Читать книгу Мацюсеві пригоди - Януш Корчак, Януш Корчак - Страница 12

План військового міністра вдався чудово. Три вороги думали, що Мацюсеві війська підуть одразу на всіх. А тим часом він зібрав солдатів у одне місце, з усією силою вдарив на одного і здолав його. Захопив великі трофеї, роздав карабіни, чоботи й солдатські мішки тим, кому їх не вистачало.

Мацюсь приїхав на фронт саме тоді, коли відбувався розподіл воєнних трофеїв.

– А це що за вояки? – здивувався головний інтендант війська, тобто той, хто видає одяг і їжу.

– Ми такі самі вояки, як усі, – сказав Фелек, – тільки трохи менші.

Кожен вибрав собі пару чобіт, револьвер, карабін і речовий мішок. Тепер Фелек навіть пошкодував, що взяв у батька ремінь та складаний ніж і даремно мав тоді прочуханку. Але хто може передбачити, які несподіванки принесе війна?

Недарма солдати подейкували, що головнокомандуючий діяв не дуже розумно. Замість того щоб, захопивши трофеї, відійти й окопатися, він рушив уперед. Зайняв якихось п’ять чи шість міст, зовсім йому не потрібних, і тільки тоді наказав рити окопи. Але було вже запізно, бо на допомогу першому ворогові вирушили двоє інших.

Так говорили згодом, а Мацюсів загін нічого не знав про це, бо на війні все таємниця. Надійшов наказ іти туди-то й туди-то, надійшов наказ робити те-то й те. Бери й роби. Ні про що не запитуй і не ремствуй.

Коли королівські війська вступили в переможене місто, Мацюсеві все тут страшенно сподобалося. Солдати розмістилися на ніч у великих зручних кімнатах, щоправда, на долівці, проте це все ж краще, ніж тісна хата чи голе поле. З нетерпінням чекав Мацюсь першого бою. За цей час він бачив і чув чимало цікавого, однак справжньої війни ще не знав. Який жаль, що їхній ещелон запізнився!

В місті стояли лише одну ніч, а другого дня рушили далі.

– Зупинитися й копати!

Мацюсь зовсім не знав сучасної війни. Він гадав, що військо тільки б’ється, відбирає коней і просувається все далі й далі, підминаючи ворога. А те, що солдати копають рови, вбивають перед цими ровами кілки з колючим дротом і сидять у них цілими тижнями, Мацюсеві навіть і не снилося. Не дуже охоче взявся він до роботи. Битися – то королівське діло, але копати – кожний може зробити це ліпше за нього. Проте майже щогодини надходить наказ за наказом – треба поспішати, бо ворог наближається. Вже навіть чути здалеку гарматні постріли. Аж тут примчав на автомобілі полковник саперів: репетує, стиснувши кулаки, погрожує розстріляти тих, хто погано копає.

– Завтра бій, а вони нічого не роблять!.. А ті двоє чого тут? – крикнув він зі злістю. – Що це за Валигора та Вирвидуб?

Весь гнів полковника міг спрямуватися на двох добровольців, та, на їхнє щастя, над головами почулося гурчання літака. Полковник глянув у бінокль на небо, квапливо обернувся, сів у машину й чимдуж майнув геть. А тут бух-бух-бух, одна за одною впали три бомби. Щоправда, нікого не поранило, але всі поховалися в окопи, де було безпечніше.

Бомби і гарматні набої так влаштовані, що всередині них маса куль і шматків металу. Тому, коли розривається ладунок, усе те смертельне знаряддя розсіюється навсібіч, ранячи і забиваючи. А хто сховався на дні рову, тому воно пролітає над головою. Якщо тільки ладунок не впаде у рів. Але таке трапляється рідше, бо гармати стріляють з відстані зо три кілометри, і з такої віддалі складно поцілити акурат у траншею.

Ті три бомби багато чого навчили Мацюся. Він уже не дувся й не бунтував, а мовчки взяв лопату й працював доти, доки його стомлені руки самі не опустилися, і він, мов колода, впав, підкошений важким сном, на самісіньке дно окопу. Солдати не будили його, хоч самі працювали цілу ніч при світлі ракет. А на світанку покотилася на них перша атака ворога.

З’явились чотири ворожих вершники. Це були розвідники, які мали виявити, де засіла королівська армія, щоб попередити своє військо. По вершниках почали стріляти, один упав з коня, певно, вбитий, а троє втекли.

– Зараз буде бій! – кричав поручик. – Лежати в окопах, виставити лише карабіни й ждати! – лунав його наказ.

Справді, незабаром з’явилося вороже військо. З обох боків почалася стрілянина. Але Мацюсів загін ховався в окопах, а ворог сунув через відкрите поле. Кулі атакуючих перелітали за окопи, над самісінькими головами солдатів, і чути було лише їхнє дзижчання та посвистування, тоді як ті, що атакували, гинули на очах від влучних куль Мацюсевих солдатів.

Тепер Мацюсь зрозумів, що справедливо сердився вчора полковник саперів, і зрозумів, що на війні кожний наказ має бути виконаний швидко й без зайвої балаканини. Звісно, цивільні можуть слухатися чи не слухатися, баритися чи сперечатися, а військовий знає лише одно: наказ має бути виконано негайно й точно. Вперед – то вперед, в тил – то в тил, копати – то копати.

Бій тривав цілий день. Нарешті ворог зрозумів, що нічого не вдіє, бо тільки втрачає людей, а підійти до супротивника не може – заважають дротяні огорожі. Отож ворог відступив і вирішив окопатися. Та одне діло копати спокійно, коли ніщо не заважає, і зовсім інше – копати під вогнем, коли звідусіль падають кулі.

Вночі щохвилини злітали в небо ракети, освітлюючи все навколо, і хоч стрілянина трохи вщухла – змучені солдати по черзі спали, – бій все одно тривав.

– Ми не здалися, – казали задоволені солдати.

– Ми не здалися, – повідомив поручик по телефону в штаб – до них уже встигли підвести телефон.

Яке ж було здивування й гнів у солдатів, коли назавтра протелефонували з штабу наказ відступати.

– Чому? Ми викопали окопи, затримали ворога, можемо оборонятися.

Якби Мацюсь був поручиком, він нізащо не послухався б наказу. Це, певно, якась помилка. Хай полковник прибуде сюди, хай подивиться, як добре вони б’ються. У ворога багато вбитих, а в них лише одного поранено в руку. Коли той солдат стріляв з окопу, його вистромлену руку дряпнула ворожа куля. Як же полковник може знати здалеку, що тут діється? Була хвилина, коли Мацюсь хотів крикнути: «Я король Мацюсь! Нехай полковник наказує, що хоче, а я не дозволяю відступати! Король старший за полковника». І якщо він не зробив цього, то тільки тому, що не був певний, чи йому повірять, чи не кепкуватимуть.

Так Мацюсь удруге переконався, що в армії дискутувати не можна, а треба негайно виконувати накази.

Прикро було кидати викопані з такими труднощами окопи, залишати частину запасів хліба, цукру та солонини. А ще прикріше повертатися через село, де здивовані жителі запитували:

– Чого ви тікаєте?

Вже в дорозі їх наздогнав кінний вістовий з листом, в якому наказувалося йти швидко, без відпочинку. Легко сказати: без відпочинку. Після двох безсонних ночей, коли одну ніч копали, а другу билися, йти без відпочинку не можна. Та й провізії в них мало, і всі до того ж ще сердиті й засмучені. Вперед ідеш завжди охоче, напружуєш останні сили і мчиш, а повертатися, та ще й з примусу, – тут сили вичерпуються швидко.

Ідуть, ідуть, ідуть, ідуть. Аж раптом обабіч постріли, ліворуч і праворуч.

– Все ясно! – крикнув поручик. – Ми просунулися занадто далеко вперед, а ворог зайшов з тилу. Полковник мав глузд, коли наказував відступати швидко. Нас могли взяти в полон.

– Гарна історія, тепер нам треба прориватися, – сердито сказав один солдат.

Ох, як було важко! Тепер ворог сидів у окопах і стріляв з обох боків, а вони мусили тікати.