Читать книгу Ґардаріка. Таємниця забутого світу - Вероніка Мосевич - Страница 6

– Я ж тобі сказала, що не знаю. Він не назвав свого імені, але врятував мене від несподіваної смерті, – глянувши пильно у вічі, мовила дівчина. Поправляючи туніку, підійшла до вікна.

– Але скільки ж разів я тобі радив не ходити самій, навіть у ближніх лісах. Якщо б щось трапилось, звідки б я дізнався? – схвильовано вигукнув конунг[12].

– Нічого зі мною не трапиться, я під охороною Одина. Крім цього, ти сам мене вчив бути сміливою і нічого не боятися. Одне хочу сказати, перш ніж ти почнеш з ним говорити. Він – слов’янської крові, – майже прошепотіла дівчина.

– Чому ти так вважаєш? – тихо запитав конунг, кремезний чолов’яга з довгою бородою і пасмами світло-русого волосся, в яких уже було видно проблиски сивини, хоча він ще був молодим мужчиною в розквіті сил. Блакитні очі з любов’ю дивилися на дівчину. Хоча Улоф і намагався бути суворим, це йому не вдавалося. Він сидів у високому різьбленому кріслі, устеленому шкурами вбитих ним тварин. Його багате вбрання давало одразу зрозуміти, хто перед вами. Дорогу накидку, перекинуту через ліве плече, стягувала золота пряжка. Та й одяг зшитий весь із заморських коштовних тканин, що виблискували різними барвами.

– Дорогою він наспівував пісню, яку в дитинстві я чула не раз від мами. І не забудь! Він урятував мені життя! – піднявши вказівний палець і бровенята вгору, наголосила дівчина.

– Добре, намагатимусь це врахувати, – усміхнувшись, сказав Улоф Шетконунг. Він, гроза сусідніх держав, мужній завойовник чужих земель, любив цю дівчинку так, як не кожна мати любить свою дитину. Вчив її всього, чого міг навчити. І вона, смілива, розумна, спритна, на подив усім володіла різноманітною зброєю, як і батько, чи й навіть вправніше за нього.

Дівчина вибігла із зали, зайшла до сусідньої кімнати і притулилась до стіни, щоб почути розмову, яка цікавила її понад усе на світі. Там була невеличка шпаринка, зроблена невідомо ким і коли, через яку можна було розгледіти майже все. Не могла собі цього пояснити, але хлопець припав їй до душі. Дівчина бачила його вперше, не знала, хто він і звідки, але погляд сірих очей був таким мудрим… І ще та пісня… Вона нагадала їй дитинство, збудила в її душі такі милі серцю спогади. Мати завжди розмовляла з нею своєю рідною слов’янською мовою, вона ж бо була дочкою князя ободритів[13], у племінний союз[14] яких входили велети, лютичі, ререги, вільці й украни[15]. Та й пісень наслухалась від матері багато. Ох і любила вона співати. Особливо запали в душу мелодії чудових веснянок. Веселі, вони викликали в неї підсвідому радість і жагу до життя. Хотілося кудись бігти, когось обіймати і щоб тебе хтось обіймав, носитися босоніж по прохолодній і вологій першій весняній траві, як у дитинстві, щоб хтось тебе доганяв, утікати, бігти так, щоб аж дух захоплювало, вивертатися з усіх сил і бути невпійманою.

…Раптом почулися кроки. В сусідню залу ввійшли. Серденько затріпотіло в грудях, мов піймана пташка. Чого це вона розхвилювалася, ніби зараз вирішуватиметься її доля, а не справа якогось пройдисвіта?.. Дівчина наказала собі заспокоїтися і, затамувавши подих, слухала дивну розмову, підглядаючи в шпаринку. Хоча там і розгледіти було нічого. Хіба що край батькового вуха та стіл навпроти.

– Говори. З чим прийшов у наші краї? – грізним голосом промовив Улоф, оглядаючи незнайомця. Найцікавіше, як йому передали, що той вимагав зустрічі з конунгом. Вимагав! Не просив! Це і здалося конунгові дивним. Тому, хоч і грізно говорив, та в душі цікавість брала верх.

– Вітаю тебе в твоїй землі, о великий Улофе! Я прийшов до тебе не зі злом, а з добром. Звати мене Ярослав, князь Ростовський, Новгородський і Київський, – з гідністю заговорив незнайомець. Цими словами розкрив одразу всі карти. Він розумів, що зараз критися немає сенсу, потрібно поставити все на свої місця. Перед ним у розлогому височенному кріслі на підвищенні сидів волохатий, зарослий бородою, з пишною шевелюрою світло-русявого волосся міцної статури чолов’яга. Хлопець знав, що довге волосся і борода – це ознака багатьох перемог і завоювань конунга. Тому відчував, що саме цим треба керуватися під час бесіди. Такі звичаї в цій дивовижній країні.

– Гм… Звідки мені знати, що ти не самозванець? – із сумнівом озвався Улоф, уважно оглянувши з ніг до голови цього хлопця. Він уже відав, що відбувається зараз у землі Київській, бо Ярослав присилав до нього гінців з просьбою про допомогу. Але конунг відмовив, сказавши, що бажає говорити з ним сам на сам, а не з гінцями. Три роки, які Ярослав провів на престолі київському, не минули безслідно. Він уже встиг з багатьма королями Європи заприязнитися та заручитися їхньою підтримкою. Тільки ще не відбулося жодної зустрічі зі шведським королем Улофом. Шлях далекий, та й не до того було: постійні міжусобиці та й державні справи забирали багато часу.

– Я можу тобі пояснити, що це не так, – відповів Ярослав, дивлячись просто в вічі конунгу.

– То доведи, – промовив той, від нетерплячки щоразу змінюючи позу. Спершись на бік крісла ліктем та тереблячи золоту пряжку, він недовірливо оглядав одяг і взуття прибульця.

– Я б з радістю, та хіба не бачиш, що руки мої зв’язані? – звернувся до свого співрозмовника князь.

– Розв’яжіть! – наказав Улоф. Він зачекав, поки його слуга звільнив руки Ярослава, які довгий час були окуті, і той тепер їх не відчував. Якусь мить князь стояв, потираючи кінчиками пальців зап’ястя.

– Ну! Я чекаю на твої докази! – суворо мовив Улоф, напускаючи ще більші хмари на обличчя.

Розім’явши руки, прибулець різко надірвав латку, нашиту на сорочку, дістав з-за пазухи перстень і надів на палець.

– Ось моя печать, нею я скріпляв важливі державні документи, а також і ту грамоту, що присилав до тебе з гінцями.

– Підійди-но ближче, я мушу її розгледіти. – З цими словами Улоф накапав на дощечку воску зі свічки, що горіла на столику біля нього, і наказав поставити печатку на ще не застиглий віск. Тоді взяв її в руки і довго роздивлявся, одним оком зиркаючи на Ярослава та оцінюючи його. На відбитку був зображений безбородий воїн з довгими вусами і в конічному шоломі. Чоловік, що стояв зараз перед ним, був дуже подібний на це зображення. У всякому разі конунг знав його батька, Вальдемара[16], і син був надто вже схожим на нього.

– Як звали твого батька? – вирішив він перевірити Ярослава.

– Володимир, – не відводячи погляду, відповів той.

– А матір? – не відставав конунг.

– Анна Порфірогенета Візантійська, – з гордістю промовив Ярослав.

– Як зовуть твого діда?

– Святослав, Хоробре Серце, – ні хвилини не вагаючись, відповів Ярослав.

Сумнівів бути не могло, перед Улофом справді конунг Яріслейв.

– Скидається на те, що ти не брешеш, – сказав конунг, уставши і простягнувши руку князеві. – Я впізнаю тебе за описом твоїх гінців. Крім цього, ти дуже схожий на свого батька, Вальдемара. Ото був силач! Радий цій зустріч! А зараз я накажу слугам, хай нагріють води і приготують усе, щоб ти відпочив з дороги і набрався сил.

І з цими словами Улоф узяв мідний дзвіночок та продзеленчав тричі. З’явилися слуги, він віддав їм накази й повернувся до Ярослава.

– Вдячний тобі, правителю, за визнання, – раптом вирвалось у Ярослава.

– Мусиш вибачити мою доньку Інґіґерд, – запинаючись, промовив конунг.

– За що? – не второпав Ярослав.

– За те, що полонила тебе. Ти повинен її зрозуміти. Вона зробила це, захищаючись, – ніби виправдовувався конунг.

– То вона твоя дочка?! – Ця здогадка на мить вивела його з рівноваги. Тепер він не знав, що й думати.

– Це мій скарб, – щиро усміхнувся Улоф.

– Дуже гарна й смілива дівчина! Я радий, що нарешті все прояснилось, – сказав заінтриговано Ярослав. І почуття з новою силою закрутилися навколо загадкової незнайомки, котра зустрілася на його шляху. Тепер у голові проносився цілий вихор думок.

– Розкажи, як так трапилося, що ти прибув у наші краї один? Бо я не повірю, щоб ти вирушав у подорож без супроводу, – пронизливим поглядом подивився на хлопця Улоф Шетконунг.

– Мої кораблі чекають у гавані. Із собою я взяв тільки чотирьох людей, щоб не привертати уваги, та й ті загинули по дорозі. Хоч доля двох досі не відома, бо вони не випливли на поверхню після того, як наш човен знесло у водоспад, – відповів Ярослав, мимоволі сперся головою на руки й почав терти чоло, роздумуючи: «А може, тоді, не дочекавшись, я занадто швидко рушив геть? Можливо, потрібно було довше шукати друзів? Може, вони потребували моєї допомоги?»

– Хтозна, куди течія їх могла занести. Ще знайдуться. Не хвилюйся. Я накажу своїм людям, щоб оглянули ті місця, – заспокійливо мовив конунг, поплескавши хлопця по плечу.

У цей час до зали почали вносити різноманітні наїдки[17] та напої, ставлячи їх на гарний різьблений дерев’яний стіл під просторими величезними вікнами з різнокольоровим склом. Ніжки стола дивовижно граціозно вигнуті, через що він здавався живою істотою. На чотирьох кутах – вирізьблені голови левів з відкритими пащами. Складалося враження, що звірі тримають стіл на спинах. Поруч стояли й лави витонченої роботи.

Коли все було готове, Улоф Шетконунг жестом руки запросив Ярослава відвідати наїдки. Тут був і копчений лосось, нарізаний велетенськими кусками, і смажена печінка тріски, і шматочки в’яленого кальмара, і зварена на оленячому м’ясі юшка, запах якої рознісся відразу по всій залі і залоскотав носа, і печена ріпа, здобрена маслом. Чи то Ярослав був такий голодний, чи то страви були надто незвичні, смачні й пахучі, але під впливом пива і різних настоянок, котрими його частував конунг, а також розмови за столом, він відчув, що у нього знову з’являються сили і наче починають рости крила.

Крила стали такі великі, що хлопець злетів угору і побачив землю зверху. Летів і летів безстрашно проти вітру і знав, що оце під ним, скільки око сягає, – ото його володіння, його земля, і відчував, що все життя готовий покласти на те, щоб та земля була найбагатшою і найщасливішою в світі. Невідомо, чи довго б він ще так літав, якби не дощ, що став спочатку накрапати, а потім уперіщив на повну силу, і йому стало холодно, так холодно, що аж зубами цокотів…

Ярослав відкрив повіки і зрозумів, що голий-голісінький сидить у теплій воді, а служниці поливають його з цеберок прохолодною водою. Від несподіванки підскочив на рівні ноги, і жінки тут же закутали його в теплі покривала. Хлопець не міг згадати, як опинився тут. Єдине, що ще пам’ятав, – це сині очі, які переслідували всюди. Він перебував, наче в тумані. Щойно голова торкнулася ложа, він миттю провалився кудись у нову невідомість, але відчуття легкості з дивного видіння не покидало його. Заснув, як дитина, безтурботно і швидко… І наснилася цього разу дівчина, та така вродлива, що не міг відвести від неї погляду. І весь час здавалось, що вже десь її бачив. Але не міг пригадати, де саме. І тому довго не наважувався підійти. Та коли все ж вирішив і попрямував до неї, дівчина раптом перетворилася на прекрасну білу лебідку і залопотіла крильми просто перед його носом та почала здійматись у небо до чорного лебедя. З переляку Ярослав навіть не зрозумів спочатку, що трапилось, та уві сні усвідомив, що будь-що мусить утримати це видиво. Щодуху наздоганяючи, за мить стрибнув високо за лебідкою і вхопив за хвіст. Вона пручалася та махала крильми, злітаючи все вище й вище… І тут хлопець прокинувся… «Що за дивний сон?» – подумав він, сидячи на краю ложа… Та, помалу пригадавши всі незвичайні пригоди попередніх днів, усвідомив нарешті, де він. Усміхнувся, смачно потягуючись…

– Кривий, ти собі ще тут поговори! Я тобі повідомляю: князь Святополк дав наказ! Якби моя воля, я б зараз лежав на печі і їв калачі, а не до тебе в таку пору їхав, – сказав одноокий. На плечі у нього висів кручений лук, з лівого боку на шкіряному поясі – оздоблений коштовними каменями меч. Уся його міцна статура й одяг аж кричали про владність і багатство.

– Тимоше, ти ж купець, тобі легше це буде зробити. Ти ж знаєш: я немічна стара людина. Ногою важко ступати, не можу ходити. А ти мені даєш таке завдання, що я з ним ніколи в житті не впораюсь, – скривився його співрозмовник, невисокого зросту чоловік з палицею, на яку спирався шкультигаючи. Одне плече при цьому стирчало вище від іншого. Чорні, як вуголь, очі злодійкувато бігали, фіксуючи все, що потрібно, і не звертаючи уваги на інше.

– Кривий, не зли мене! Ти мій боржник! Не забув? А кому з нас двох легше це зробити, то знаєш сам, що тобі, – грізно наступав на нього Тиміш.

– Ну чому завжди я? – запитав Кривий і почесав сиву бороду, що стирчала гострим кутом уперед та нагадувала козячу. Права рука спиралася на дивну палицю, витесану з гілляки у вигляді обплетеної навколо неї змії. І саме те місце, за яке він тримався рукою, було її шиєю. А з пащі стирчав погрозливо роздвоєний язик.

– Бо ти непримітний, на тебе ніхто й уваги не зверне. А, йде собі кудись Кривий, та й нехай собі… Ніхто тебе не зачепить і ні про що не спитає, – переконував Тиміш.

– Я старий і немічний… – затято почав знову Кривий, блискаючи своїми злими чорними очицями.

– Я нічого цього навіть слухати не хочу, а Святополк також! Сам знаєш: якщо ми цього не зробимо, непереливки буде тобі й мені. А якщо все вдасться, то і ти, і я будемо у виграші. Хіба мало ти зі мною кошту заробив?

– Та вже ж багато, – зніяковіло відповів Кривий.

– То чого ж ти, Мишко? Вйо до праці! – підбадьорив його Тиміш.

– А-а гроші? – ніби ненароком запитав той.

– От бачиш, який ти швидкий! Гроші вже йому подавай! – не на жарт розійшовся одноокий.

– Сам розумієш, без грошей тут нічого не вдієш, і навіть нема чого починати, – вже сміливіше наполягав на своєму Мишко. Кривий прекрасно розумів: якщо він не візьме їх зараз, то не зможе взагалі ніколи отримати.

– Ох, і хитрющий ти, Кривий. Та дам я тобі кошт, дам, – вирішив змінити тон одноокий.

– Ти мені зараз заплати, а то я навіть і не починатиму! Зрозумів?! І я добре собі уявляю, скільки це все коштує! – перейшов у наступ Мишко, розуміючи, що той хоче пошити його в дурні.

– От, на тобі, не бубони. – Нарешті одноокий витягнув з-за пазухи мішечок з монетами і кинув Кривому. Той вправно вхопив його, перевірив срібло на зуб і зразу заховав десь у бездонних кишенях свого одягу, задоволено погладивши вус.

– Ну, тепер можна про щось говорити, – сказав і обпалив поглядом злих чорних очей одноокого Тимоша, від чого тому аж щось у животі закрутило.