Читать книгу Ґардаріка. Таємниця забутого світу - Вероніка Мосевич - Страница 9

У двері постукали. Це вивело дівчину із заціпеніння. Вона відізвалася в задумі:

– Хто там?

– Це я, Астрід, – пролунав бадьорий голосочок.

– Заходь, – відповіла Інґіґерд і усміхнулась, а та вже бігла до неї в обійми. Вона була сестричкою від іншої матері, як і її брат Емунд. Естрід Ободритська не любила дітей від незаконної дружини Улофа, Едли. Як і кожна мати, а тим більше королева, вона насамперед переживала за своїх. Оскільки Едла була дочкою вендландського[28] князя, а також слов’янкою, як і вона, та майже її землячкою, то дозволила, щоб мала Астрід і Емунд виховувались разом з її дітьми, Інґіґерд і Якобом. Принцеса так любила сестричку, що жити без неї не могла, і ці почуття були взаємними. Та зрозумівши, що Емунд у майбутньому може стати загрозою для сходження її сина Якоба на престол, королева відправила його ще юнаком до матері, де той і виховувався дотепер.

– Чому ти тут сидиш самотня? У нас там так весело! Ми щойно приїхали і привезли з собою велетенського оленя! Ходімо до нас! – сміючись, весело щебетала Астрід і тягнула її за собою.

За останній рік дівчина так витягнулась, виросла непомітно. Була вона не такою високою, як Інґіґерд, худенькою і граціозною, як молода лань. Хоч Астрід на кілька років молодша від сестри, однак намагалась не відставати від неї у вміннях і майстерності володіння зброєю. Та насправді не була войовничою. Дівчина більше любила співати й танцювати. Світло-сірі оченята, обведені темним обідком, були такими щирими. Дивились просто в душу… Її чистосердечність була очевидною. Довге світло-русе волосся, заплетене в п’ять рядів колосками від самого чола, надавало обличчю Астрід дуже розумного вигляду.

Весело сміючись, вона витягла Інґіґерд з кімнати, і дівчата обидві зараз бігли довгими розлогими мармуровими сходами до трапезної, де було чути сміх і веселі розмови. Коли сестри зійшли вниз, до них підбігла зграйка гончих собак, і всі вони, виляючи хвостами, намагалися лизнути руку то Інґіґерд, то Астрід. Дівчата гладили і плескали їх по спинах.

Поки тривав весь цей гармидер, у протилежному кінці трапезної почувся гавкіт. Висолопивши язика і не помічаючи жодних перешкод, звідти з усього розгону мчала улюблениця Інґіґерд.

– Ерейра! – сміючись, вигукнула дівчина. Але собака, не зупиняючись, налетіла на неї і, поклавши лапи на плечі, почала облизувати їй обличчя. Інґіґерд не втрималася і впала. Та Ерейру це не зупинило. Вона облизувала кожен сантиметр обличчя принцеси, намагаючись так виявити до дівчини почуття, яких їй бракувало, поки та була відсутня. Дівчина сміялась, намагаючись вирватись із цих обіймів, але їй ніяк не вдавалось.

– Ну, постривай-но, Ерейро! І я тебе люблю, моя собачко! Але ж так не можна, люди навколо, подивися! – І Ерейра справді, наче зрозумівши, оглянулася, і, як нічого й не було, продовжила робити те, що й до цього.

Усі, хто був тут, забувши про справи, з цікавістю спостерігали сміючись за цим раптовим виявом почуттів. Ніхто не наважувався допомогти, бо Ерейра непередбачувана, могла і вкусити, коли справа стосувалася захисту її господині. А ще й тепер, коли народилися цуценята, вона несамовитіла від любові до них і до своєї Інґіґерд. Всі інші були для неї майже ворогами.

– Виручайте нашу принцесу! Швиденько несіть на стіл наїдки і напої! – голосно давала на кухні розпорядження Доріс. Вона ж і випустила Ерейру, яка аж скавчала, так хотіла побачити свою господиню. – Відчувається, що Інґіґерд не було кілька днів.

І справді, Ерейра відпустила дівчину тільки тоді, коли почали вносити запашні страви і розкладати їх на столі. Але навіть зараз, коли дівчина вже підвелася, собака раз у раз бігала навколо неї, облизуючи руки, виляючи хвостом і заглядаючи у вічі, ніби хотіла сказати: «Ти бачиш, як я тебе люблю? Не можу без тебе жити. Ти ж моя красуня одна-єдина на світі».

Тепер уже всі наввипередки почали обіймати принцесу і розповідати їй про сьогоднішній вдалий день.

– Ти не уявляєш, що сьогодні трапилося, – почав було Гео, привітавшись з Інґіґерд. – Шкода, що тебе з нами не було.

Цей хлопець щиро відданий Інґіґерд із самого дитинства. Вона завжди керувала ним, як хотіла, а він, не сперечаючись, виконував усі її забаганки. Якби не різниця в статусі, можна було б подумати, що Гео закоханий. Щосекунди ловив її погляд. Коли про щось розповідав, то здавалось, що робив це наче тільки для однієї принцеси. Високий, худорлявий, з добре розвиненими м’язами, світло-русим волоссям до плечей, стягнутим у хвостик, що спадав на шию, і очима кольору першої весняної бурі, він був симпатичним молодим вікінгом. Одягався просто, та, завдяки правильній статурі, все на ньому видавалося найдорожчим.

– Я бачу, що було щось надзвичайне, бо всі такі збуджені, ніби сьогодні зірка з неба впала, – пожартувала Інґіґерд.

– Ха-ха-ха! – засміялися всі.

– Що, я відгадала? – спитала здивовано Інґіґерд.

– Так, вона звалилася просто, як зірка з неба, а-ха-ха-ха-ха! – не переставав потішатися Гео.

Присутні також голосно сміялися, та найбільше реготав високий красень з карими очима і світло-русим волоссям, розсипаним по плечах. Він одразу виділявся з-поміж усіх своїми витонченими рухами, високим розумним чолом, вагомим перснем на вказівному пальці лівої руки і на диво простим одягом. Його сміх був пересипаний чортиханнями і різноманітними міцними слівцями, з чого всі ще дужче реготали. Це був Якоб, рідний брат Інґіґерд, з яким та завжди сперечалася. Він мав дуже високу думку про себе й не пропускав жодної можливості про це нагадати іншим. Ці двоє ніколи не могли дійти спільної думки в жодному питанні: чи то стосувалося володінь, чи політики, чи родинних справ. Деколи в такі суперечки втручався Улоф, щоб їх припинити. Товариства Якоб любив і реготав завжди від душі. До людей, що служили йому, ставився з повагою, як до рівних, ніколи не зазнавався тим, що він з династії Інґлінґів. Ось і зараз він поводився невимушено. Душа його, як завжди, була вся, мов на долоні.

– Хто звалився? – спитала Інґіґерд. Але ніхто її не чув, бо в загальному шумі це прозвучало, як дзижчання комарика.

– Коли я побачив, як щось велике летить на мене зверху, я подумав – ну все! Тепер мені гаплик! А-ха-ха-ха-ха! – не вгавав Гео. Новий вибух сміху супроводжував його розповідь. Найголосніше реготав Якоб, заражаючи всіх навколо.

– І що ж це було? – знову намагалася дізнатись Інґіґерд.

– І коли воно на мене впало, а-ха-ха-ха-ха! – навколо моєї голови, яка мало не відвалилася, стільки зірочок літало! Вони ніяк не могли зупинитись, тому я їх не встиг порахувати, – продовжував далі Гео під загальні вибухи сміху.

– То я дізнаюся, нарешті, що це було? – і сама потішаючись, намагалася перекричати всіх Інґіґерд.

– Не що, а хто, – відізвався її двоюрідний брат Реґнвальд, примітний високий парубок, котрий сидів недалеко. Його чорняві кучері повністю відрізнялися від світло-русого волосся кузена. Очі вражали яскравим синім кольором, майже таким, як і в Інґіґерд, тільки темнішим. Він був стриманішим, ніж Якоб. Не сміявся так голосно, зате любив підхрюкувати. Інколи всі, сміючись із чогось іншого, починали реготати, щойно почувши це кумедне хрюкання.

– Це була я, – сміючись, раптом озвалася Астрід, що стояла біля Інґіґерд, витираючи в знемозі очі від сліз.

– Ти? – здивовано спитала дівчина. – А що ти там робила?

– Я була там швидше, ніж всі інші. Вилізла на дерево, щоб краще бачити місцевість і щоб дерева не заважали. Галявина була, як на долоні, а олень наче летів нею у всій своїй красі! Прицілилась із лука – і тут мене в руку вжалив комар! А другий сів просто на ніс і почав кусати! Я хотіла його придавити, тому швиденько випустила стрілу в оленя і з розмаху вдарила себе по переніссю, та й утратила рівновагу, – торохтіла мала, не вгаваючи. Поки вона розповідала, всі слухали, затамувавши подих, щоб нічого не пропустити. За швидкою на слово Астрід потрібно було мати добрий хист устигати не тільки почути, а ще й осмислити, що вона сказала. Але коли вимовила останню фразу, вся компанія знову вибухнула сміхом.

– І звалилася мені на голову! – продовжив Гео, округливши очі, чим довів усіх до екстазу. Молодь просто знемагала від дикого реготу. З такою інтонацією вмів розповідати тільки він. Чи щось було такого в тембрі його голосу, чи в погляді, але слова хлопця неминуче приводили всіх до приступу веселощів. А ще додавало гумору хрюкання Реґнвальда.

– Спершу підстрелила двох диких качок, тоді повалила оленя! Ха-ха-ха! – вела далі Астрід.

– Я ж прицілювався, та не встиг, бо ти впала на мене! – виправдовувався Гео.

Собаки в цей час, відчуваючи загальну радість, також розважалися по-своєму: обнюхували одні одних, виляли хвостами. Тільки Ерейра невідступно сиділа біля своєї Інґіґерд, намагаючсь то руку їй лизнути, то дотягнутися до щоки, і про цуценят своїх геть забула… Молодь веселилася, розповідаючи далі про свої пригоди. Час від часу то тут, то там було чути вибухи сміху.

– Розкажи краще, сестричко, як твоя подорож до Одина. Ми чули, ти також привезла здобич, – звернулася Астрід до принцеси.

– Усе було прекрасно. А про мою здобич ви дізнаєтесь завтра, бо я дуже втомилася… Доброї ночі всім, – швиденько втекла від відповіді принцеса. Вона просто навіть не знала, що можна розповідати, а що ні.

– Та ні, не йди, залишся з нами ще, – просила Астрід, вхопивши принцесу за руку.

– Посидь тут ще хоч трохи, – звернувся до принцеси Гео. З її появою в нього просинався дар смішити людей. Хотілося жартувати ще, аби побачити, як іскряться її блакитні очі. Але коли Інґіґерд зараз піде, втрачається всякий смисл щось вигадувати і веселити всіх навколо. Тільки вона одна вміла так сміятись.

– Не можу, мушу йти поспати. Завтра побачимось.

Інґіґерд обняла сестру й побігла східцями вгору, а за нею тут же помчала Ерейра.

На півдорозі Інґіґерд мало не збила з ніг батька, котрий якраз вийшов із зали й прямував у трапезну. Вона влучила головою йому просто в живіт. Відповідно Ерейра, котра ні на крок не відставала тепер від своєї господині, уткнулася мордою якраз їй між ноги. Дівчина, котра тільки ще хвилину назад реготала разом з усіма, не втрималася і пирснула в долоні.

– Ти куди так бігла, дитинко? – зупинив її Улоф і також засміявся розслаблено, трохи похитуючись.

– Ой, вибач, таточку! Я дуже стомилася сьогодні, йду спати, – все ще тримаючи руки біля обличчя, відповіла принцеса.

– У мене до тебе є важлива розмова. Твій полонений виявився київським князем. Але якщо ти втомлена, то йди у свою кімнату, поговоримо завтра вранці.

– Якщо потрібно, то можна й зараз, – швиденько мовила дівчина, вже жалкуючи, що сказала про втому. Так кортіло дізнатися, про що говорили батько з Ярославом, бо хоч вона і підслуховувала, та майже нічого не чула.

– Та ні, розмова почекає, іди відпочивай. Подорож до Одина вселила в тебе більше впевненості? – поцікавився конунґ.

– Так, я задоволена. З кожним разом мені все цікавіше. Уявляєш, він дає такі завдання, що іноді здається, ніби я в потойбічному світі, – прошепотіла йому на вухо Інґіґерд і додала: – І деколи боюся. Але Один навчив мене володіти собою, не відчувати страху, давати собі раду, що б не трапилось.

– Ну що ти, дівчинко моя, ти ж завжди була смілива! У тебе все буде добре, і ти станеш великою людиною! Я в цьому впевнений!

– Але ж знаю, що навіть із наймужнішими чоловіками таке буває. Просто треба швидко вміти себе опанувати, – ніби виправдовуючись, сказала Інґіґерд.

– Звичайно, і я, бувало, боявся дечого. Гаразд, ми завтра поговоримо, і ти розкажеш мені про все, що з тобою відбувалося за ці останні дні. А зараз іди відпочивати.

– На добраніч, таточку.

– На добраніч, – з любов’ю мовив Улоф і поцілував дочку в чоло.

Він так не хотів би відпускати її від себе кудись у далекий світ. Інґіґерд так тішила його батьківське серце, але що ж тут вдієш. Вона ж принцеса, та неабиякої вроди, і коли-небудь мусить вийти заміж за якогось короля. І його обов’язок – зробити так, щоб її доля була якнайщасливішою.

Улоф знав, що таке щастя. Для нього – це влада. Він умів правити народом, державою та вести успішні війни. То була його стихія. Будучи згустком волі, він нестерпно прагнув перемог.

Такою ж була й Інґіґерд. Вона вже змалечку вміло керувала людьми і діяла так, що всі навколо були щасливі. Он скільки лучників під своїм командуванням вже назбирала, їздить із ними навколишніми поселеннями, порядок утримує, зброєю володіє не гірше за будь-якого вікінга. Всі банди, які коли-небудь існували в тутешніх місцях, щезли невідомо куди.

Конунг розумів, що для повного щастя їй потрібне буде справжнє кохання, бо так є у цьому світі: люди народжуються для любові. Водночас надіявся, що дочка ще не має жодних почуттів до Олафа ІІ. Він не хотів би розбивати їй серце. Та й хіба можливо закохатися, якщо ти не бачив людини?

Улоф знав про саги, котрі Олаф присвятив Інґіґерд, хоча розумів, що їх писав не сам король. Конунг бачив, як вона готується до заміжжя, як разом з Астрід годинами обговорює цю тему, з яким бажанням вибирала для нього подарунок. Тільки б не закохалась… Але що це він видумує? Потрібно мислити насамперед про країну, про зв’язки з іншими державами.

Отак міркуючи, він ішов до трапезної, де вечеря була в повному розпалі. Там було шумно і людно. Конунг любив веселі забави. Улоф і до підлеглих ставився суворо, але по-дружньому. Тому вони, хоч і побоювались, та вели себе в його присутності просто й невимушено. Всі чекали зараз на його появу, бо без конунга ніхто тут не мав права починати трапезу, а особливо тоді, коли йшлося про впольованого оленя.

– Ну що, молодь, які у вас сьогодні успіхи в полюванні? – запитав Улоф, зайшовши в трапезну.

– Наша Астрід стала героїнею, – відповіла за всіх Доріс задоволено. Вона стояла, вперши руки в боки. Доріс була дорідною вдовою, матір’ю шести дітей, четверо з яких – лучники в загоні Інґіґерд. Статна, висока, рожевощока, з великими красивими, наче в сарни, очима, котрі щомиті стріляли в різні боки і все помічали, з довгим світло-русим волоссям, зав’язаним в ґульку і схованим під чепцем, вона була дуже привабливою домоправителькою.

– І що це вона таке витворила, що вже й героїня? – з подивом запитав конунг.

– Сьогоднішні трофеї – це її заслуга. Вона ще й примудрилася мене впіймати, – похвалився Гео, впевнений у тому, що його підтримають. І реакція не забарилася – всі дружно почали сміятися. Гео був схожий на матір і взяв від неї найкращі риси характеру. Та ще й до того був симпатичним хлопцем, у якого на язиці завжди сиділо кілька жартів, котрими він сипав, немов горохом.

– А хто ж знав, що ти стоїш під тим самим деревом? – не втрималась від сміху Астрід.

– Та я мало не вмер зі страху, коли ти на мене гепнулася! Дотепер всі ребра болять! – вміло вів далі Гео, щоб народ не переставав реготати. При тому він скривився і схопився за поперек.

– Весело тут у вас, – сміявся зі всіма Улоф. – Ану розповідайте про цю пригоду!

І всі навперебій почали розказувати, що і як відбувалося. Поміж тими розмовами конунг розпочав частування олениною, і таця з м’ясом пішла по кругу. Сміх не припинявся. Оленина з печеною ріпою смакувала так, що аж за вухами лящало.

Коли вже помалу почали розходитись, Улоф покликав до себе Реґнвальда, свого племінника, і сказав:

– Доручаю тобі відповідальне завдання. Треба якнайшвидше зібрати найвідважніших хлопців, готових на все заради Інґіґерд. Шлях буде далекий і нелегкий. Можливо, що вони й на все життя там залишаться. Табір розкинемо за рікою, щоб легше було добиратись. Дай хлопцям відповідні розпорядження. Сьогодні ж починайте повідомляти цю новину, щоб на ранок люди вже збиралися. Їх треба не тільки одягнути й нагодувати, а ще й добре підготувати, натренувати для походу. Ти ж знаєш: для нас кожне життя дороге.