Читать книгу Ґардаріка. Таємниця забутого світу - Вероніка Мосевич - Страница 8

Інґіґерд стояла, припавши до кам’яної стіни, і не відчувала холоду. У душі все вирувало. Вона не вловила й половини з того, про що вони там шепотіли. Здогадувалася, що мова йде про неї, а тому це цікавило її неабияк. Та не могла нічого вдіяти. І так і сяк примудрялася підставляти вухо то одне, то друге, але вдалося почути тільки уривки окремих фраз. Ноги заклякли, плече, яким притулилась до стіни, нило, очі від напруги пекли, ніби піску в них насипали, але цікавість не відпускала. Та раптом від холоду чи від пилюки, якої нанюхалася з отвору, так закрутило в носі, що принцеса змушена була, затулившись руками, швиденько навшпиньки вибігти з кімнати. Вже на півдорозі до своїх покоїв дівчина чхнула від усієї душі, не стримуючись, і раптом розсміялася. Добре, що в коридорі нікого не було.

Заскочивши до опочивальні, Інґіґерд нахилилась до каміна, щоб трохи зігріти руки. Жовтогарячі язики облизували дерев’яні поліна. Попередні дні були досить похмурими, тому в замку зараз навіть холодніше, ніж на подвір’ї. Вона присіла навпочіпки і вдивлялася у грайливе полум’я. А воно, мов живе, яскраво спалахувало, перестрибуючи з поліна на поліно, сміялося, корчило гримаси, тріскотіло і щось наче тихо нашіптувало. Це була мелодія її спокою, коли дівчина могла заглибитись уся і повністю у своє внутрішнє Я, коли всі навколишні звуки зникали. І тоді Інґа переносилася в зовсім інший, потаємний світ. Там вона була сильна, могла з легкістю керувати своїми думками, почуттями і мріями.

Минулого року, коли за рішенням тінґу[20] вона заочно заручилася з королем Норвегії Олафом ІІ, батько послав її на науку до мудреця Одина, як його тут називали, який жив недалеко від капища та багато чого міг навчити. Ходили чутки, ніби він осягнув таємниці загробного світу. Інґіґерд давно захоплювалася розповідями про мудреця, давно просила батька про це, та конунг зволікав, хотів, щоб вона набралася досвіду, була більш витривалою і розумнішою, бо, непідготовлена, навряд чи повернулася б живою після несподіваних пригод.

Цей час настав. І дівчина вже кілька місяців поспіль осягала таємниці світу, проходила різноманітні випробування. Щоразу долала відстань від замку в Сигтуні до володінь мудреця Одина, переборюючи всякі перешкоди. Це були цікаві подорожі, але водночас небезпечні й непередбачувані. Спочатку принцесу супроводжували лучники. Але з часом, коли вона відчула, що сильна і здолати її практично неможливо, бо брала вже участь поруч з батьком і братами не в одному бою, вирішила ходити сама або в супроводі собаки Ерейри та конячки Адель.

І весь цей час дівчина готувалася стати дружиною короля Олафа ІІ. На його замовлення були написані саги, в яких змальовувалась краса принцеси і котрі він присилав їй через своїх послів. Читаючи їх, дівчина затамовувала подих і очікувала дня, коли, нарешті, побачить того, хто полонив усі її думки. Саги їй подобались, і своїм дівочим серцем вона Олафа вже майже кохала, хоча жодного разу ще не бачила. Їй самій це здавалося інколи дивним, але дівчина втішала себе думкою, що така доля всіх принцес на світі. Інґіґерд знала, що він мужній і хоробрий, і вірила, що захистить її, якщо буде така потреба.

Хоча всяке про нього розповідали бувалі воїни. У такі хвилини Інґіґерд затуляла вуха, щоб не слухати нічого поганого про майбутнього мужа. Однак щораз серце дівчини стискалося від очікування якоїсь не до кінця оправданої жертви зі свого боку. Тисячі разів запитувала себе: то кохає вона його чи боїться? Але ж ні! Тисячу разів ні! Дівчина й сама була мужньою і вміла за себе постояти. Кожного вечора перед сном мріяла про той час, коли стане королевою Норвегії, про конунга Олафа, який буде її любити понад усе на світі. Уявляла собі палац, у якому житиме, і ще багато-багато всього. Зранку, проснувшись, вона не розуміла, як можна виходити заміж за людину, якої ти ще жодного разу не бачила і про яку наслухалася стільки поганого.

Та було щось таке, чого вона не могла нікому розповісти. Таємниця за сімома замками. Одного разу Інґіґерд попросила Одина передбачити її майбутнє. Він довго ходив з нею кругами попри всі камені з рунами, що стояли навколо капища, поки не зупинився навпроти мармурового ковша, наповненого водою. Вдивляючись зосереджено в її глибину, занурив туди обидві руки й обмив обличчя дівчини. Довго щось нашіптуючи та перебираючи священні руни, він, нарешті, вимовив:

– Тільки у твоїй владі вибрати свій шлях. Я навчу всього, що знадобиться в житті. Але запам’ятай: випробування ще не закінчились. Одне з них здолаєш не ти. Якщо обереш того, хто врятує від напасті, то будеш для нього богинею і володітимеш половиною світу. Можна вибрати шлях, усіяний кістьми і кров’ю, і потім про тебе не згадає ніхто. А є інший, що приведе до благодаті, ім’я твоє буде священне, і згадуватимуть його у віках.

Ці слова неможливо було забути. Дівчина вивчила вже їх напам’ять, постійно повторюючи в умі. Навіть не сумнівалася, що тим лицарем, котрий виконає одне з випробувань, буде конунг Олаф ІІ, її майбутній муж. Уже незабаром весілля. На честь заручин вона відправила йому як подарунок шовковий золотий плащ із срібним поясом. Довго вибирала його серед товарів, привезених зі Сходу, переглядаючи все разом з матір’ю і батьком. А ще тут була сестричка Астрід, з котрою вони не раз обговорювали, яким буде весілля, у що наречену одягнуть, хто буде її супроводжувати, хто йтиме по боках… Здавалося, сестричка була більш закоханою в Олафа, ніж сама Інґіґерд. Вона аж марила, так хотіла побачити короля Норвегії, про якого було складено безліч саг, що звеличували його силу, мужність і безстрашність…

Мати принцеси, Естрід Ободритська[21], давала вже їй настанови щодо подружнього життя. Інколи дівчина затуляла свої гарні вушка, щоб не чути всього, що їй розповідали, настільки диким воно здавалося. У глибині душі вона мріяла про прекрасного принца, за котрим пішла б хоч на край світу… А бувалі вої розповідали про Олафа як про вбивцю і насильника, від якого слід захистити батьківські землі, бо він постійно на них нападає. А тому дівчина ставала все більш невпевненою в майбутньому шлюбі… І не уявляла, як житиме з такою жорстокою людиною.

Але те, що сьогодні трапилось у лісі, виходило за всі рамки її можливих уявлень. Десь далеко в підсвідомості вона відчувала, що цей лицар сподобався їй більше, ніж вона б цього хотіла. І саме він сьогодні врятував їй життя.

«А може, це і є моє майбутнє? – закралася несмілива думка. – Адже ж Олаф ні від чого мене не рятував…» І в ту ж мить поліно, яке горіло в центрі вогнища, почало спалахувати і, зненацька підстрибнувши й потріскуючи, випустило сніп іскор, що полетіли вгору, до комина. Інґіґерд аж підскочила і сама до себе засміялася.

Було щось містичне в цьому. Вогонь реагував чутливо на кожну її думку, так, ніби там сиділа якась жива істота. Щойно дівчина починала думати про одного – полум’я яскраво спалахувало та іскри підстрибували високо, а згадувала про іншого – вогонь майже затухав.

Це все знаки, про які їй розповідав Один. Очевидно, звали його так, бо він довгий час жив самотньо, один як палець. Інколи до нього сходились учні й одночасно допомагали йому у всьому, а він навчав їх багатьох премудростей. Колись Один був одним із волхвів, що служили у величезному слов’янському язичницькому храмі Аркона, який височіє на острові Руяні[22]. Туди стікається на великі свята слов’янський люд з усього світу на поклоніння своїм богам, а особливо богу Святовиту. Туди щодня приходять люди, щоб принести в жертву мед, просо чи ячмінь, щоб попросити милості для себе та всієї родини. У тутешніх волхвів можна дізнатися про своє майбутнє, і подейкують, що арконівський оракул[23] завжди каже правду. Про це Інґіґерд знала ще змалечку. Тут же є й школа, де навчають здібних хлопчиків волхвівської справи. На це не кожен здатний – не кожен зможе чаклувати, керувати хмарами, сівбою і людьми.

Таємниче волхвівство вчив колись і Один. Як він опинився саме тут, ніхто не знав. Сам збудував у лісі капище та час від часу передавав молоді незвичайні знання. Скількох вікінгів тут вишколив! Так вправно володіти зброєю, здавалось, умів тільки він. Ще ніхто і ніколи його не переміг та не перехитрив. Навіть сам конунг намагався, та не спромігся. Волхв був під охороною Улофа, який мав до нього повну довіру. Колись давно Один урятував конунгові життя. Тому тепер міг робити все, що заманеться… І знав: йому ніхто не заборонить.

Навколо всі приймали християнство. Так повелів конунг. Та Улоф був мудрим правителем і не заперечував існування різних вірувань людей на своїх територіях. Але ж місто Сигтуну спеціально побудував і зробив новою столицею Швеції замість Упсали[24], щоб запровадити там тільки християнство. Цього він хотів від усієї душі. Незважаючи на те, що в Упсалі набудовано багато християнських храмів, там процвітала стара язичницька віра. Знаючи батька, Інґіґерд могла б ручатися, що ні в Бога, ні в троля він не вірить. Його безстрашність неодноразово це їй доводила. Але Один… Він був для конунга авторитетом. Те, що той умів, не вкладалося в звичайне уявлення про людину. Він знав, здавалося, все про все, вмів раптово зникати і з’являтися, лікувати травами, замовляннями і самими тільки руками. Читав думки, знав минуле і бачив майбутнє. Володів зброєю так, що його ніколи і ніхто не вмів перемогти. Тому і йшли до нього всі, хто хотів дізнатися про щось більше в цьому житті і чогось більшого досягти. Сказати, що він умів і знав усе – це нічого не сказати. Люди, яких він навчав, ставились до нього майже, як до Бога.

«Треба буде обов`язково піти до Одина і запитати ще раз про свою долю…» – подумала Інґіґерд – і полум’я запалало яскравіше.

Але ж ні, батько ніколи не відступиться від свого слова, бо від її шлюбу з Олафом Норвезьким залежать територїї, які 18 років тому Улоф Шетконунг разом із королем Данії Свеном Вілобородим забрали у норвегів. Ця земля належала Швеції вже досить довго, щоби тепер так просто її віддати. Скільки всього там було зроблено, побудовано, облаштовано. І люди задоволені його правлінням. А тепер, уже два роки поспіль, Олаф ІІ Норвезький вів війну проти її батька, щоб відібрати ці територїї. В тій війні ніхто й ніяк не міг перемогти. І сміх, і сльози! Тому й зібрався тінґ, щоб вирішити це болюче для обох країн питання. Згідно з договором Улоф Шетконунг зобов’язаний був видати Інґіґерд заміж за короля Норвегії, щоб на цьому покінчити з війною.

Як тільки думки її торкнулися Олафа, подув вітер, котрого раніше не відчувала, – і полум’я враз ніби чогось злякалось, пригасло. Язички зникли, тільки поліна жевріли. Це було дивно. Чому? Чому потойбіччя посилало їй такий знак? Адже ж Олаф її наречений. Дівчина не могла повірити в те, що побачили її очі, і осягнути своїм наївним дівочим сердечком. Так, вона багато всього навчилася у мудреця Одина. Багато всього знала. Але зараз її серце було переповнене почуттями, а це – поганий порадник, коли потрібно тверезо мислити.

Принцеса належала до династії Інґлінґів. Її батько, Улоф ІІІ Шетконунг, був сином Сіґрід Гордої[25] та Еріка VІ Сегерселля[26], короля Свеаланду. А це багато що означало. Тому її виховували в дусі гордості за свій рід і любові до рідної землі, мови, звичаїв. Дідусь Інґіґерд поставив собі за мету об’єднати всі землі Свеаланду. І двадцять років тому доєднав південні території – Геталанд[27]. Сина свого Ерік сам навчав усього, що вмів, як тепер робить і Улоф. Його діти беруть участь у всіх бойових діях і навчаються управляти країною. Тому дівчина знала, що потрібно завжди керуватись холодним розумом, а не гарячими почуттями…