Читать книгу Ґардаріка. Таємниця забутого світу - Вероніка Мосевич - Страница 14

Там, де закінчується небосхил і починається море, де тисячі хмар ніби купаються у воді, де повнощокий місяць набуває вигляду величезного обличчя і йде в гості до сонця, яке виринає з глибин моря, скупавшись у ньому вночі – десь там живе князь, що називає себе київським, у країні світанкового сонця… У Ґардаріці[37]…

Коли зранку вони відправлялися всією кавалькадою до лісу на полювання, місто ще спало. Але на вулицях уже з’являлися перші мешканці. Князь їхав якийсь час поруч із принцесою, й Інґіґерд запитала Ярослава, звідки той прибув, де знаходиться його земля. Він показав у той бік, де саме в цю мить сходило сонце. Перші яскраві промені прорізували напівтемряву. У час білих ночей було так світло, наче в похмурий день. Як дивно… Дівчина ще ніколи так далеко, за море, не від’їжджала, але чомусь сьогодні для неї ця відстань здавалася такою маленькою.

Учора ввечері Інґіґерд розмовляла з Реґнвальдом, і він пообіцяв їй докласти всіх зусиль, щоб вої були добре підготовлені. До табору йшли і йшли люди, готові взяти участь у цьому поході.

Хтось зголошувався, бо треба було здобувати багатства для своєї сім’ї, а хтось учинив так, бо був зайвим тягарем для своїх ближніх, тому й вирішив іти шукати долі за морем. Деякі просто не мислили свого життя без битви, без можливості пролити чужу кров. Були й ті, які йшли в цей похід заради того, щоб знайти собі в Ґардаріці дівчину і з часом осісти там. Адже ж слов’янські дівчата – гарненькі, кров з молоком. У Швеції вибір невеликий: останнім часом чомусь більше хлопців народжується, то й не кожен може знайти собі пару на рідній землі. Тому й воюють, бо треба ж кудись свою силу молоду дівати.

Сьогодні важливий день у житті Інґіґерд: вона повинна повідомити батькові про своє остаточне рішення. Вночі їй зовсім не спалося, тож дівчина все добре обміркувала, зважила всі «за» і «проти», тисячі разів поверталася думками до подій, що трапилися з нею останнім часом.

Зранку Інґіґерд устала, одяглася, побігла вниз, привітала всіх бадьорою усмішкою, нагодувала Ерейру, подивилась до цуциків, які з кожним днем ставали міцнішими і цікавішими. Погравшись із ними та надивившись, як собака їх годувала та вилизувала, дівчина піднялась і пішла у свою кімнату. Ерейра тут же схопилась і побігла за нею. Цуценята, які в той час смоктали молочко, так і повідпадали та покотились на кам’яну підлогу, наче пухнасті м’ячики.

– Ти куди? – запитала її принцеса.

– Та куди? За тобою ж, – відповіла за Ерейру Доріс.

– То ти така погана мама? – засміялась Інґіґерд і нахилилась, обійнявши голову собаки обома руками і заглядаючи в ці добрі очі.

– Та ні, мама вона якраз найкраща. Але ж тебе любить без пам’яті. Та й цуценята висмоктують з неї всі соки. То хай іде, не забороняй. Я пригляну за малими, не хвилюйся, – погладила Ерейру Доріс.

– Ну то ходімо ж, відпочинь собі трохи, – сказала Інґіґерд, відчинивши перед собакою двері.

Прийшла у кімнату і майже пів години розглядала себе в дзеркалі. Ерейра весь цей час, бачачи неспокій своєї господині, то піднімала голову, то знову опускала на підлогу і продовжувала так лежати. Вставала, підходила, виляючи хвостом в надії, що її помітять. Та зауваживши, що Інґіґерд сьогодні надто зайнята, знову лягала на своє місце і спостерігала за дівчиною, не ворушачись. Принцеса поводила себе так, як на полюванні, де була зосереджена саме на тому, що потрібно підстрелити або зловити. Вона не помічала нічого іншого навкруги. Але зараз їй важко було зробити той перший крок до нового життя. Чи то пак – останній від минулого. Крок до дверей… Вона то підходила до них, простягала руку, а тоді в нерішучості відступала до середини кімнати, то починала ходити з кутка в куток, то раптом присідала і починала гладити Ерейру, задумливо кудись дивлячись. Собака, відчувши увагу до себе, починала бити по підлозі хвостом, прищурювала вуха, даючи себе пестити. Ерейра готова була в будь-яку мить піднятися і бігти за принцесою, але та ніяк не наважувалась прийняти остаточне рішення.

Надворі світало. Інґіґерд чула, що замок не спав, прокидався до нового дня. Біля дверей її кімнати хтось пройшов, наче зупинився, постояв і пішов. Вона тихенько визирнула. Це була мати, яка й оглянулася на звук.

– Донечко, добре, що ти вже не спиш, – промовила, заходячи і зачиняючи за собою двері.

– Та я вже давно прокинулась. Усе думаю, – сказала принцеса, обіймаючи матір.

– Я прийшла поговорити. Батько попросив мене, бо повинен знати твою відповідь, – притуливши дівчину до себе і ніжно погладжуючи шовковисте волосся, промовила та.

– А сам він не має часу зі мною поговорити? – підняла голову з її плеча Інґіґерд, саркастично звернувшись до матері.

– Уже лаштується до полювання.

– От хитрун! Він повинен був сам прийти, а не тебе просити! – нервово жестикулюючи, вигукнула принцеса.

– Чому? – взявши доньчине обличчя в долоні, промовила мати.

– Хоч ти й моя мама і я тебе люблю, та не ти мене поставила перед цим важким вибором, – вирвавшись із рідних обіймів, сказала, немов відрубала, дівчина.

– Він просто намагається зробити так, щоб ти не боялася висловити своє рішення. Воно повинне бути не батьковим, бо від нього залежатиме твоя доля, – виправдовувала Естрід вчинок Улофа, підійшла до дочки, спробувавши її обняти.

– Я не могла спати, тож добре все обдумала… – знову притулившись до материного плеча, мовила принцеса.

– І-і-і… – Рука конунгової дружини запитально зупинилась.

– Я вирішила зробити так, як батько радить, – відповіла Інґіґерд, довірливо глянувши на матір.

– Думаю, що ти ніколи про це не пожалкуєш, – міцно притуливши її до себе, промовила Естрід.

– Але в мене є умова, – ледь усміхнулась дівчина.

– Яка саме? – спитала Естрід, ніжно погладивши любу серцю дитину. Вона дуже добре розуміла свою дочку і також, як і батько, бажала їй щастя.

– Спершу я хочу, щоб він знову став київським князем, і тільки тоді ми укладемо цей союз! Адже ж це є союз?

– Ну, напевно, якоюсь мірою так, – відповіла мати, піднявши догори брови, ніби сумніваючись, чи так воно, чи ні.

– Крім цього, я хочу, щоб Яріслейву не повідомляли, що це я дала згоду. Він не повинен нічого знати.

І ось тепер, коли князь їхав збоку і розмовляв із нею впівголоса, Інґіґерд зрозуміла, що рішення, прийняте вночі, абсолютно правильне.

…Ще у дворі замку, коли дівчина вийшла, щоб осідлати свою Адель, Ярослав уже був там, чекав. Заговорив знічев’я, дивлячись у вічі, підсадив її на коня. Гео стояв неподалік, але не втручався у розмову. Йому і кортіло підійти, та хлопець зауважив, що між цими двома відбувається щось інтригуюче. Його зацікавила не просто розмова, а якась особлива стихія, що захопила обох. Вони не помічали вже нічого і нікого, хоч навколо них усі якраз готувалися виїжджати з воріт замку. Але на них ніхто й уваги не звернув. Навіть Улоф, який проїжджав повз них, і той лише на якусь коротеньку мить оглянувся та потішив своє батьківське око бажаною картинкою. О, як він цього прагнув! Як хотів цього союзу! Скільки можливостей відкривалося б тоді перед його країною, не кажучи вже про те, що для своєї дочки саме такого мужа він і бажав!

Ярослав підсаджував Інґіґерд, тримаючи коня за віжки. Його рука наче мимохіть погладила її плече, а друга довше, ніж необхідно було, затрималась на нозі дівчини. Розмову, що точилась ці кілька хвилин між ними, не чув ніхто, та все ж деякі вуха нашорошили. Всім було цікаво. Навіть Доріс, яка вийшла ніби провести їх, підійшла ближче з надією, що їй вдасться хоч щось зрозуміти. Вона розмовляла в цей час зі своїм сином Гео, та увага насправді була прикута до парочки. Але на цей раз Доріс була розчарована. Єдине, що вона помітила, це те, як обоє не зводять одне з одного очей та усміхаються щиро. Не сховалося від неї й те, де знаходились у цю мить князеві руки. Ну, що ж, і так непогано, вже хоч щось стає зрозумілим. Собаки, яких брали на полювання, метушились і гавкали. Тож як не прислухайся, нічого не почуєш…

Тільки Ерейра відчула вже давно, від самого початку побачивши, що її щастю щось загрожує. Ні, ні в якому разі не можна сказати, що собака Ярослава не сприйняла. Навпаки, вона і запах його відразу впізнала якийсь такий до болю рідний. Але ось зараз, саме в цю мить, він забирав увагу її господині на себе, а це собаці ой як не сподобалось. Кілька разів попереджально гавкнувши, Ерейра вхопила князя за холошу вище коліна і почала відтягувати його від коня. Він спочатку не зрозумів, що діється, але розсміявся, та так, що всі навколо оглянулися. Собака дружелюбно гарчала та шарпала холошу в різні боки. Краєм ока все поглядала, як реагує дівчина. Інґіґерд їй пригрозила усміхаючись, щоб не рухала князя. Він нагнувся, поплескав Ерейру по шиї, а та почала підстрибувати і жартома хапати його за руку. Всі охочі спостерігали, зауваживши для себе, що, якщо вже й Ерейра признала Ярослава, то принцеса, напевно ж, тим паче.

Але насправді все було зовсім не так. Дівчина грала роль, відому тільки їй одній. А розмова була така:

– Доброго ранку, моя принцесо! – промовив Ярослав, ідучи назустріч дівчині та мимохідь оцінюючи її вигляд.

– Доброго ранку! – вийшовши у двір замку та махнувши всім рукою, голосно привіталася Інґіґерд.

– Як спалося синьоокій лісовій красуні? – підійшовши ближче і супроводжуючи її, продовжував князь.

– Як пташці на гілці, – зітхнувши, відповіла принцеса. – Чи може конунг Яріслейв допомогти мені сісти на коня?

– Залюбки! – сказав він та подав їй руку.

– Дякую! – чемно відповіла дівчина, довірившись йому.

– Дикі звірі не давали спокою? – запитав тихо Ярослав, допомагаючи їй.

– Вони, власне, спали! А от дивні думки мучили мене всю ніч, – відповіла дівчина, і в ту мить, коли піднімалась на коня, наблизила своє обличчя до князевого.