебе ж старався, – усміхнувся хлопець.

– Гео, ти як друг скажи… – почала здалеку принцеса.

– Що ти хочеш почути? – зацікавлено подивився на неї Гео.

– Порадь, як мені поступити. Я не можу вибрати, за кого виходити заміж. Не знаю… – знервовано пожалілася дівчина.

– Ну, я б, напевно, вийшов за мужчину на твоєму місці, ха-ха. – Хлопець спробував перевести це все на жарт.

– Ха-ха-ха, – також засміялась принцеса, та раптом спохмурніла. – Не смішно насправді. Ти ж уявляєш, я Олафу вже передала подарунок.

– Ну і… – не зрозумів натяку Гео.

– І після цього відмовлюся виходити за нього заміж? Батько дав мені можливість вибрати між Олафом і Яріслейвом. Стільки сумнівів не було в мене ще ніколи, – із запалом промовила принцеса, повернувши голову до Гео. Зараз коні йшли спокійною ходою, тому вона хотіла поспілкуватись, щоб ніхто не чув, раз випала така нагода.

– Чому ти питаєш про це мене? – заглядаючи їй в очі, поцікавився хлопець. Якщо чесно, то Гео й сам був давно безнадійно закоханий у принцесу, та ця таїна повинна була такою й залишитись. Може, колись, через сто років, він їй у цьому зізнається…

– Тому що, по-перше, ти мій друг, по-друге, я тобі довіряю, по-третє, нас ніхто не підслуховує і, по-четверте, я маю вже якнайшвидше дати відповідь. За кого б ти виходив заміж на моєму місці? – раптом прямо запитала принцеса.

– Ну що я тобі можу сказати? Якось не приходилося мені вибирати, за кого виходити заміж, – з хитрою усмішкою сказав він. Інґіґерд чогось подібного й очікувала, знаючи Гео. Її пробирав сміх. За якусь хвилю вони вже вдвох від душі реготали.

– Перестань, мені зараз не до жартів! – мов відрізала вона, зупиняючись.

– Ну добре, якщо серйозно, то я б краще вийшов заміж за Яріслейва. Він такий… гарний, – комічно закотивши до неба очі та мрійливо подивившись на купки хмар, що пропливали над рікою, мовив Гео. При цьому він постукував вказівним пальцем по губах. Інґіґерд засміялася:

– Звідки ти знаєш? Ти ж його не бачив, – сказала вона зі смішним здивуванням і похитала головою, даючи зрозуміти, що не схвалює брехні.

– Як це не бачив? Ще й як бачив! – мовив Гео, комічно витріщивши очі.

– Не бреши! – аж вигукнула дівчина, сміючись, і дала йому стусана своїм маленьким, але міцним кулачком. Той аж спересердя сквасився й потер місце удару.

– Не брешу! Допомагав служницям наливати воду, щоб він міг помитися…

– Справді так було? – не повірила Інґіґерд.

– Можна сказати, бачив його у всій красі, – змовницьки підморгнув Гео.

– Не жартуй, – пригрозила йому пальчиком принцеса.

– От ти мене питаєш, а сама що можеш сказати? Він тобі хоч трохи подобається?

– Не знаю…

– Не криви душею. Ти ж розмовляла з ним, та й кажуть люди, що він твій полонений. І ти ж його привела в замок! Тільки чесно!

– Кажу тобі чесно: він мені життя врятував, – мовила принцеса. Вони збиралися на конях переходити річку, що текла поблизу.

– Я спитав, чи він тобі подобається. От хитрунка! – усміхнувся Гео, заглядаючи їй в очі.

– Подобається? Не знаю… – відповіла Інґіґерд, і собі усміхнувшись та відвівши очі вбік. Їй уже просто нікуди було діватись під пильним поглядом друга.

– Подобається, ха-ха, я ж бачу. Мені то ти можеш зізнатися. Я ж свій…

– Н-не знаю… Але я хотіла б хоч одним оком побачити ту країну, звідки прибув князь Яріслейв, – замріяно мовила принцеса.

Вони їхали, вже наближаючись кам’янистою рівнинною місцевістю до ріки. Розмовляли, сміялися, доганяли одне одного наввипередки. Їм було цікаво разом…

І тут нізвідки з’явилася хмара диких качок. Їх прилетіло так багато, що враз річка в тому місці, де знаходились Інга і Гео, стала вщент заполоненою птахами. Кінь Гео відразу сполохано відскочив праворуч, і хлопець ледве зміг утримати віжки. Найдивовижнішим було те, як птахи ось так несподівано і загадково утворили круговерть саме навколо Інґіґерд. Вони все приземлялись і приземлялись. То були сірі, з коричневим пір’ячком качечки і сизі красені-селезні з коричневою грудкою і бірюзовим забарвленням голови. Коні ставали на диби, іржали, але нічого неможливо було вдіяти, виходу не було. Простір навколо був наповнений неймовірним кряканням. У повітрі лопотіли крила і миготіли оранжеві лапки.

Це було так дивно, що Інґіґерд і Гео на якусь мить забули, про що перед тим розмовляли. Вони намагалися втриматися на конях, які піднімалися на диби, гарцювали на місці і фиркали.

– Я думаю, – перекричав птахів Гео, – що ці качки хочуть тобі те ж саме сказати, що і я!

– Що?! Я тебе не чую!!!

– Вони налетіли саме в ту хвилину, коли ти говорила, що цей конунг тобі подобається! – прокричав Гео, коли шум трохи притих.

Але принцеса не чула його. Раптом перед собою вона побачила, наче хмарка піднімається з води. Намагалася зосередитись, але свідомість була мов затуманена. Вдивлялася, силячись зрозуміти, що це таке. Аж тут з’явилися обриси якогось великого багатого міста з високими будівлями, з міцними мурами. Все в ньому манило її до себе. Ще мить – і вона піде туди…

– Інґіґерд, – хтось узяв її за руку, та вона не могла ніяк відірвати погляду від марева, – Інґіґерд, прокинься! З тобою все гаразд?!

– Так… – напівсонним голосом відповіла вона нарешті.

– Що з тобою коїться? – налякано запитав хлопець.

– Гео? Звідки ти тут? – раптом здивовано запитала принцеса.

– Та я й був тут, із тобою. Інґіґерд, скажи нарешті, що з тобою?! – стурбовано кричав він.

– Скажи мені, ти також це бачиш? – зачаровано мовила дівчина.

– Про що ти питаєш?!

– Це місто… Тут, – показала вона на воду. Саме там, посередині, утворилося порожнє місце, не зайняте птахами, якого ще хвилю перед тим Гео не бачив. – Подивись, яке воно красиве!

З цими словами дівчина понукала коня і рушила вперед. Щось у тому місці приковувало її увагу, і вона не могла відвести погляду.

– Не йди туди! – крикнув Гео, але її кінь вже зайшов у воду. Хлопець поспішив за нею. Він помітив посередині заглиблення, навколо якого бушувала вода, і зрозумів, що тут щось не те. Кінь боявся і не хотів так швидко йти, як би хлопцю хотілося.

– Я це мушу побачити, – раптом дивно сказала Інґіґерд, не оглядаючись і не відриваючи погляду від того, чого Гео не дано було угледіти, хоч як він не намагався.

І тут її кобилка почала жалібно іржати, просідаючи все нижче і нижче, то втрачаючи рівновагу, то знову її відновлюючи. Сильна течія зносила її вліво. Але принцеса ще не прийшла до тями. Марево притягувало, і вона йшла назустріч йому, нічого навколо себе не зауважуючи. Вода в ріці була глибша, ніж зазвичай. Очевидно, сьогодні приплив після кількох похмурих дощових днів. Гео зрозумів, що це вир, який зараз затягне принцесу разом з конем усередину. Він рвонувся вперед, але уявив, що і він може туди потрапити. Хлопець не входив у круг, гарцював навколо, намагаючись докричатися до Інґіґерд, але все марно. Щось ніби вело її всередину виру. А качки навколо, як божевільні, крякали і лопотіли крильми. Нарешті Гео вдалося зловити вуздечку Аделі, конячки Інґіґерд. Він щосили потягнув її до себе, намагаючись вирвати з виру. Та поки що йому це не вдавалося: кобилка жалібно іржала, вириваючись у паніці. Її несло навколо по кругу. Напевно, вона б і вирвалась, якби була сама, але принцеса керувала нею так, що врятуватись неможливо було. Та вирва затягувала вглиб.

– Інґіґерд! – кричав Гео до нестями. Йому стало страшно. А що, як він не впорається, не врятує? Що тоді? І тут, коли вода бризками полетіла в обличчя Інґіґерд, та миттєво отямилась. Озирнулася, не розуміючи, що ж відбувається.

– Гео, де я?! – крикнула на повні груди.

– Ти у вирі! Тримайся! – Хлопець направив коня туди, де в цю мить перебувала принцеса. Перехилився з сідла, спробувавши схопити її за руку. Вона потягнулася до нього, ледь торкнувшись пальцями… Марно… Вир затягував невмолимо в глибину.

– Не можу! – у відчаї кричала вона. В її очах був передсмертний жах.

– Пробуй ще раз! Давай! – намагався перекричати стихію і крякання диких качок Гео. Нарешті йому вдалося вхопити за руку, він потягнув її до себе, в результаті чого дівчина висковзнула з сідла й опинилась у воді. Ще якусь мить хлопець старався втримати її, але вир був такої сили, що вирвав принцесу від нього. Він бачив, як вона борсається у воді, намагаючись виплисти проти течії. Недовго думаючи, зняв із себе сорочку і кинув їй.

– Хапайся за одяг! Швидко! Ну ж бо!

Її рука, простягнута в сторону кинутої їй сорочки, зникла під водою.

– Інґіґе-е-е-ерд!!! – заволав він. Сльози розпачу потекли з очей.

– Інґіґе-е-е-е-ерд!!! Ні-і!!! Не йди!!! Вернись!!!!

У цей час позаду почувся звук тіла, що падало у воду. Оглянувшись, побачив конунга Улофа з двома кіньми. Тієї ж миті голова Аделі знову опинилась біля нього. Кобилка була ще жива, ще дихала. Хлопцеві вдалося вхопити за вуздечку і з усієї сили потягнути її на себе. Раптом відчув підмогу. Це був конунг. Конячка, побачивши Улофа, ожила настільки, що за кілька секунд змогла подолати свій страх і не опиратися, коли її витягували з заглиблення. Разом їм вдалося-таки вивести Адель на нормальну течію. То була маленька перемога. Та все ж це не применшувало біль від втрати Інґіґерд.

Поки вони борсалися з конячкою, то не помітили, як Ярослав витягував з ріки на берег принцесу. Він ніс її, однією рукою тримаючи за поперек, другою – попід пахви, з опущеною вниз обличчям головою, намагався витрясти з неї воду.

– Дихай, будь ласка, – шепотіли його вуста.

Ярослав не здавався. Присівши, він поклав її попереком собі на коліно і притримував рукою попід грудьми, шиєю і підборіддям. Робив усе можливе, щоб вона прийшла до тями… Прислухався… Дівчина не подавала ознак життя… Коли він перевернув її горілиць, вона була ще без свідомості.

Улоф разом з Гео спантеличено стояли і дивилися, якими зусиллями волі Ярослав намагається повернути Інґіґерд до пам’яті. І, коли князь нахилився до принцеси, щоб вдихнути в неї життя, Улоф рвонувся було заперечувати, але Гео стримав його.

– Кха-кха-кха-кха, – раптом закашлялась принцеса, яку аж вивертало.

І вже, коли за якихось кілька секунд вона глибоко вдихнула і відкрила очі, конунг на радощах аж підняв руки до неба, і Гео з подивом побачив на його очах скупі чоловічі сльози. Не могло бути більшого болю, ніж втратити свою дитину, тим більше таку, як Інґіґерд, для такого люблячого батька, яким він є.

– Я була там… Я це бачила… – промовила вона, звертаючись до нахиленого над нею Ярослава, отямившись.

– Де? – не зрозумів князь, знімаючи із себе куртку і сорочку та розкладаючи їх на траві.

– У твоїй країні… – ледь чутно сказала вона, не відводячи очей від його оголеного мускулистого тіла.

– Коли? – допомагаючи їй зняти туніку, спитав князь. Ярославові очі ковзнули по мокрій сорочці на грудях принцеси… О боги! Що зараз творилося в його душі! Він відвів погляд убік, щоб не видати свого захоплення її тілом. Удав, що прискіпливо розправляє на траві її туніку, а сам намагався оволодіти собою.

– Щойно. – Широко розплющені очі довірливо дивилися на Ярослава.

– Щойно ти була на дні цієї ріки в оточенні тисячі птахів. Сьогодні сонце дуже пече. Можливо, ти перегрілася… – стурбовано сказав Ярослав, доторкнувшись до її чола.

– Ні, я була в твоїй країні… Бачила великий град, здоровенні мури, палаци, людей у вишитих білих сорочках. Це виглядало так, неначе він знаходиться десь тут.

– Було б добре, щоб ти зняла з себе сорочку і також просушила її, – мовив Ярослав.

– Тоді відверніться, будь ласка, – попросила Інґіґерд, і всі троє повернулись до неї спинами.

– Доню, може, ти не виспалася і тобі привиділось? – з недовірою промовив Улоф, знімаючи з себе ще суху круглу шкіряну накидку і подаючи принцесі.

– Вона справді щось бачила, – втрутився в розмову Гео і підійшов ближче. – Її очі були неначе прив’язані до середини ріки, де знаходився вир. Ніби щось кликало її туди… Я не зміг утримати…

– У моїх володіннях дійсно люди одягають на свято вишиті різними візерунками сорочки, але це ж за тридев’ять земель звідси. Так далеко можуть бачити тільки посвячені!

– Я ще не посвячена, але проходжу науку в Одина, – викручуючи сорочку й одягаючи батькову накидку, швидко промовила Інґіґерд.

– У такому випадку ти повинна розуміти, що не можна використовувати свої знання, поки ти повністю про все не довідаєшся. Треба вміти не тільки вийти з себе, а й повернутися назад! – вчив він принцесу, підійшовши до Адель і поплескуючи її по спині.

– Я це знаю, просто тут втрутилася якась сила. Постривай… Але перед тим я подумала, що хотіла б подивитись на твої володіння, – повільно відповіла вона, з другого боку підійшовши до своєї конячки і гладячи її по морді та дивлячись на Ярославові шрами, яких у нього було вдосталь.

– От бачиш, твоє бажання було, очевидно, занадто сильним, тому і неконтрольованим. Не роби цього більше, бо можна й не повернутися! Добре, що цього разу тут був я і вирвав тебе від злої сили…

– Ти знову врятував мене, – прошепотіла Інґіґерд, не усвідомлюючи, що секунду назад прийняла незворотне рішення. Його рука знічев’я торкнулася її долоні, яка в цю мить погладжувала шию скакуна. Дівчина не ворухнулась, тільки підняла свої ясні очі на Ярослава. Князь усміхався, і ямочка на правій щоці приманювала її погляд.

Сонце палало високо в небі, і одяг за декілька хвиль уже був майже сухим. Одягнувшись, вони осідлали коней і рушили дрібною риссю до плацу: Інґіґерд з Гео попереду, а конунг із князем – позаду. Принцеса раз у раз підганяла свою Адель, щоб швидше опинитися там, куди вона так прагнула потрапити від самого ранку. І ніхто з них не запримітив дивну істоту, яка, немов гриб, зрослася з одним із карячкуватих дерев на березі ріки. Її одяг був такого ж кольору, як і зелений мох, що покривав тут усе навкруги. Клапті тваринячих шкур звисали врізнобій навколо її ніг, узутих у дивовижні постоли, зроблені з таких же шкур. Руками це створіння перебирало волоски у своїй сивій бороді, сплетеній у три довгі косички. Зелений ковпак на голові схиляв свій хвостик над лівим вухом. Хитрі очі дивилися із задоволенням на чотирьох людей, які рухались зараз у бік плацу над рікою…

– Хе-хе-хе, – тільки й спромоглося воно промовити сміючись, потираючи руки і аж підстрибнувши від задоволення…