Читать книгу Ґардаріка. Таємниця забутого світу - Вероніка Мосевич - Страница 5

Тепер, коли ця білявка взяла хлопця в полон, йому вже було майже байдуже, куди вона зараз поведе. Як то кажуть, нічого втрачати.

А доля ставилась до нього невблаганно…

– Іди вперед, – владно наказала дівчина, тримаючи мотузку. – Ступай попереду коня.

За пагорбком виднілося узлісся. Там простирався розлогий шлях до міста і до замку, обриси якого вже було видно вдалині. Його гостроверхі шпилі виблискували на сонці, манили величчю і грандіозністю. До замку…

Скільки разів він уявляв собі цю подорож, не міг і припустити, що трапиться щось подібне. Подумати тільки… Тут, за декілька миль від мети, потрапити в полон!.. Накульгуючи, йшов попереду коня, на якому сиділо з його ж зброєю оце дівчисько, яке він ще мить тому врятував від смерті. Не мав уже сил триматися на ногах: постійна небезпека і безсонні ночі давалися взнаки. Ноги перепліталися, втома брала своє. Важко було усвідомлювати, що сьогодні сталося щось дуже важливе, те, що переверне все його життя з ніг на голову, чи, можливо, з голови на ноги. Найважливіше – це те, що біля нього поруч людина.

Тільки тепер можна було повернутися думками до пережитих подій… Яке скороминуще людське життя… і яке воно безцінне, коли ти маєш багато планів і хочеш, щоб усі вони збулись, коли ти маєш тисячі мрій і бажаєш їх здійснення. Для цього, напевно, і потрібна була ця зупинка: боротьба з небезпекою, зі смертю, втрата людей, котрі були в його недавньому минулому, щоб подивитись навкруги, побачити, що ж є найважливішим, і тільки тоді почати все з нуля, зробити перший крок у майбутнє, повне несподіванок.

Не знати, як поведе себе доля. Боязко було навіть думати зараз про це…

Він не мав права довго горювати за власними втратами. Їх уже не повернути. Дав собі слово не оглядатися, не завдавати болю, не ятрити рану, не згадувати щасливі миттєвості минулого, від яких серце стискається і крик проситься на волю: Відомстити!!! Око за око, зуб за зуб!!! За батька, за братів, за сестер, за все, що дороге серцю!!! Цього неможливо пробачити! А як же всепрощення? Не хочеться тримати в серці зла… Хіба можна дати ворогові осісти на батьківській землі й володарювати? Ні, проста особиста помста нічого не дасть. Відповідальність перед своїм народом вела його стежками війни. Відповідальність перед майбутнім…

Ліс стояв мовчазною стіною, нічого не промовляючи. Десь удалині шумів гучний водоспад, яких тут було чимало. Вуха швидко звикали до цього звуку, і здавалося, що так навіть повинно бути. Дорогою хлопець оглядався на низькорослі дерева, що, мов карлики з покрученими руками, час від часу зачіпали одяг і здавалися живими. Їхні гілки були покриті зеленаво-жовтявим мохом з північного боку, куди ніколи не заглядало сонце. Що це за дерева?! Дивно, як вони взагалі тут ростуть, коли навкруги тільки камінь і мох, і ніякісінької землі. Та поруч з такими карликами росли справжні велетенські сосни, що здавалося аж якось неприродно. Недалеко протікала річка, якою йому «поталанило» пливти з друзями і всіх їх розгубити. З одного боку скелястий берег, з другого – пологий. Жодної землі, жодного піску, тільки камінь і камінь… Як же ж вони тут живуть? Що ж вони їдять, що вирощують, якщо тут немає ґрунту? Тисячі запитань кружляли в голові, мов птахи, що не мають змоги приземлитися.

Біль у нозі повернув хлопця до реальності. Те, що він потрапив у такі перипетії, – це його провина. Слід було більше людей із собою взяти, тоді, можливо, не трапились би ці несподівані пригоди. І кораблі хтось також мусить оберігати. Але хто ж його зна? Може, й добре, що так сталося. Менше людей загинуло. А він живий… Але, незважаючи на все, хлопець був майже щасливий у цьому полоні. Навіть пісеньку почав мугикати собі під ніс. Отаку дружину б йому мати, щоб уміла не тільки сама себе захистити, а й будь-якого чоловіка взяти в полон. Отаку красуню синьооку… Хлопець уже навіть почав собі уявляти, як би то було. Він же ж її захистив від зміюки. Чому ця красуня його полонила? А він, як бовдур, повівся на її дивно прекрасні очі…

І незчувся, як опинився перед високим валом, від якого прокладено міст до входу в ґрад[7].

Надворі вже починало смеркатися. День котився до сірого вечора і до такої ж світло-сірої ночі. Вартові на баштах перегукувались. Міст ще не був піднятий, отже, чекати не доведеться. Всю дорогу він ішов мовчки. І зараз також, нічого не спитавши і не чекаючи на вказівки, рушив до воріт, важких, залізних, величезних, кованих. На них були зображені фігури людей, звірів та сценки з життя. Мешканці сновигали в різні боки: одні заходили в місто, інші виходили, їхали на возах з кіньми, хто з дітьми, хто без них, одні багатші, інші бідніші. Купці везли товар, охоронці стежили за порядком. Звичний буденний ритм.

Вартові так вітали цю дівчину, неначе вона була тут королевою, а вони – підданими. Нічого не розпитували в неї і не зупиняли. Дивно… Дуже дивно… Ще дивовижнішим видалося те, коли вони ввійшли у відчинені ворота. Хлопцеві здалося, що вартові злегка вклонилися їй.

– Подайте мені ще одного коня для полоненого, – наказала дівчина. І один із вартових сторожової вежі миттю кинувся виконувати розпорядження. Хлопцеві зав’язали очі полотном і допомогли сісти на коня, повід від якого тримала ВОНА. Чув, як навколо вирував людський потік: іржали коні, де-не-де лунали крики дітей, розмови перехожих, вигуки купців, котрі один поперед одного намагалися краще запропонувати товар. Але це все були звуки мирного міста. Ярослав боровся зі сном, який перемагав його. Щоразу здригався, не даючи собі заснути. Перед очима постала картина з його недавнього минулого.

…Знавісніло іржали коні, носячи за собою трупи своїх колишніх власників і люто бажаючи від них звільнитись. Його військо було нагло розбите, сестер забрано в полон польським князем Болеславом І, котрого собі на допомогу закликав Святополк. Він і не брат йому, і не син його батькові, Володимиру Великому, а нахабно зазіхає тепер на престол київський. Он і допомогу собі знайшов, польського князя Болеслава І Хороброго[8] в союзники взяв та підлістю проник у Київ і розгромив військо Ярослава, справжнього наступника престолу. Тепер він змушений утікачем бути: спочатку – до Новгорода, вотчини своєї, а потім вирішив у шведського короля Улофа Шетконунга та у західних слов’ян підтримки шукати.

Цієї весни наступило 6526[9] літо[10]. Три роки минуло відтоді, як він 6523[11] року від сотворення миру в зірковому храмі розбив війська Святополка біля Любеча і посів київський великокняжий престол. Продовжував справу батька й матері, добудовував Софійський собор, розпочав інші будівництва. Знав, що Святополк не заспокоїться, але не здогадувався, що той так швидко знайде собі підмогу. І трьох років не минуло, як він вирушив війною на Ярослава, узявши на допомогу наймане військо польського князя Болеслава. Ярослав же зібрав нашвидкуруч велику кількість русичів, варягів, словенів і рушив до града Волині. Не знав, що так усе вийде, не міг уявити такого кінця… Скільки людей тоді полягло, один тільки Бог знає… А 6526 міг бути щасливим роком. Та от як усе повернулось… Але, як казала колись матінка, все, що стається, завжди до кращого. Тому знав і вірив, що не завжди так буде. І в його руках зараз – змінити світ, позбавити його від покидьків.