Читать книгу Ґардаріка. Таємниця забутого світу - Вероніка Мосевич - Страница 4

…Добре починався 6523[1] рік від сотворення миру в Зірковому Храмі[2]. Ярославові виповнилося 26 років. Він, кровний син і гідний наступник Володимира Великого, по праву виборов престол київський і став на чолі могутньої держави. Життя било ключем. Ярослав багато зусиль доклав, щоб повсюдно будувалися храми. Переписувалися у великих кількостях книги, перекладалися твори іноземних авторів, створювалися при храмах школи, де могли опановувати знання поки що діти священнослужителів і вищої знаті. Він планував це зробити і для простого народу, розуміючи, що держава досягне більшого розквіту разом із розвитком людей. Поширювалося і зміцнювалося на Русі християнство. Хоч як важко було це зробити, але Ярослав запровадив обирання державних діячів виключно з місцевого люду.

Князь три роки поспіль намагався вірою і правдою управляти державою, з честю носив своє ім’я. І ніщо не віщувало про те, що Зло на ім’я Святополк уже знову прокинулося і шукає здобичі, змітаючи все на своєму шляху. Не затих ще біль від втрати найрідніших людей – батька Володимира та братів Гліба і Бориса. Щастя, що сестра Предслава прислала тоді гінця з листом і попередила про те, що і на Ярослава готується замах. Благала про обережність і просила тікати світ за очі, щоб залишитись живим. Ні, так чинити він не хотів! Зі своїм військом рушив на Святополка… Але тепер зрозумів, що краще було відразу тікати у Швецію – менше людей загинуло б. Занадто нечисленне і непідготовлене на той час було його військо. Хто ж знав, що через три роки Святополк знову зазіхатиме на землю Київську і загарбає її?

Тепер Ярослав прибув до шведського Улофа Шетконунга просити про допомогу. Лодії[3] з людьми залишились на березі Варязького[4] моря, куди він причалив як купець. Шлях сюди долали, завертаючи до слов’янських торгових портів уздовж його узбережжя. І не просто так, а з метою набрати якомога більше хлопців та бувалих мужів для бою. Спродували товар, домовлялися про збір війська з тутешніми князями і посадниками, та й рушали далі.

До шведської столиці Сигтуни добиратись було недалеко. Аби не привертати уваги, Ярослав узяв із собою в човен тільки чотирьох людей. Чотирьох, але найкращих: Добриню, Іллю, Митрофана і Ратибора. Добриня – мускулистий високий вусатий мужчина в розквіті літ, внучатий вуйко Ярославів. Добрий і щирий, він завжди давав племіннику настанови та поради, коли воєводи не було поруч, та керував частково військом. Дружинники Ілля й Митрофан – близнюки, що завжди і всюди ходили разом. Обидва русяві й високі, як дубки. Коли ставали до бою пліч-о-пліч, здавалося, що їх, наче мур, неможливо здолати. Всі – перевірені в боях вої, лише Ратибор наймолодший, недосвідчений. Та, напевно, найкрасивіший серед них. Чорнявий, з карими очима й усмішкою, що викликала у всіх радість, він був завжди веселий і жартівливий. Завзяттю його не було просто жодних меж. І зупинити також майже неможливо, коли він прагнув чогось досягти.

…Стомившись гребти, вони пристали до берега, щоб трохи перепочити. День уже хилився до вечора, хоч сутінків у цій місцевості майже не спостерігалося. З того часу, як Ярославові кораблі припливли сюди, тут ще не було жодної темної ночі. Світло майже, як удень, щоправда, трохи тьмяніше. Незважаючи на це, спати хотілося. Вирішили заночувати в переліску, що межував з рікою. Дивно перегукувались птахи, а тоді й зовсім стихли. Дружинники назбирали сухого гілляччя, розпалили вогнище, та ліс видавався їм якимсь неспокійним. Гориста й кам’яниста місцевість, дивні корячкуваті дерева, що кожен раз зачіпали їх своїми гілками, постійний шум водоспадів – усе навіювало думку про незвичайний, наче потойбічний світ. Лячно було тут. Кілька разів розмова заходила про те, щоб сісти знову в човен і плисти далі. Але час пізній, вирішено було все-таки залишитись. Ілля з Митрофаном надумали впіймати якусь дичину, то сказали, що йдуть недалеко, а Добриня з Ратибором намагалися зловити в ріці форель, яка й сама давалася в руки.

Ярослав у той час наглядав за вогнищем, підкидував сухого гілляччя, яке ще мимохідь збирав зусібіч. Уже й риби вдосталь наловили, а близнюки все не повертались. Він першим запідозрив недобре. Спочатку почув шарудіння позаду себе, тоді придушений храп. Шум і крики, що пролунали за цим, змусили його схопити меч і побігти в той бік. Хлопці кинулись за ним. Картина, що виникла перед очима, наповнила їх вени страхом. На землі, під розлогим дубом, лежав весь закривавлений, з перегриженим горлом, Митрофан. З-під нього розтікалася широченна темно-червона калюжа. А позаду дерева чулося посапування і гаркотіння. Хлопці заглянули туди. Ілля ще був живий, хоча теж весь заюшений кров’ю. Рись повалила його на землю і вгризлася іклами в плече. Та йому вдалося вивернутися і вчепитися звірюці руками за шию. Хлопці, боячись нового нападу, поглядали на гілля вгорі і по боках, цілились із луків, але боялися влучити не в рись, а в Іллю.

Хоч він і тримав її на відстані від своєї голови, та руки були дуже обкусані. Кров хлюпала з ран, як вода, і це ще більше заохочувало тварюку. Одним ривком вона дотягнулась до носа і пошматувала його. Кров заливала очі… Але в якусь мить Іллі вдалося втрапити їй рукою в горло, від чого та почала давитися. Саме тоді Добриня випустив стрілу і влучив звірюці просто в шию. Рись вискнула і завмерла, та, конаючи, ще прокусила ліву руку Іллі. Ярослав підбіг до хлопця, повіддирав від його сорочки шматки тканини і почав швидко стягувати ними руки вище укусів, намагаючись зупинити кров. Тоді ледве зміг розтиснути пащеку звіра, щоб витягти звідти руку. Кров, пульсуючи, потоком ринула з ран. За якусь мить Ілля почав хрипіти і раптом замовк, закотивши очі вгору. Жах від побаченого охопив усіх.

– Потрібно поховати хлопців, – засмучено сказав Ярослав, закриваючи очі Іллі.

– Слід негайно покинути це місце, – мовив Ратибор. – І якнайшвидше.

– Але ж ми не можемо їх залишити, – сказав Добриня.

– Узявши їх із собою, станемо здобиччю для всієї звірини, яка є в цьому лісі. Тому поховати треба тут і негайно рушати до Сигтуни, – скомандував Ярослав.

Сказано – зроблено. Вони покинули це місце, поховавши мертвих за християнським обрядом на березі: приклали тіла зверху камінням і притрусили мохом, бо землі тут взагалі не було. Течія досить стрімка, тому потрібно було міцно тримати весла, бо в деяких місцях човен кидало з боку в бік так, що вони ледве втримували рівновагу. Нарешті випливли на відкритий простір, звідки видно було велике місто і розкішний замок в оточенні води. Аж раптом відчули, що зіскочили вниз.

– Це пороги! Он ще один я бачу, а там далі – ще один! – крикнув Добриня, і через секунду судно аж заскрипіло від удару. Весла не допомагали. Треба було міцно триматись, щоб не викинуло їх у воду.

– Човен розіб’ємо! Було б добре пристати до берега! – гукнув щосили Ратибор, що сидів поперду.

– Якщо є пороги, то й водоспад може бути незабаром! – Ярослав обмірковував, що ж робити далі.

Чути було шум, що дедалі більше наближався. Сильна течія скинула їх зі ще одного порога, човен на каменях аж перекрутило другим боком, у результаті чого хлопці мало не повилітали з нього. Ледве втримались. Передихнути не було змоги. Тепер вода гнала їх невідомо куди. Шумна течія несла з собою уламки дерев, гілля, листя і траву. Ріка ставала все бурхливішою. Тепер Ярослав опинився попереду. Всі троє намочені бризками. Ноги – вже по кісточки у воді. І незрозуміло, чи то човен протікає, чи нахлюпало зусібіч, коли він зістрибував з порогів.

– От, я ж казав, подивіться, вже вода набирається! Зараз почнемо тонути! – знову напосідав Ратибор.

– Тримайтеся щосили за борти! – закричав Ярослав, побачивши водоспад, до якого вони неминуче наближались. Уже видно було хмарку сріблястого туману над водою, що летить з висоти і розбивається на тисячі бризків. Не знав, чи хлопці його почули, але оглядатись ніколи.

Ще один поріг – це вже занадто. Човен ішов майже по дну. Раптом він зачепився за камінь, що опинився на шляху. Його добряче крутнуло, а течія відірвала від неочікуваної перепони і підкинула вгору. Тисячі бризок захляпували очі й не давали зорієнтуватись у тому, що насправді відбувається. З останніх сил хлопці намагалися втриматись у човні. Та щоразу було все складніше. Підлетівши вгору, він зі всього розгону плюхнувся поперек бурхливої стрімкої течії, та так, що його почало перекидати. Їх заливала шалена вода. Човен накренило вниз, і боковою стінкою він почав зачіпатись за підводні камені. Всі намагалися налягати на протилежний бік, щоб човен не перекинувся. І він раптом несподівано вирівнявся й зупинився. Хлопці з жахом побачили, що сидять у воді.

Човен розхитаний і обшарпаний. Дно пробите і нанизане на гострий камінь, що видніється з-поміж кусків поколотої деревини… Перед ними – пінна безодня в сто ліктів глибиною. А вони – на самому її краєчку. Течія мчала повз них, не зупиняючись, але човен якийсь час сидів на камені і не рухався з місця. Аж тут на них зі всього розмаху понесло викорчуване дерево. Хлопці зрозуміли, що це кінець. Його несло вздовж течії і в тому ж місці, де судно перекрутило, перекинуло й дерево, розвернувши його поперек човна. Під дією течії воно почало підважувати задню частину. Хвилі щоразу стукали ним по дну, ще більше його руйнуючи. Нічого неможливо було вдіяти. Шум стояв неймовірний, і ніхто нікого не чув, як би сильно вони не перегукувались. Кожен у цю мить молив свого бога про порятунок, але ті були невблаганні. За хвилю вже з усією швидкістю летіли вниз. Човен рознесло на друзки…

Ярослав бачив, як усе летить шкереберть, устиг вхопити повітря і пірнув глибоко. Це було страхітливе видовище. Він собі добре уявляв, що їх чекає після такого падіння. Виринав довго, не розуміючи, де небо, а де земля. Меч, мов камінь, тягнув на дно. Та викинути його він не міг. Бо це ж був його єдиний рятунок. Думки переплутались. Величезними зусиллями відштовхувався від води, щоб випливти наверх. Нарешті інстинкт самозбереження вивів його на поверхню. Вдихнув на повні груди. Подивився навкруги – нікого.

Коли Ярослав виплив із глибини, ні Добрині, ні Ратибора не було видно. Скільки він їх не гукав, не міг докликатись.

Довго ще змагався з водяною стихією… Нарешті вибрався на кам’янистий берег, важко дихаючи від виснажливої боротьби. Впевнився, що поблизу немає небезпеки, та й сів відпочити. Оглянувся довкола. З лівого боку чорніла стіна скель, а справа простягався ліс, за яким, мабуть, пролягала дорога до замку, котрого Ярослав бачив здаля, коли вони ще пливли. Повиливав з черевиків воду, в думках подякувавши шевцю за зручне взуття, повикручував одяг і вирішив не залишатися тут ні на мить. Вирушив у напрямку до міста, намагаючись не втрачати орієнтир.

Гіркота втрати мимовільно стискала груди. Ці четверо були чи не найкращими з його дружинників і вірних друзів… Такі молоді… Ратибора він узагалі взяв із собою з Венедії[5]. Батько Ратибора, князь Мстислав, довірив йому зовсім юного сина тільки тому, що знав: під рукою Ярослава той набуде бойового досвіду і матиме змогу дослужитися до чогось кращого, ніж на їхній батьківщині, в ослабленій Ободритії. Адже ж вороги нахабніли все більше: нападали, грабували, завдавали великої шкоди їхнім землям. І не було на те жодної ради. Вже можна сказати, що сто років триває отака млява війна. То сакси з германцями, данцями та поляками нападають і забирають у них території, то ободрити з ругіями[6] збираються і разом ідуть на ворога, відвойовують свої споконвічні землі. Благо, що останнім часом хоч поляки дали ободритам спокій – Болеслав Хоробрий рушив на Русь допомагати Святополкові взамін на Червенські городи.

Так було шкода Ярославові хлопців. Тим паче, що Ратибор був далеким родичем, а Добриня – внучатим вуйком. Він згадував собі пригоди й розваги, спільні битви, а також останню розмову з ними і клятви у вірності. Їм він міг довіряти, як самому собі. І так ставало прикро на душі… непрошена сльоза навернулася на очі, аж біля серця запекло…