Читать книгу Ґардаріка. Таємниця забутого світу - Вероніка Мосевич - Страница 7

Інґіґерд стояла біля стіни, слухала і вухам своїм не могла повірити. Кого це вона впіймала? Дівчина і гордилася собою, і водночас їй ставало соромно. Як же ж тепер показатися йому на очі? На щастя, батько не кликав більш нікого до трапези. Гість був, очевидно, дуже важливий. Він говорив з ним і говорив. І кінця тій розмові не було. Ноги принцеси затерпли, хоч і переступала з однієї на другу.

Надійшли сіро-сизі грозові хмари. Надворі трохи стемніло. Почав накрапати дощ. Гриміло… Кімната щораз спалахувала від блискавиць, вимальовуючи на стінах дивні химери, котрі тремтіли і стрибали. Тепер дівчина стояла майже в абсолютній темряві, боячись запалити свічку з пахучого бджолиного воску. Так довго бути тут не можна, бо домашні спохопляться і почнуть шукати її. А тому принцеса швиденько непомітно вийшла з кімнати, зійшла вниз, порозмовляла з челядинцями, перекинулася кількома жартами з Доріс, котра для неї була як мати і дуже переживала, де це вона пропадала такий довгий час. Пройшла в кухню, де готували їжу: варилася юшка, пахло печеною ріпою і на рожні смажилася оленина.

– І де тебе носило? Ми вже тут усі очі видивили, не могли собі уявити, де ти пропадаєш. Реґнвальд казав, що ти, мабуть, знову виконуєш якесь завдання Одина. Він і сам мав до тебе якусь важливу розмову, – з цікавістю повідомила Доріс, висока симпатична білява дама середніх літ, яка вовтузилась біля печі та давала розпорядження слугам.

– Ого, мій кузен за мною скучив? – усміхаючись, мовила Інґіґерд. – Зі мною сьогодні стільки всього трапилося, що несила зараз розповідати. Якось розкажу… – відповіла вона, поспішно ковтаючи на ходу води, бо спрага мучила її більше, аніж голод. А ще нашвидкуруч відрізала шматочок запашного печеного м’яса і покуштувала його, закотивши від задоволення очі.

– А де ж Астрід і Реґнвальд? Та й узагалі всі?

– Взяли кількох твоїх лучників і подались на полювання. Вони ще також не повернулися. А це правда, що ти впіймала… – повела далі Доріс, але так і зупинилась на півслові, бо Інґіґерд уже не слухала її. Вона знову бігла вгору східцями. Тільки її й бачили. Цікавість вела дівчину туди, де зараз, здавалось, вирішувалася доля цілого світу. У ній прокинувся азарт.

– От вертихвістка, – з любов’ю мовила Доріс і різко оглянулася, та так, що її білий чепець перехилився набік і смішно повис над лівим вухом. Усі, хто знаходилися в кухні, застигли з відкритими ротами й нашорошеними вухами, ніби їх хтось заморозив.

– Ви чого повитріщалися? Всьому свій час! До роботи! Швиденько! Дзвінок уже давно було чути! Треба трапезу розпочинати, а ви ще тут. Несіть усе до зали, – суворо сказала вона, і дівчата, які б уже за інших обставин починали підсміхатись із перехиленого чепця, зараз не посміли цього робити. Для більшої конспірації опустили очі додолу, бо якщо Доріс сувора, то краще мовчати. Та тільки-но вона відвернулася, як погляди їхні зустрілися в раптовому польоті й запалили іскру сміху. Дівчата любили Доріс. Хто їх ще так пожаліє та приголубить, як не вона? Хто ще вміє так щиро й дотепно пожартувати з кожного, як ця мила жінка? Вони, як уміли, ховали усмішки: хто – в руку, хто – в чепець, а хто й відвертався, не витримуючи сміхотворної хвилі, щоб не розреготатися на всі зуби…

А Інґіґерд тим часом уже була на другому поверсі в потаємній кімнатці. Зайшла навшпиньки, тихенько прихиливши за собою двері, і приготувалася слухати далі. Враховуючи те, ким насправді виявився її полонений, усе набувало зовсім іншого вигляду.

– Ці леви, мов живі. Хто вирізьбив тобі такий чудовий стіл? – поцікавився Ярослав.

– Є у нас тут один майстер. Що бачить, те й вирізьблює, – з усмішкою мовив Улоф слов’янською мовою, чим вельми приємно здивував Ярослава.

– У нього дуже тонке бачення світу. Я в дитинстві часто різьбленням займався. Але ось так, як живих… Для цього талант потрібен. Варто було б цього майстра до себе запросити, коли повернуся знову в Київ княжити, – промовив він.

– Ну, до цього спочатку треба дожити. І Київ ще треба відвоювати.

– А я його відвоюю, чого б це мені не коштувало. Не заради себе, а задля народу, – впевнено мовив Ярослав, ударивши себе кулаком у груди.

– А люди підуть за тобою? – примруживши око, запитав конунг.

– Саме вони мене сюди й послали, – запально мовив Ярослав.

– Якщо ти впевнений у своїх правах посісти знову великокняжий престол київський, цього домогтися буде легше.

– Якби я не був упевнений, то не брався б. Я син Володимира Великого і борюся за свої права проти Святополка.

– І що ж Святополк?

– Він і не брат мені зовсім, а хоче заволодіти тим, що йому не належить. Адже ж три роки тому він уліз в довіру до мого батька, зумів налаштувати його проти нас, усіх його дітей.

– Я знаю про це…

– Через того пройдисвіта й помер мій батько, Великий Князь Київський.

– Тож важко тобі тоді було втримувати владу?!

– Авжеж! Три роки минуло, як я посів київський престол. І тепер він знову напав! Та не сам!

– А кого ж він найняв для походу?

– Прийшов уже з військом свого тестя, польського князя Болеслава Хороброго, щоб загарбати мої землі, і забрав у полон багато людей, не оминувши й моїх рідних сестер.

– Ти говориш, а я відчуваю твій біль отут, – мовив Улоф, пристрасно вдаривши себе кулаком у груди.

– Мало того! Болеслав ще й привласнив собі всю державну казну у змові зі скарбничим, десятинним священником, відповідальним за неї. І знаєш, що болить ще більше?

– Що ж? – схвильовано запитав конунг.

– Святополк йому ще й пообіцяв мої городи Червенські[18] віддати в разі перемоги! Тепер я мушу ці землі відвоювати й об’єднати їх під однією рукою.

– Я тобі допоможу в цьому. Гінцям твоїм я цього не міг сказати, бо хочу особисто обміркувати з тобою подробиці, – притишивши голос і наливаючи повний кухоль, мовив Улоф-конунг. – Частуйся.

Вони випили свіжого пива і з задоволенням узялися до наїдків. Ярославові не терпілось почути подробиці, але голод брав своє, князь ледь стримував себе – таке все було запашне і смачне. Юшка з оленини вкупі з пивом розлила приємне тепло по тілу і, здавалося, жилами текла вже зовсім інша кров. Перебивши трохи відчуття голоду та обдумавши почуте, він мовив:

– О, великий Улофе, я приємно здивований з твоїх слів. Ти великий воїн, завойовник, рівних якому немає на світі. Не думав і не гадав, що так відразу отримаю відповідь, ще нічого не спитавши.

– Не поспішай хвалити, бо не знаєш моїх умов, – сказав конунг, усміхнувся лукаво, прищуривши око, і наповнив кухлі цього разу наливкою.

– Щось підказує, що мені сподобаються твої умови, – також усміхаючись, відповів Ярослав, у котрого в голові вже визрівав план.

– Ну, що ж, я допоможу тобі у всьому, про що ти попросиш, а ти за це віддаси мені володіння Альдейґюборґа[19] разом з усіма прилеглими землями, – майже пошепки сказав конунг.

«Хитрющий Улоф, – подумав Ярослав, але нічого не сказав. – За ці землі він постійно веде боротьбу».

– У мене також є умови, – ні хвилі не вагаючись і не відповідаючи на вимогу, мовив Ярослав, не збентежившись. Цим він одразу завоював повагу конунга.

– Ха-ха! Тямущий хлопчисько! Які ще в тебе можуть бути до мене умови? – вже зовсім як до сина, сказав конунг, знову примруживши око і лукаво посміхаючись.

– Віддай за мене свою дочку… – схвильовано видихнув Ярослав. Жилочка на шиї скажено пульсувала в очікуванні відповіді. Ще, здавалось, він ніколи так не переживав.

Ця неочікувана пропозиція вплинула на настрій Улофа зненацька. По очах помітив, яка внутрішня боротьба відбувається зараз у його душі.

– Котру? – в сум’ятті запитав він.

– Скільки б дочок у тебе не було, я хочу тільки одну, ту, яка мене полонила, – пристрасно сказав Ярослав.

– Я б залюбки… Тільки… Хлопче, ти трохи запізнився. Моя старша дочка Інґіґерд заручена з королем Норвегїї, Олафом ІІ, і незабаром має відбутися весілля. Отже, це неможливо, – затинаючись на кожному слові і знову наливаючи міцного напою, видавив із себе Улоф.

– Яке прекрасне в неї ім’я… – сказав Ярослав, сперши на руку свою голову, яка чомусь стала важкою.

– Авжеж, ця дівчина – мій скарб, – з гордістю виголосив конунг, високо піднявши кухоль.

– Батько колись давно вчив мене, що у світі немає нічого неможливого. Завжди можна щось придумати. Я остерігаюся давати тобі поради, але якщо дозволиш, то запропонував би одну.

– І яку ж? – з цікавістю запитав Улоф, наповнюючи знову кухлі та гикаючи від надмірного хвилювання.

– З нашої розмови я зрозумів, що в тебе не одна дочка. Отже, ти можеш видати за нього іншу. Тільки треба знайти причину, чому ти так вчиниш. Вихід завжди можна знайти.

При цих словах брови Улофа поповзли вгору. «Ого, куди сягнув! А цей хлопчисько далеко піде! І він таки має рацію. Причину й справді можна знайти, і я вже навіть знаю яку…» – мовчки розмірковував конунг, ухопившись руками за стіл. Пильно вдивляючись в обличчя гостя, він подумки високо оцінив його стратегічний дар.

– Зрозумій! Якщо Інґіґерд стане моєю дружиною, вона володітиме разом зі мною такою величезною країною, як Київська Русь. А це набагато більше, ніж Норвегія. І я тобі обіцяю, що зроблю все, щоб вона була щасливою, – пристрасно промовив Ярослав.

Цей аргумент був, напевно, найважливішим для чуйного батьківського серця конунга, бо він, схиливши голову на руку, подивився мрійливим поглядом на вогонь у каміні, і йому вже справді ввижалися багатство і розкіш, в яких житиме його донька, його маленька Інґа.

Вони ще довго говорили на різні теми… І така цікава була ця розмова. До кінця трапези стали найкращими друзями. Обнімалися і клялися один одному у вірності до кінця життя…

Улоф розмріявся і в думках понісся далеко-далеко. Уявляв собі вже, що Інґіґерд – княгиня. І вирішив усе-таки намовити її на цей шлюб.

«Якщо добре подумати, то ким був для неї конунг Олаф ІІ? Та ніким! Вона його ще взагалі не бачила. Ха-ха! Та й він також, хоча присвячував їй саги. А от Ярославові, видно по очах, припала до душі моя маленька Інґа. Такому чоловікові не страшно й віддати кохане дитя. Та й від смерті ж він її врятував…»

…Згодом тільки одне здивувало конунга. Щойно Інґіґерд розповіла йому про зміюку, де і як усе відбувалося, про змагання князя зі смертю, він одразу послав туди людей, щоб принести шматки мертвої рептилії і засмажити, як делікатес. Та диво! На тому місці нічого не знайшли, хоча трава була прим’ята на великій території…