Читать книгу Ґардаріка. Таємниця забутого світу - Вероніка Мосевич - Страница 13
Частина 1. Таємнича незнайомка
Розділ 11. Військовий табір
ОглавлениеУже здалеку можна було побачити молодих хлопців, яких тренували бувалі в боях вої. Всі вони, як на підбір, довговолосі, носили бороди, які ніколи не стригли, бо це вважалося ганебним. Тільки зрадникам і тим, хто тікав з поля бою, обпалювали волосся, бо не були гідними його носити. Одягнені так, щоб рука, в якій тримали меч, залишалась вільною, оголеною.
Одних вчили в цей час володіти зброєю, інші вправлялися в рукопашному бою, та, як тільки з’явилася принцеса разом з Гео, всі, неначе по команді, встали і вигукнули:
– Слава нашій принцесі!
– Слава моїм найкращим воїнам! – весело відізвалась Інґіґерд.
Вони під’їхали до війська, де керував тренуваннями Реґнвальд, її улюблений кузен. З дитинства вони бігали завжди разом. Дівчина вважала його найкращим другом, він ділився з нею найсокровеннішими думками.
Кузен – високий красень з блакитними очима і чорнявим кучерявим волоссям, зв’язаним у хвіст. Усі його рухи впевнені, мова – чітка і зрозуміла. Голос хлопця настільки гучний, що чути було всім, а на плацу – не менше тисячі воїв.
Побачивши кузину, Реґнвальд приклав праву руку до грудей і вклонився до пояса. Це означало, що він усім серцем відданий принцесі. Дівчина під’їхала до нього і подала правицю. Хлопець, не випускаючи руки, допоміг їй зіскочити з коня, обійняв і губами доторкнувся до щоки.
Вони неголосно розмовляли, йдучи до кінця табору, де стояв намет, навколо якого готувалася їжа на розкладених вогнищах. Смачно пахло смаженим м’ясом, вареною у великих казанах ухою і в’яленою рибою, якої за день рибалки наловили вже таку кількість, що можна було не тільки нагодувати сьогодні хлопців, а й частину закоптити для далекої подорожі. Адже ж приготуватись до походу потрібно як слід. На щастя, ріка під боком та й у лісі багато дичини.
Поки Гео розмовляв з хлопцями і щось їм пояснював, принцеса присіла біля вогнища, взяла обстругану гілку, поворушила вугілля, і воно озвалося шипінням. Кузен стояв поруч.
– Ти собі не уявляєш, Реґі, як я хотіла б поїхати з вами! Мені вас так бракуватиме!.. Що я робитиму тут сама?! – з непідробним сумом сказала вона.
– Ну що ти, дівчинко? Є тисячі справ, які ти повинна зробити. Твій батько організовує цей похід для тебе, – мовив до неї Реґнвальд.
– Ти вважаєш це правильним? – запитала тихенько.
– Все, що робить твій батько, є завжди правильним. Хіба у тебе виникли якісь сумніви? – пронизливо дивлячись їй у вічі, запитав кузен і присів поруч.
– Вони розвіялись, як дим від вітру. Якщо я сьогодні зранку ще сумнівалася, чи виходити заміж за Ярослава, то зараз із абсолютною впевненістю можу сказати, що тепер уже нічого не знаю. Що я маю робити? Як робити? І взагалі, у мене голова крутиться від тисяч запитань, – з погано прихованим сарказмом мовила дівчина.
– Чому? – звернувся до неї Реґнвальд.
– Я його бачу тільки другий день, а цей князь уже двічі врятував мені життя, – сказала, оглядаючись і шукаючи поглядом героя своєї розповіді.
– Як так сталося? – поцікавився кузен.
– Того першого дня, коли я поверталася від Одина, він порубав на шматки велетенського змія, який, мабуть, міг би мене цілу проковтнути!
– О боги! Жах який! Краще б ти мені цього не розповідала. От тому-то і люди зникають, – не на жарт розхвилювався кузен.
– Вірогідно, що так, – погодилась із ним принцеса.
– Ну, то він тепер твій захисник, – усміхнувся Реґнвальд.
– Виходить, що так… – погодилась дівчина. – А сьогодні врятував мене з виру, що утворився в ріці!
– А туди тебе як занесло?! Не вірю своїм вухам! Так багато всього з тобою трапилось! А я нічого не знав, – сказав кузен, схопився за голову обома руками і похитав нею.
– Вода після дощів піднялась так високо! Я й не думала, що там може бути глибоко! Бездиханну, він повернув мене в цей світ! Душа моя в той час була дуже далеко звідси… – загадково мовила Інґіґерд.
– Де? – занепокоєно спитав Реґнвальд.
– Між життям та смертю, – сумно сказала принцеса.
– Сестричко, не лякай мене! Я собі ніколи не пробачу, що не був поруч з тобою в таку жахливу мить, – з острахом сказав Реґнвальд.
– Я ж і не лякаю. Це правда! У мене було видіння! Колись розповім тобі. Не сьогодні. Гео не зміг мене врятувати, і я тепер розумію, чому, – тихо, по-змовницьки, майже прошепотіла Інґіґерд.
– Чому ж? – аж розширив очі від здивування кузен.
– Бо це було завданням моєї долі. Його виконав Ярослав, і я йому вже майже вірю, – впевнено прошепотіла дівчина.
– То радій тепер життю! А ми здобудемо перемогу. Не сумнівайся! – усміхнувшись, сказав кузен.
– Я й не сумніваюсь. І все ж, я сумуватиму за тобою, за Гео, за всіма… – щиро зізналась дівчина.
– Ми також. Зате ти зможеш насолодитися часом з Астрід, та й твоя наука ще не закінчена. Коли ти знову поїдеш до Одина? – перевів кузен розмову на іншу тему.
– Наступного тижня, – усміхнулась Інґіґерд, зрозумівши, куди він хилить. Вона встала і пошукала очима Ярослава.
– От бачиш! У тебе зовсім не буде часу для того, щоб плакати за нами, – сказав Реґнвальд, піднімаючись слідом за принцесою та обнімаючи її по-братськи.
…Коли до табору під’їхали конунг з князем, жваво розмовляючи, там кипіла робота. Інґіґерд ніде не було видно, хоч як Ярослав не заглядав. Усі були зайняті, але миттєво випрямились і гукнули, піднімаючи свою зброю:
– Слава конунгу!
– Доброго дня моїм найкращим воям! – виголосив Улоф. Підняв руку вгору, повернувши її долонею до людей, і закликав до уваги. – Через кілька днів кожен, хто матиме бажання, вирушить в похід по славу, де зможе показати всю свою доблесть і вміння. Тому готуйтеся так, щоб залишитись живими і здобути перемогу. Я радий представити вам свого друга, київського князя Ярослава, з яким підете на ратні подвиги і доведете, що ви справжні вікінги. Хто захоче, залишиться в Київській Русі і далі служити, хто ні – повернеться назад…
При цих словах Ярослав вихопив свій меч і високо підняв його над головою. Лезо блиснуло на сонці, неначе вогонь.
– По славу! – гукнув щосили. На його обличчі блукала владна усмішка людини, яка знає собі ціну.
– По славу! – натхненно повторили вої цей рух, їхні обличчя ожили, очі заіскрились, серця забились в унісон. Рядами пробіг жвавий шумок. Усі з цікавістю розглядали Ярослава, бо він суттєво відрізнявся від усіх тутешніх. Ні бороди, ні довгого волосся – ніщо не вказувало на його причетність до відважних вікінгів. Обличчя було гладенько поголене, а над верхньою губою красувалися вуса. Голова також побрита, лиш посередині залишено клапоть довгого волосся, що, зв’язане у хвіст, звисало до лівого вуха, на якому блистіло золоте кільце. Цей чоловік здався їм цікавим, наче був пришельцем з іншого світу. За таким варто йти. О, як вони всі рвалися десь у похід, подалі від батьків і сусідів. Удома хлопці не знаходили собі місця. Кожен тут змалечку вже мав усю необхідну зброю. Лодії, дракари і кораблі – ось основне добро тутешніх жителів. Це були засоби пересування, на яких вони долали морями відстань від фіорду до фіорду.
– Зараз продовжуйте тренуватися, а через годину всіх херсирів[36], яких обере Реґнвальд, я прошу зібратись тут, – голосно сказав Улоф Шетконунг. Він разом із князем рушив далі у супроводі Реґнвальда, який розповідав володарю, що встиг уже від вчорашнього вечора зробити. До плацу під’їжджали і підходили все нові воїни, що мали напоготові мечі, сокири, луки і ножі. Без них вони, як без рук. Адже давно відомо, і Ярослав це знав, що вікінги постійно носять при собі зброю, яка годує їх, дає достаток, приносить перемоги і піднімає до вершин слави. У Швеції зі старих часів ще заведено, що батьківське добро і маєток отримує старший син, а решта дітей повинні здобувати своєю хоробрістю всі блага земні самостійно. І тільки від мужності і стійкості залежить їхня доля. І хоча ці закони здаються жорстокими, та самих вікінгів такими не назвеш. Ярослав знав багатьох, які служили у нього та ще й у князя Володимира Великого. Кожен з них – прекрасний сім’янин, люблячий чоловік і чудовий батько.
Князь із конунгом, нарешті, майже зрівнялися з юрбою юнаків, що обступили когось посередині плацу. Ярослав ніяк не міг зрозуміти, хто це там. Під’їхавши ближче, вони почули знайомий дзвінкий голос, який звучав переконливо і владно, а всі навколо змушені були виконувати те, що їм пояснювали. Виявляється, це була Інґіґерд. Було видно підняті вгору луки з натягнутими тятивами і стріли, направлені в сторону птаха, що кружляв над ними. Принцеса намагалася навчити, як правильно прицілюватись, щоб влучити. Потім дівчина і Гео осідлали коней і пустили своїх вірних вскач. Швидко їдучи, хлопець вихопив лук і вистрелив угору так, що засвистіло над головами. А за мить стріла, випущена з лука Інґіґерд, пронизала його стрілу рівно посередині. Всі ахнули. Та не встигли вони пролетіти й половини шляху до землі, як у них влучила ще одна стріла принцеси, цього разу утворивши трикутник. Хлопці з цікавістю спостерігали. Та це був тільки початок. Дівчина неслась по колу на коні, як вільний вітер, і вражала всіх своєю майстерністю. То вона стала в стременах і випрямилась, на льоту збивши птаха, в якого кілька хвилин тому прицілювались. То, ступивши ногами на сідло, стала на весь зріст, тримаючись лише за віжки, і, раптом присівши, лягла поперек коня та зникла під його животом, тільки ноги маякнули в повітрі. Над табором стояв неймовірний шум і свист. Підбадьорливі крики було чути з усіх боків. Уже ніхто нічого не робив, усі погляди прикуті до принцеси. Гео на своєму коні нісся майже поруч, щоб підстрахувати Інґіґерд. Зненацька, коли ніхто такого й не очікував, хлопець нагнувся, вхопив дівчину за руку – і за мить вона опинилася за його спиною, встала на рівні ноги, та за хвилину знову перестрибнула на свого коня. Коли принцеса обернулась, усі вітали її криками і піднятими вгору луками та мечами. Не відставав від інших і Ярослав. Вона ж радісно усміхалася, відчуваючи себе героїнею сьогоднішнього дня. Дивилася на воїв, краєм ока помічаючи увагу князя та вдаючи, що не побачила цього. Адже все це вона витворяла, щоб показати саме йому, на що здатна, та полонити серце й душу… Інґіґерд мріяла, що, коли вийде за цього хлопця заміж (хоч це ще під великим питанням), він не дивитиметься на інших дівчат, якими б гарними ті не були. Своїм воям вона й не мусила цього показувати, ті аж ой як добре знали, на що здатна Інґіґерд. Часто разом з ними ходила в походи під керівництвом батька. Вони одні одним із уст в уста передавали новини про незвичайні подвиги принцеси. Дівчина всім єством відчувала увагу князя. Та й усе дійство влаштувала саме для нього. Така вже жіноча натура…
Ярослав із захопленням спостерігав за Інґіґерд, відкривав для себе її знову й знову. Від сьогоднішнього дня принцеса була для князя мало не богинею, яка спустилася з неба в лісову гущу, щоб полонити його. Очі ловили кожен рух тіла дівчини, кожен вигин. Яка вона прудка!.. Яка граціозна, наче лань у стрімкому польоті над зеленими полянами!.. Швидка, мов птах… Прекрасна, як квітка, виплекана добрими материнськими руками…
Улоф бачив, що доня показує свою майстерність недаремно. Усміхався собі в бороду, поглядаючи на Яріслейва. Зрозумілим для нього було й те, що вона йому завтра зранку відповість. Конунг міг зараз, як оракул, усе передбачити. Батьківське серце відчувало, що на світ народжується нове кохання… Його паростки ще маленькі, але вже з самого початку такі міцні та прекрасні…
Потім, надвечір, коли всі зібрались біля багаття, принцеса сиділа просто на купці пахучого сіна, наскладаного на землі, і змазувала свій блискучий лук темно-червоного кольору, любовно проводячи пальцями по його гладеньких вигинах. Князь мимоволі залюбувався нею і не міг відвести погляду від її рук. Які вони ніжні! Хотів би він, щоб дівчина гладила так його, а не шматок дерева, що вмілими руками перетворився на чудовий лук. Ярославові в цю мить так захотілося бути на його місці, аж очі примружив…
– Ти так любиш його… – задумано сказав. Підійшов і присів біля Інґіґерд, скориставшись тим, що навколо майже нікого не було. Всі зібрались набагато далі звідси. Принцеса навмисно вибрала затишок.
– Кого? – не зрозуміла дівчина.
– Я оце мав на увазі, – показав на лук Ярослав.
– А-а-а… – невизначено протягнула вона. – Чим більше я його люблю, тим краще стріляю, бо він наче відчуває і відплачує мені взаємністю.
– Твоя правда! У світі все взаємопов’язано, – усміхнувся князь.
– Так… – чомусь задумливо відповіла Інґіґерд.
На якусь мить запала мовчанка. Вітер колихав віття дерев і кущів, скуйовджував біляве волосся принцеси, піднімав і опускав краї її шкіряної накидки, сильніше роздмухував вогнище. Інколи здавалось, що ось-ось воно затухне, та в наступну мить ставало ще яскравішим і багатшим. Заворожено дивились вони обоє на метушливе жовтогаряче полум’я, думаючи кожен про своє. І вже наче не існувало навкруги нікого. Були тільки він, вона і вогонь, що розжарив навколо себе великі камені, від яких струменіло тепло. Біля нього було так затишно…
– Якщо ти когось кохаєш, він відплачує тобі любов’ю, інколи в стократ сильнішою, ніж твоя, – мовив із такою пристрастю, що аж сам здивувався. Може, не треба було? Хтозна, як Інґіґерд сприйме це. Відчує, що саме хотів сказати чи ні? Сьогодні Ярослав побачив, що дівчина така ж імпульсивна й енергійна, як і він.
– Таку велику любов треба завоювати, – з прихованим підтекстом відповіла принцеса, усміхаючись і не наважуючись дивитися у сірі князеві очі.
– А деколи хтось кохає когось на відстані, навіть не знаючи цієї людини, але не звертає уваги на того, хто поруч, і, можливо, кохає тебе набагато сильніше, – також пішов у наступ Ярослав.
– Звідки ж можна знати, як виміряти любов? – задерикувато відбивалася дівчина.
– Її потрібно не вимірювати, а відчувати, – майже пошепки відповів князь, сподіваючись на те, що дівчина змінить своє ставлення до нього.
– Де?
– Ось тут, – приклав до серця руку князь. – Вона, як повітря, без якого ти не можеш дихати, наче знаходишся під водою.
– І як перевірити? – запитала принцеса, прищурено посміхаючись.
– Не доведеться довго чекати… Як тільки людина, яку ти любиш, зникне з твого поля зору, ти почнеш задихатися, – проникливо глянувши в бездонні блакитні озерця, стиха промовив князь.
Вона не витримала цього погляду, бо щось таке дивне було в ньому, наче вказувало на те, що розмова ця дуже важлива для Ярослава. Опустила очі вниз. Задумалась…
– Зараз така мить, коли можу тобі сказати все, що відчуваю. Нам ніхто зараз не заважає. Я думаю, що ти мене не сприймаєш серйозно, – продовжував він, дивлячись на вогонь.
– Та чому ж? Досить навіть серйозно! – вирішила прийти на допомогу дівчина, розуміючи в душі, що князь говорить правду. Дійсно, вона все ще дивиться на нього, як на один із варіантів вибору. І хоч Ярослав уже не був незнайомцем з далекої дороги, але все ж таки ще не став невід’ємною частиною її майбутнього.
– Я розумію: ти чекала на іншого принца, а тут несподівано з’явився я зі своєю любов’ю. У мене занадто мало часу, щоб розповісти тобі, що я тону в твоїх очах. Я задихаюся в очікуванні розлуки, мені бракує повітря вже зараз, хоч я ще тут і кораблі мої в гавані, – тихо, щоб ніхто не почув, але пристрасно говорив Ярослав.
– Щось мені підказує, що це… правда, – чуйно сказала Інґіґерд. Вона раптом зрозуміла, що відчуває майже те саме. – Але знаєш, це все відбувається занадто швидко. Я не була готова до такого розвитку подій.
– Не уявляю собі, як поїду без тебе. Якби не майбутня битва, забрав би з собою. Зараз і назавжди. Ніколи в житті не залишив би тут. Повір мені… – Ярослав говорив настільки серйозно, що Інґіґерд мимоволі пройнялась якимсь незрозуміло трепетним почуттям до нього.
Вимовивши ці слова, князь глянув на принцесу. Іскорки від полум’я відображалися в її бездонних очах, наче в дзеркалі. Яка ж вона прекрасна!.. Як хотілося б зараз притулити її до серця і не відпускати вже ніколи… Щоб одне дихання на двох…
Перед нею відкрилась істина. А хіба це не те, чого вона, власне, хотіла в житті? Інґіґерд і Ярослав дивились у вічі, вперше з часу знайомства розуміючи одне одного до кінця. Тих кількох важливих слів виявилося достатньо, щоб, нарешті, дівчина зрозуміла, що насправді саме ця людина повинна бути найважливішою в її майбутньому.
Коли поверталися назад до Сигтуни, здалеку було видно велике місто, у центрі якого знаходився велетенський замок. Аж тепер Ярослав побачив усю його красу. Їхав і здалеку любувався ним… Вибудуваний зі світлого каменю, довжелезний і високий, він з боків був обрамлений двома круглими вежами, що вінчалися вгорі блискучими куполами. В стінах зяяло безліч чорних бійниць. Замок налічував чотири поверхи з високими красивими вікнами і просторими терасами. Підвищення, на якому він стояв, з усіх сторін омивала вода. До нього можна було добратися лише по підйомному мосту.
Закінчувався спекотий літній день… Наступав вечір, але надворі було світло майже так, як удень. Гамірне життя повільно затихало… Вони їхали безлюдними вулицями, тільки де-не-де зустрічалися перехожі та їхала сторожа. Навіть птахи поступово замовкали, шукаючи затишного місця.
Прибувши додому і наслухавшись веселих розмов і жартів у трапезній, де Улоф Шетконунг і Ярослав запекло грали у шахи, Інґіґерд непомітно вислизнула звідти і побігла у свою простору високу кімнату, що вабила великими вікнами і красивими стінами, оббитими шовковою тканиною. Як тільки Улоф переніс столицю з Упсали в Сигтуну і вони перебрались до нового замку, її мати, Естрід Ободритська замовила у майстра шахи – дивовижні, красиво вирізьблені дерев’яні фігурки, з-поміж яких особливо вирізнялися дві – короля і королеви. Вони були чудово розмальовані, і їхні голови прикрашали золоті корони. Кожного разу, коли у трапезній чи в залі збиралась велика кількість людей, королева плескала в долоні, наказуючи принести шахи – і тут починалося дійство. Взагалі, Естрід любила розкіш і облаштовувала навколо себе все так, щоб будь-хто, потрапляючи сюди, розумів, що це багата країна, і вона в ній головна персона. Але якою б вражаючою не здавалася зараз гра на дошці, поділеній на білі і чорні квадрати, Інґіґерд не могла всидіти на місці.
Дівчина сказала своїй сестричці Астрід, що йде спати, а опинившись посеред кімнати наодинці, прикипіла очима до дзеркала. О, світ здавався їй значно цікавішим по той бік скла. Там стояла красива білява дівчина з блакитними очима і дивилася на неї… Там було інше життя і, можливо, краще. Тепер виглядало, що білявка сама себе не розуміла.
Повільно підійшла ближче… Придивлялася в напівтемряві до синіх очей. Примружилась. Усміхнулася… Рожеві уста відкрили білі зубки. Ямочки на обох щоках прикували до себе погляд.
– Хм, тепер я розумію, чому всі так несамовитіють від цієї усмішки… – сказала сама собі і, не відводячи очей, поправила біляве шовковисте волосся. Задумливо заглянула собі у вічі. Дівчина по той бік, осяяна світлом білої ночі і золотавого місяця, виглядала загадково. Вся вона, мов із шовку ткана, була легка і граціозна. Обличчя наче променилося. Повільно віддаляючись, зняла шкіряну накидку. Розв’язала шнурочок сорочки. Розтягнула її навколо шиї… Ненароком випустила один бік – і та сповзла з лівої руки. Її погляд сковзнув по округлому плечу. Першим поривом було прикрити його, але Інґіґерд зупинилася і провела кінчиками пальців по ньому, немов по шовку. Цей рух відізвався морозом на шкірі. Другою рукою принцеса потягнула за шнурочок – і перед її поглядом відкрилось друге оголене плече. Обняла талію, оглядаючи себе з різних боків. Прекрасне і, здавалось би, чуже тіло. Хто вона, ця дивна незнайомка у дзеркалі? Широкі рукави вільно звисали набагато нижче пояса, закінчуючись пухнастими китичками. В уяві дівчина вже бачила Ярослава, що знімає з неї цей одяг. Сорочка ненароком зовсім сповзла вниз, оголивши її тіло аж до п’ят. Усе, що дівчина зараз споглядала, подобалось їй. Ніби й бачила себе такою раніше, та не звертала уваги. Її тіло дотепер нічим наче і не відрізнялось від таких самих хлопчачих. Таке ж кострубате, з гострими кутами. Та сьогодні дівчина помітила щось нове. Округлості, що відображалися у дзеркалі, приваблювали зір. Вона довго милувалася собою, поверталася зі сторони в сторону, крутилася в різні боки. І зараз, увечері, завдяки білим ночам, було видно так добре, як удень. Задоволена собою, стрибнула на ложе. Та сьогодні їй не спалося… Згадувала все, що відбувалося з самого ранку та й узагалі з часу зустрічі з князем: як він на неї дивився, як подавав руку, як стиснув пальчики, як притулив до себе. І сірі очі не давали їй спокою…
36
Головнокомандувач армією чи певним родом військ (скандинавське).