Читать книгу Мацюсеві пригоди - Януш Корчак, Януш Корчак - Страница 13

Тепер Мацюсь зрозумів, чому на засіданні ради міністрів говорили про чоботи, про овес для коней та про сухарі. Якби в солдатів не лишилося в мішках сухарів, то довелось би померти з голоду, бо три дні вони гризли тільки сухарі. Спали по черзі, лише по кілька годин. А ноги в кожного були такі стерті, що кров аж булькала в чоботях. Тихо, мов тіні, пробиралися вони лісами, а поручик раз у раз дивився на карту, чи нема десь поблизу байрака або чагарника, щоб сховатися. Часто з’являлися ворожі розвідники: подивитись, куди вони тікають, і переказати своїм, як ліпше їх переслідувати.

Коли б ви бачили Мацюся! Він висох за ці дні, мов тріска, згорбився і став ще меншим. Багато солдатів покидали карабіни, та Мацюсь не випускав свого з закляклих пальців. Як можна за кілька днів стільки пережити!

«Татусю, татусю, – думав Мацюсь, – о, як важко бути королем, який веде війну. Легко було сказати: «А ми не боїмося, я здобуду над вами перемогу, як мій великий прадід». Легко говорити, та важко робити. Ох, яким я був тоді легковажним малюком. Думав тільки про те, як на білому коні залишатиму столицю, а народ кидатиме квіти під копита мого коня. І зовсім не думав, скільки людей загине».

А люди падали від куль, і, можливо, Мацюсь тільки тому вцілів, що був маленький. Ох, як же вони зраділи, коли нарешті зустріли свої війська. І не тільки війська, а й готові, вириті окопи.

«А тепер будуть з нас глузувати», – подумав Мацюсь.

Проте скоро він пересвідчився, що навіть на війні існує справедливість. Коли солдати виспалися й пообідали в окопах, їм наказали відійти в резерв. Нові бійці зайняли окопи й почали стріляти, а вони пройшли ще п’ять верст у тил – і там розташувалися в невеличкому містечку.

Там, на площі, їх зустрів полковник саперів, але тепер він зовсім не сердивсь, а лише сказав:

– Ну, що, хлопці, зрозуміли, для чого потрібні окопи?

О, ще й як зрозуміли!

Солдатів, котрі кинули свої карабіни, відділили від тих, що повернулися з карабінами. І до цих останніх генерал звернувся з такою промовою:

– Честь вам за те, що зберегли зброю. Справжні герої пізнаються не в успіхах, а в поразці. Погляньте, й ці два малюки тут! – вигукнув раптом генерал. – Хай живуть хоробрі брати Валигора та Вирвидуб!

Відтоді Фелек став Валигорою, а Мацюсь – Вирвидубом. І вже інакше їх не називали:

– Гей, Валигоро, принеси-но води!

– Гей, Вирвидубе, підкинь-но дрівець у вогонь!

І загін полюбив своїх вихованців.

Тут на відпочинку солдати дізналися, що військовий міністр посварився з головнокомандуючим і лише король Мацюсь їх помирив. Мацюсь нічого не знав про ляльку, яка замінила його в столиці, й страшенно дивувався, що говорили так, ніби він був удома. Мацюсь був ще дуже молодим королем і не знав, що таке дипломатія.

Спочили, підгодувалися солдати – й засіли в окопах. І розпочалася так звана позиційна війна. Тільки час од часу, коли солдатам ставало дуже нудно, йшли в атаку – то вони, то ворожа сторона, – і тоді ті чи ті просувалися на кілька верст або вперед, або назад.

Солдати ходили по окопах, грали, співали, різалися в карти, а Мацюсь старанно вчився. Вчив його поручик, якому знічев’я теж було нудно. Поставить уранці вартових пильнувати, чи не йде ворог в атаку, подзвонить у штаб, що все гаразд, і цілісінький день потім не має чого робити. Отож поручик і заходився навчати маленького Вирвидуба.

Чудові це були уроки. Сидить Мацюсь в окопі і вчить географію. Співають жайворонки, тільки часом десь пролунає постріл. Тихо й приємно. Та раптом – наче собаки завили! Починається! Це маленькі польові гармати. А тут: бах-бах – як гавкне велика гармата. І завирує! Карабіни квакають, мов жаби. Тут свистить, там сичить, десь гуде, і раз у раз: бац-бац, бах-бах!

Так триває півгодини – годину. Іноді снаряд влучить в окоп і вибухне – підкосить кількох чоловік, кількох покалічить. Але солдати вже звикли до цього. Подивляться й тільки зауважать:

– Шкода, добрий був хлопець!

– Царство йому небесне, – перехреститься котрийсь.

Лікар огляне поранених і вночі відішле до польового шпиталю. Ну що ж, війна.

Не уникнув рани й Мацюсь. Прикро йому було йти до шпиталю. Така маленька рана, навіть кістку не зачепило. Та лікар був невблаганний.

Лежить Мацюсь на ліжку – перший раз за чотири місяці. О, яка насолода! Матрац, подушка, ковдра, біле простирадло, полотняний рушник, білий столик край ліжка, кварта, тарілка, ложка, трохи схожа на ті, якими він їв у королівському палаці. Рана загоюється швидко, сестри й лікарі дуже люб’язні, і Мацюсь почував би себе чудово, якби не одна страшна небезпека.

– Дивіться, який він схожий на короля Мацюся, – сказала якось полковникова дружина.

– Справді, й мені лице його здалося знайомим, але я зразу не здогадався.

І надумали сфотографувати Мацюся для газети.

– Нізащо в світі!

Даремно йому розтлумачували, що, можливо, король Мацюсь надішле йому медаль, коли, переглядаючи світлини, побачить такого маленького солдата.

– Дурненький, вишлеш батькові свою фотографію, ото він зрадіє!

– Ні, ні!

Хай їм грець, тим фотографіям. Мацюсь не на жарт перелякався: а раптом пізнають, здогадаються!..

– Дайте йому спокій, раз не хоче. А може, так воно й краще. А раптом король Мацюсь іще образиться, стане йому неприємно, що в той час, як він роз’їжджає по столиці на автомобілі, його ровесники дістають рани.

«Що це, в біса, за Мацюсь, про якого всі так говорять? – Мацюсь подумав «в біса», бо давно вже забув етикет і навчився солдатської говірки. – Як добре, що я втік на фронт».

Мацюся не хотіли виписувати з шпиталю, навіть упрошували, щоб залишився. Доводили, що й тут для нього знайдеться діло: подавати пораненим чай, допомагати на кухні. Але Мацюсь обурився. Ні, ні за які гроші! Хай отой розмальований Мацюсь роздає подарунки в столичних шпиталях і ходить на похорони офіцерів, а він – справжній король Мацюсь – знову піде в окопи.

І повернувся у свій загін.