Читать книгу Ґардаріка. Таємниця забутого світу - Вероніка Мосевич - Страница 11

З гідністю князя входив Ярослав до зали Улофа Шетконунга. Він знав тепер достеменно, вірив, що зорі повернуться до нього обличчям, що всі його предки допомагатимуть отримати перемогу, бо відав свою долю на цій землі.

…Колись давно, як він ще був малим, його батько, Володимир Великий, разом із матір’ю зводили грандіозний Десятинний храм. Одного разу князь узяв синів із собою, щоб вони бачили, як розбудовується і твориться держава. Їхали на конях. Зусібіч їх оточували охоронці. Володимир, високий, симпатичний, сіроокий, в дорогій одежі, їхав на молодій кобилці, кілька днів тому придбаній за великий кошт. Малий Ярославчик сидів перед мамою на рудій з білими плямами, схожими на яблука, конячці, що йшла мірною ходою, легко похитуючись і обережно ступаючи, ніби боялася розплескати воду. Мати тримала його в своїх обіймах, час від часу гладила по голівоньці та цілувала. Вона була така гарна… Її обличчя ніби зараз перед ним… Красивішої від неї жінки Ярослав не зустрічав. Братики Борис і Гліб їхали разом з князем.

Зненацька, коли вони наближалися вже до переліска, за яким будувався храм, назустріч їм із-за повороту вигулькнув великий гурт чоловіків і жінок, одягнених різнобарвно та строкато. Він наближався зі співами й танцями. Скрипки грали так, що за душу брало.

– Мамо, хто ці люди? – запитав малий.

– Це кочове плем’я, синку. Бог кидає їх по світу, як перекотиполе.

– А що таке перекотиполе? – не змовкав Ярославчик.

– Це така трава. Коли вітер дує, вона й котиться полем з місця на місце, поки не знайде собі нового пристанку, – з усмішкою розповідала Анна.

– А що таке пристанок? – не переставав малий.

– Це те місце, синочку, де можна перебути, якщо немає власного дому.

– То вони не мають свого дому? – оглянувся хлопчик на матір. Вона зловила його погляд і знову усміхнулася.

– Ні. Вони кажуть, що їхній дім – увесь світ. – Цього разу Анна нагнулася й поцілувала малого в рожеву щічку.

– Вони так гарно співають! А на чому ці чоловіки грають?

– Це скрипки, дорогенький.

– Я хочу послухати! Може, зупинимось? – заворожено попросив Ярослав. Мати притримала коня. Та, зрештою, всі також змушені були зробити те ж саме, бо кочівники займали цілу вулицю, на ходу танцюючи і співаючи. Видовище було вражаючим. Барвистий одяг, довгі спідниці, які під час танцю розвівались на вітрі й оголяли смугляві стрункі дівочі ноги, червоні хустки і заколоті пурпурні маки в чорному волоссі справляли магічне враження. Попереду всіх ішли молоденькі хлопець і дівчина зі зв’язаними квітчастою хусткою руками.

– Це, напевно, весілля, – висловила думку мама, міцніше притуливши худеньке тільце синочка до себе, ніби оберігаючи його.

– Як цікаво, – широко розкритими очима вдивлявся в чужу радість малий хлопчик.

З-посеред усіх цих людей дуже виділявся поважний чоловік у крислатому чорному капелюсі, якого Ярославчик уже бачив у їхньому дитинці[32], де після цього на подвір’ї з’явилися нові красиві коні. Й отакі смугляві чорноволосі чоловіки підбивали їм підкови. Тоді він уперше почув цікаве слово «коваль». Батько казав, що буде вчити і його, і братиків їзди на тих кониках. І хлопчикові не терпілося швидше почати цю науку.

Скрипаль дав знак – і всі враз замовкли.

– Яке щастя бачити на нашому шляху подорожніх! Князю, просимо тебе, поблагослови молодят, хай живуть щасливо! Одари їх добрим словом чи золотою монетою карбованою! І тебе боги хай благословляють! – зично вигукував він, зрівнявшись із кавалькадою.

Решта теж почали галайкати по-своєму.

– Хай благословенні будуть молоді й довго живуть на землі! – всміхаючись, виголосив князь, дістав із дорожньої сумки декілька монет і дав смуглявим молодятам. Кочівники почали дякувати, йдучи повз них. Старі, засмаглі, як печериці на сонці, жінки підходили до кожного вершника і щось розповідали.

– Мамо, мамо! І я хочу дати монетку! Дай мені одненьку! – попросив хлопчик. Мати поклала йому в долоньку срібну монету.

– Якщо вони будуть тебе про щось питати, краще нічого не відповідай. Зрозумів? – стривожено шепнула Анна, помітивши, як одна з мандрівниць відокремилася від гурту й попростувала до них. Вона давно знала, що ці люди передбачають майбутнє, а тому побоювалася, щоб не наговорили її маленькому синочкові чогось поганого.

– Велика княгине, я мушу тобі щось сказати, – підійшовши, почала смуглява стара жінка. Пророчиця однією рукою погладила коня по морді – і він лизнув її, мов собака. Другою ж – узяла праву ручку малого Ярославчика. У ній була затиснена монетка, яку хлопчик хотів комусь дати.

– Твій син обраний Богом на землі. Вір мені… Вадома ще ніколи нікому не збрехала, – таємниче промовила вона, глянувши на Анну. У тої аж мурашки побігли по спині.

– Котрий син? Чому ти так думаєш?

– Той, що має найдобрішу душу. Покажи-но мені руку, синку, – сказала стара, розкриваючи його маленьку долоньку. Він розтулив – і звідти блиснула срібна монета. Стара продовжувала, ніби не помітивши її:

– На його ясному чолі я бачу печать Божу. Душа твоєї дитини творитиме добро межи людьми, і ти будеш щаслива мати, що народила такого сина, – сказала вона онімілій ураз Анні і далі звернулася вже до хлопчика:

– Якщо не пожалкуєш для Вадоми монетку, я скажу тобі щось дуже важливе, а вона піде в чужі землі, в невідомі світи для тебе щастя шукати.

– Візьми, мені не шкода, – щиро мовило хлоп’я і відкрило долоньку, на якій сяяло срібло.

– От щире дитя! Таким і повинен бути володар половини світу! Нахилися до мене, я погладжу тебе, – попросила вона, одночасно потягнувши його за руку.

Коли він нагнувся, стара прошепотіла йому на вушко:

– Запам’ятай мої слова на все життя. Остерігайся не так ворогів, як найближчих родичів. Твоя доля далеко звідси, за морем. Вона сама тебе знайде. Білявка з небесними очима. З нею ти правитимеш половиною світу, – і вже голосніше додала, заплющивши очі:

– Ім’я твоє буде благословенне у віках, і я щаслива, що торкаюся цієї руки. Ми ще побачимось. Не забудь Вадому!

Подивилась йому в очі, поцілувала рученятко і вклонилась. Якось непомітно зникла вона в натовпі цих дивовижних людей, які досить швидко щезли з очей, поки одурманені вершники переповідали один одному все, що їм наговорили. Малий довго дивився їм услід, оглядаючись.

– Вадома… Вадома… – шепотіли його губки. Він був мов заворожений, раз у раз згадуючи слова кочівниці.

Мати їхала мовчазна, міцно притуляючи Ярославчика, і за всю дорогу не проронила більше жодного слова. Батько з двома синами попереду, дружинники навколо – всі були зніяковілі від почутого і збуджені кожен по-своєму. Анна знала, що ці мандрівники можуть такого наговорити, що потім і не знати, як далі жити. Але ця стара, здавалося, самим небом послана, говорила тільки добре і щось таке дивовижне. Вона й так знала, що малий, її первісток, благословенний Богом та не по літах розумний. Інші діти бавляться, а він постійно зайнятий якимись мудруваннями, спокою їй не дає із запитаннями. Як би вона хотіла, щоб Ярославчик виріс дужим, мускулистим та відважним витязем, і пророцтво старої Вадоми збулося. Хоч Анна майже не чула, про що говорила мандрівниця на вухо малому, та й запитати не наважувалась.

«Раз шепотіла, значить, щось насправді важливе. Може, мені й не слід цього знати», – розмірковувала мати.

Вони в той день побачили щось справді величне. То був грандіозний храм, де підлога викладена мармуровими плитами із візерунками з мозаїки та майоліковими плитками. Високі колони та частково й стіни витесані також із мармуру. Все виблискувало і мінялося барвами в той сонячний день. Цей храм люди вже під час будівництва називали Мармуровим. У ньому душа відчувала свою близькість до Бога, настільки величаво він виглядав. Малий Ярославчик не міг відірвати погляду від фресок на стінах, які тут же в їхній присутності малювали художники, від картин, викладених різноманітною мозаїкою. Тут були зображення його батька, матері, братів і сестер. А сьогодні майстри, посадивши маленького Ярославчика на високому стільці, нашвидкуруч малювали його обличчя, постать. Брати Борис і Гліб бігали десь недалеко, бавились в лапанки, а він тихенько сидів, удивляючись в роботу талановитих умільців. Ці люди були такі натхненні своєю працею, що усмішки не сходили з їхніх облич і очі випромінювали світло. Як заворожений, дивився малий на руки, що творили красу.

Мати була ініціатором того, щоб викликати в Київ двох відомих візантійських майстрів, хоча тут працювало чимало своїх місцевих талантів. Анна була спочатку поруч, та коли побачила, як хлопчик тихенько сидить, захоплений спогляданням, пішла разом з батьком перевіряти виконану роботу, радитися з майстрами і давати нові вказівки.

Як тільки художники його відпустили, він не бавився з братами, а попросив матір узяти його із собою, щоб роздивитися все багатство храму.

Малий Ярославчик розумів, про що майстри говорили грецькою, тому що мати була візантійкою і розмовляла завжди з ним своєю рідною мовою. Це було так цікаво. Він спостерігав за роботою творців, розпитував їх, а вони усміхалися, дивувалися, як таке мале, а вже цікавиться такими складними речами.

Потім Анна, зайнята справами, забула про синочка на якийсь час, і, коли озирнулася, аж руками сплеснула від зачудування: малий вовтузився біля купки мозаїки. Підійшовши ближче, побачила справжнісінький розмаїтий храм, який він побудував своїми рученятами. Деякі майстри також це помітили і почали підходити, оцінювати.

– Який мудрий хлопчик, просто талант! Як тебе звуть? – запитав головний майстер, котрий прийшов до матері з ескізами, розіклавши їх на широких мармурових сходових поручнях.

– Ярослав, – просто відповів малий, на що майстер простягнув йому руку.

– Головний архітектор Георгій, – назвав той своє ім’я.

– Як цікаво! А мене також назвали Георгієм!

– То ти маєш аж два імені?

– Так. Ім’я Георгій дали мені під час хрещення.

– І ти так само, як і він, переможеш великого змія і будеш дуже сильним, – з усмішкою сказав майстер, присівши коло малого і все ще тримаючи його за руку.

– Я хотів би бути схожим на нього… Ти навчиш мене отак будувати? – абсолютно серйозно запитав малий.

– Авжеж. Ти дивися і вчися. Як чогось не знаєш чи не розумієш, то питай. Домовились? – мовив майстер і по-дружньому поплескав малого по плечу.

– Добре. Я хочу побудувати багато-багато таких храмів, – якось зовсім по-дорослому сказав малий, і Георгій навіть не засумнівався, що він це колись зробить.

Та ніхто й не помітив, коли хлопчик, залишивши свою мозаїку, підійшов і, притулившись до маминої руки, дивився з цікавістю на креслення куполів. Він дуже уважно прислухався до слів майстра Георга. А той зі знанням справи розповідав, як він буде їх будувати і які матеріали йому для цього потрібні. Малий не пропускав жодної фрази, пильно дивився на схеми і слухав, намагаючись докумекатись до всього…

А в цей час із першого поверху долинав сміх і крики двох братиків, Бориса і Гліба. Вони вже за цей час устигли позмагатися, кілька разів упасти і тепер далі бігали один за одним.

– Іди побався трохи з ними, – запропонувала йому мати, на що він із серйозним виразом обличчя відповів:

– Не можу.

– Чому?

– Не маю часу.

– А що ж ти робитимеш? – з усмішкою запитала Анна.

– У мене важливі державні справи, я мушу встигнути добудувати свій храм, – відповів малий і побіг знову до купки мозаїки.

«…Шкода, що мами немає вже на світі».

Вона була найкращою порадницею, другом. Навчила багатьох премудростей. З нею він міг годинами обговорювати свої плани, починання і мрії.

«Якщо б знайти таку розумну дружину, якою була вона, щастю не було б меж».

Перед тим, як Ярослав зайшов до зали Улофа Шетконунга, ці фрагменти з його дитинства промайнули в пам’яті і склалися в одну суцільну картинку. Все в цій залі здавалося сьогодні іншим. Чи то він так довго спав, чи, можливо, тому, що вчора був вечір, а зараз сонячний погожий день, та тепер приміщення аж сяяло. Підлога була встелена килимами, стіни обтягнені шовковою тканиною темно-червоного кольору із сріблястим візерунком, а вікна аж іскрилися різними барвами. У цей погідний день тканина на стінах переливалася від найтемніших до найсвітліших кольорів, від чого створювалося враження величі. На підвищенні між двома мармуровими колонами стояло велетенське крісло, в якому сидів конунг, погладжуючи рукою довгу бороду.

– Вітаю тебе, наймудріший правителю Улофе! – увійшовши, вимовив Ярослав і нахилив голову, приклавши руку до серця.

– Вітаю і я тебе, конунг Яріслейв! – відповів Улоф, одразу піднявшись і привітавшись із ним.

Він зустрів князя приязно, з розпростертими обіймами, як давнього знайомого, відразу запросив його сісти і почав частувати. Стіл аж ломився від різноманітних наїдків. На дерев’яних підносах красувалися кальмари, запечені на шкварках, молюски та оселедець маринований, креветки й акуратно розкладені на срібних тацях шматки копченої свинини, та ще й запашна, з апетитною скоринкою гуска.

– Ти, я бачу, добре виспався, – добродушно усміхнувся Улоф.

– Майже так, як у дитинстві! Наче в себе вдома.

– Тож ми зараз поїмо й поїдемо на плац, подивимось, скільки воїнів зібралося. Спробуй-но ще свіжого пива, – сказав Улоф, наливаючи його в срібний кухоль. – Це наша Доріс приготувала.

– У-м-м-м, – тільки й спромігся сказати Ярослав, спробувавши напій, – таке добре!

Розмова лилася, наче річечка. Улоф час від часу підсував наїдки ближче до князя, щоб той міг скуштувати і те і се. Коли вони обидва встали з-за столу, то вже були майже як рідні. Зійшли вниз, посідали на коней і в супроводі дружинників рушили на плац. Місто вирувало. Торгова площа вщент була заповнена людьми і всяким товаром. Шум стояв неймовірний.

– У тебе тут вулиці мощені каменем! – сказав Ярослав до Улофа.

– Ним багата вся місцевість, тож не залишається нічого іншого, як ось таким способом дороги прокладати, – усміхнувся конунг, від чого кутики його волохатої бороди розійшлися в два боки.

– Вони тому і є такими чистими! Я дивлюся, що й будинки, збудовані з дерева, здебільшого стоять також на кам’яних підпорах, – мовив Ярослав, оглядаючи все навколо.

– У цьому й полягає їхня міцність, стійкість і надійність, та й споруджені вони високо над землею, щоб не проникав холод, – зі знанням справи пояснював Улоф.

– А ті будинки, що зведені з самого каменю, виглядають дуже велично, – захоплено сказав князь.

– Вони належать купцям, багачам, моїм державникам та й просто заможним людям…

– У моєму Новгороді таких кам’яниць також чимало, та вони з довговічного білого піскового каменю, – зауважив Ярослав.

– Я знаю, що в Ґардаріці їх безліч, та й таких великих градів, як у вас, немає ніде. А моя Сигтуна не така вже й давня… – наче виправдовувався Улоф.

– Але ж вона досить велика, і скільки ж тут люду! – висловив своє захоплення князь.

Коли Ярослав потрапив сюди вперше, у нього не було можливості це все так побачити. Але вже навіть із тераси замку він міг добре оглянути місто і зрозуміти, наскільки воно прекрасне.

– Я заклав фундамент свого замку ще перед тим, як прийняти християнство, та й закликав усіх, хто перейшов до нової віри, поселитися на цих землях, – пояснював Улоф, збуджено погладжуючи свою довгу бороду.

– Чому ти так учинив?

– Я зробив так для того, щоб язичники, яких ще безліч в Упсалі, побачили, наскільки швидше і краще при християнстві розвивається місто і підвищується духовність людей. Не бажаю ворожнечі на моїй землі, – переконливо пояснював конунг.

– То скільки ж Сигтуні років? – поцікавився князь.

– Десять минуло з того часу, як ми тут живемо. Але починав я будувати разом з батьком Еріком[33] ще за двадцять років до того. Тут замок уже був завершений, коли ми сюди переїхали. Поселень існувало багато навколо, але на ось таке місто, яке зараз перед нами, потрачено майже чверть століття, – розповідав далі Улоф Шетконунг.

– Можна стверджувати, що це справді грандіозно! Воно величезне і надійно захищене! – висловив своє захоплення Ярослав.

– Та вже ж чимало зусиль докладаємо! – з гордістю відповів конунг.

– А що означають ці камені? – запитав князь, показуючи на великі каменюки з викарбуваними на них знаками.

– Це руни… Вони магічні! Їх безліч у мудреця Одина навколо житла та капища. Тому я й попросив його, щоб зачаклував своїми замовляннями охоронні камені й мені, – цікаво вів далі свою розповідь Улоф.

– Хто ж той Один?

– Цей чоловік знає все про все! І вміє творити безліч речей, недосяжних звичайній людині. Він може спілкуватись із потойбічним світом, знає про минуле і прийдешнє. У нього навчається Інґіґерд! – завзято пояснював Улоф.

– Вона й справді багато всього вміє і з кожним днем дивує мене все більше й більше, – похвалив Ярослав дівчину, і погляд його загорівся при цих словах.

– Моя Інґіґерд організувала за останні два роки таку охорону, якої раніше тут не було. В околицях дуже спокійно та надійно. І всі охоче служать їй, – з гордістю говорив конунг.

– О, я можу в це повірити! Вона така… – з усмішкою мовив Ярослав, уявляючи тендітну принцесу з мечем у руці та луком за спиною, якою бачив її в лісі кілька днів тому.