Читать книгу Мацюсеві пригоди - Януш Корчак, Януш Корчак - Страница 14

Частина перша. Король-Реформатор
Розділ одинадцятий

Оглавление

– Де Фелек?

– Немає Фелека.

Фелекові надокучила служба в окопах. Він був жвавий хлопчина й ані хвилини не міг всидіти на місці. А тут сиди цілими тижнями в окопах і голови не вистромлюй, бо зараз же вистрелять. Ще й поручик гнівається.

– Сховаєш ти свою дурну голову чи ні? – кричить поручик. – Підстрелять йолопа, а тоді вези його в шпиталь, роби перев’язки. І без тебе повно клопоту.

Раз-другий нагримав поручик, а третього разу посадив Фелека на три дні до холодної на хліб і воду.

А сталося це так.

У ворожих окопах змінився загін. Старий пішов на відпочинок, а новий вночі зайняв його місце. Віддаль між ворожими окопами й окопами Фелекового загону була така мала, що солдати обох сторін могли навіть перемовлятися. І от вони почали ображати один одного.

– Ваш король шмаркатий! – кричать з ворожого окопу.

– А ваш – недолугий дід!

– Самі ви діди! Чоботи у вас діряві.

– А ви – голодні пельки, бурду п’єте замість кави.

– А ти ходи, покуштуй.

– Як візьмемо вашого полоненого, то він такий голодний, наче вовк.

– А ваші обідрані та й голодні.

– А ви від нас тікали, мов зайці.

– Зате згодом ми вам всипали.

– Ви й стріляти не вмієте. Ваші кулі летять просто на горобців.

– А ви хіба вмієте?

– Звісно, що вміємо.

Розгнівався Фелек вискочив з окопу, повернувся до ворогів спиною, нагнувся, підібрав шинелю й крикнув:

– Ану, стріляйте!

Гахнули чотири постріли, та кулі не влучили.

– Ех ви, стрільці!

Солдати реготалися, але поручик страшенно розлютився й посадив Фелека до холодної. Це була яма, викопана глибоко під землею і обкладена дошками. Треба вам сказати, що солдати понаносили із зруйнованих будівель дощок і змайстрували в окопах стіни, підлогу та навіть навіси, щоб їх не мочив дощ і не заливала багнюка.

Лише два дні просидів Фелек у дерев’яній клітці під землею, а далі поручик пробачив йому. Проте й цього було Фелекові досить.

– Не хочу я служити в піхоті.

– А куди ж ти підеш?

– На літак.

У Мацюсевому королівстві на той час бракувало бензину. А без бензину важко перевозити великі вантажі. Тому-то надійшов тоді наказ, щоб на літаки брали тільки легких солдатів.

[– Може ти підеш, сарделько, – кпили вояки з одного гладуна.]

Надумали тоді послати Фелека – хто ж може бути легший за дванадцятирічного хлопчака? Пілот керуватиме літаком, а Фелек кидатиме бомби.

Мацюсь трохи засмутився, а трохи навіть зрадів, що, коли повернувся з шпиталю, не застав Фелека. Адже тільки Фелек знав, що Мацюсь – король. Правда, Мацюсь сам просив, щоб Фелек називав його Томеком. Та що не кажіть, а це не зовсім добре, коли Фелек має Мацюся за рівню. І якби ще за рівню, а тож ні! Мацюсь молодший, і Фелек просто гордує ним. [Фелек сам пив і горілку, і цигарки курив, а коли хто й Мацюся хотів почастувати, казав одразу:

– Йому не давайте, він іще малий.

Мацюсь не любив ні спиртного, ні тютюну, але волів би сам сказати поважно, мовляв, дякую, ні, а не щоб Фелек за нього вирішував.]

Коли ночами солдати йшли в розвідку, Фелек завжди влаштовував так, що тільки його брали з собою.

– Не беріть Томека – чим він вам допоможе?

Розвідка була небезпечною і важкою. Треба було тихо повзти на животі до дротяних загороджень, перерізати їх ножицями або шукати ворожих вартових. Іноді треба було пролежати тихо цілу годину, бо варто лише ворогам почути підозріле шурхотіння в своєму таборі, як вони відразу ж пускали ракети й стріляли по сміливцях. Солдати жаліли Мацюся, оскільки він був молодший та тендітніший, і найчастіше брали Фелека. А Мацюсеві було прикро.

Залишившись без Фелека, Мацюсь виконував тепер в загоні важливі доручення: носив вартовим патрони, пролізав під дротом у ворожі окопи, а двічі навіть пробрався, переодягнений, на їхню сторону.

Переодягнувся якось Мацюсь у пастушка, переліз через дріт, пройшов версти зо дві, сів перед зруйнованою хатою і вдає, що плаче.

– Чого плачеш? – помітив його якийсь солдат.

– Як же мені не плакати, коли хату нашу спалили і мати кудись пішли, а куди саме – не знаю.

Привели Мацюся в штаб, напоїли кавою. Ніяково стало Мацюсеві: от добрі люди його нагодували, ще й старий каптан дали, бо, переодягнений у лахміття, хлопчина тремтів од холоду. Вони добрі люди, а він, Мацюсь, їх обдурює – прийшов шпигувати.

І Мацюсь вирішив, що коли так, то він нічого не розповість своїм. Хай кажуть, що він дурний, що нічого не знає, і хай ніколи більше не посилають його в розвідку. Він не хоче бути шпигуном. Але тут Мацюся покликали до штабного офіцера.

– Як тебе звуть, небораче?

– Мене звуть Томек.

– Так от слухай, Томеку. Можеш лишатися у війську, якщо хочеш, доки твоя мама не повернеться. Матимеш одяг, солдатський казанок, борщ і гроші. Але тобі доведеться прокрастися до них і вивідати, де у них арсенал.

– Що таке арсенал? – вдав Мацюсь, ніби не знає.

І йому показали, де зберігаються снаряди, бомби й гранати, порох і патрони.

– Тепер знаєш?

– Знаю.

– Ну, тоді підеш, подивишся, де все це у них сховано, а потім повернешся й розповіси нам.

– Гаразд, – погодився Мацюсь.

Офіцер був задоволений, що йому так легко вдалося вмовити хлопця. Навіть дав Мацюсеві цілу плитку шоколаду.

«Оце так? – подумав з полегшенням Мацюсь. – Коли вже я маю бути розвідником, то на користь своїх».

Мацюся провели до окопів і вирядили в дорогу. А щоб не було чути, що він іде, постріляли трохи в повітря.

Повертається Мацюсь задоволений, гризе шоколад, то крадеться карачки, то повзе на животі. Раптом – бац-бац – свої стріляють по ньому. Могли навіть убити його, бо помітили, що хтось підкрадається, а хто саме, не знали.

– Пустити три ракети! – вигукнув поручик.

А сам узяв бінокль, глянув і аж затремтів од жаху:

– Не стріляти! Здається, Вирвидуб повертається.

Без перешкод повернувся Мацюсь до своїх і розказав усе, що бачив і чув. Поручик зразу ж подзвонив у штаб артилерії. І артилерія негайно відкрила вогонь по військових складах ворога. Дванадцять снарядів не влучили, а тринадцятий, певно, зробив своє діло, бо так гухнуло, що аж небо почервоніло, і такий шугонув дим, що можна було задихнутися.

Завирувало у ворожих окопах. Поручик підняв догори Мацюся й тричі гукнув:

– Молодець, молодець, молодець!

Солдати полюбили Мацюся ще дужче. Адже в нагороду дали загонові барильце горілки, і, оскільки у ворога не було тепер пороху, можна було цілих три дні спати спокійно. Поручик навіть дозволив виходити ненадовго з окопів, щоб трохи розім’ятися. А ворожі солдати сидять в окопах і зляться, що нічого не можуть вдіяти.

І знову все йде, як і раніше. Вдень Мацюсь вчиться в поручика. Часом то покопає трохи – бо дощ увесь час руйнує окопи, – то заступить на вартування, то постріляє трохи. І багато разів думав Мацюсь: «Дивна річ! Так хотів я винайти збільшувальне скло, щоб висадити в повітря ворожий пороховий склад, і ось, хоч не зовсім, проте частково моє бажання здійснилося».

Незабаром минула осінь і настала зима. Випав сніг. Солдатам надіслали теплий одяг. Навколо було біло й тихо.

Мацюсеві пригоди

Подняться наверх