Читать книгу Мацюсеві пригоди - Януш Корчак, Януш Корчак - Страница 17

Другого дня надійшов лист, підписаний трьома переможеними королями.

«Королю Мацюсь, – писали вони, – ти відважний, розумний і благородний. Навіщо нам воювати? Ми хочемо з тобою дружити і негайно повертаємось на свою батьківщину. Чи ти згоден?»

Король Мацюсь погодився. Мир було укладено. Раділи солдати, раділи їхні дружини, матері й діти. Можливо, дехто був незадоволений: той, хто на війні краде й грабує. Проте таких небагато.

Співвітчизники щиро вітали Мацюся, коли він королівським поїздом повертався до столиці. На одній станції Мацюсь попросив затримати поїзд, вийшов з вагона і підійшов до доброї стрілочниці.

– Господине, я завітав до вас на каву, – сказав Мацюсь посміхаючись.

Дружина стрілочника з радощів не знала, що робити.

– Яке щастя, яке щастя! – примовляла вона, а в самої сльози бриніли на очах.

В столиці на переможця чекав автомобіль, та Мацюсь зажадав білого коня. І церемоніймейстер несказанно зрадів:

– О, який цей Мацюсь розумний! Саме на коні повинен король повертатися з війни, а не на бензині.

Повільно їхав Мацюсь вулицями міста, і з усіх вікон дивилися на нього жителі, а особливо діти.

Діти найбільше кидали йому квітів і найголосніше вигукували:

– Віват! Хай живе король Мацюсь! Віват, віват, віват!

Мацюсь тримався бадьоро, хоч був дуже втомлений. Наступ, полон, втеча, нарада, знову битва, подорож, а тепер ці крики – все це так стомило Мацюся, що інколи йому в голові паморочилося і в очах щось миготіло. Наче зірки мерехтіли. А тут ще якийсь роззява підкинув у повітря шапку, і вона впала якраз на голову коневі. Кінь був із королівської стайні, породистий і норовистий. Він метнувся вбік, і Мацюсь упав на землю. Його зараз же перенесли в карету й галопом примчали до палацу. Мацюсь нічого собі не ушкодив, навіть не зомлів, а тільки міцно заснув. І спав, спав, спав до самісінького вечора, а потім до ранку й ще до полудня.

– Жерти давайте! Хай вам грець! – гукнув Мацюсь так, що лакеї від страху аж пополотніли.

За хвилину на ліжку, біля ліжка, під ліжком стояло сто полумисків зі стравами та ласощами.

– Зараз же заберіть геть усі ці заморські витребеньки! – крикнув Мацюсь. – Я хочу ковбаси з капустою та пива.

Ой лишенько, у королівському буфеті ані шматочка ковбаси! Та, на щастя, капрал палацової охорони позичив.

– Ах ви, мамії, маруди, лежні, пестуни, розтяпаки, дженджики! – викладав Мацюсь усю свою солдатську науку. – Отепер я за вас візьмуся!

Уминає Мацюсь ковбасу, аж за вухами лящить, а сам думає: «Тепер знатимуть, що повернувся справжній король, якого треба слухатись».

Мацюсь передчував, що після звитяжної війни він змушений буде розпочати не менш запеклу боротьбу зі своїми міністрами. Ще на фронті до нього докотилися чутки, ніби міністр фінансів кипить од люті.

– Гарний переможець, – казав міністр фінансів. – Чому не зажадав контрибуції? Завжди так було – хто програє, той платить. Благородний? Чудово, хай тепер сам хазяйнує, коли в скарбниці порожньо. Нехай платить фабрикантам за гармати, шевцям за чоботи, постачальникам за овес, горох, крупу. Доки була війна, всі чекали, а тепер – плати, коли нема з чого.

Розлючений був і міністр закордонних справ.

– Відколи світ стоїть, ще не укладали миру без міністра закордонних справ! Що ж я, тільки для вистави? Геть усі сміються з мене.

Міністрові торгівлі фабрикант не давав спокою:

– Плати за порцелянову ляльку.

І в старшого міністра сумління було не зовсім чисте, і префект поліції трохи побоювався, що не дуже розумно пояснив Мацюсеву втечу.

Мацюсь дещо знав, про дещо здогадувався і тепер надумав дати всьому лад. Набридла йому міністерська тяганина. Або вони його слухатимуть, або – геть звідси. [Тепер прем’єр-міністра не проситиме, коли йому заманеться хворіти.]

Мацюсь облизнувся, з’ївши ковбасу, сплюнув на килим і наказав вилити на себе цеберко холодної води.

– Це солдатське купання, – сказав він задоволений, насунув на голову корону й рушив до залу засідань. Там був військовий міністр.

– А де решта?

– Вони не знали, що ваша королівська величність бажає з ними радитися.

– Може, вони думали, що після війни я засяду за уроки з іноземним вихователем? А вони робитимуть, що захочуть?.. Під три чорти, вони дуже помиляються… Пане міністр, призначаю нараду на другу годину. Коли ми зайдемо до залу, в коридорі повинен тихесенько зібратися взвод солдатів. Взводний хай чатує під дверима. Як тільки я плесну в долоні, він повинен зайти з солдатами до залу. Вам я можу сказати правду: коли вони спробують зробити так, щоб все було, як і досі, я накажу їх – сто тисяч чортів! – заарештувати. Але це таємниця.

– Слухаю, ваша королівська величність, – вклонився міністр.

Мацюсь зняв корону і вийшов у палацовий сад. Він так давно тут не був.

– Ой, справді, – похопився він, – я зовсім забув про Фелека!

Мацюсь свиснув і зразу ж почув, як закувала зозуля.

– Мерщій, Фелеку, не бійся. Тепер я справжній король, і мені не треба ні перед ким виправдовуватися.

– Еге ж, а що скаже мій батько?

– Скажи батькові, що ти королівський фаворит і я забороняю навіть торкатися тебе хоча б одним пальцем.

– Коли б ваша величність зволили це написати…

– Охоче, ходімо до мого кабінету.

Фелек не став чекати, щоб йому двічі повторювали.

– Пане державний секретар, прошу вас написати, що я призначаю Фелека своїм фаворитом.

– Ваша величність, при дворі досі не було такої посади.

– Досі не було, тепер буде. Така моя королівська воля.

– Може, ваша королівська величність, відкладете написання такого документу до засідання ради міністрів? Чекати недовго, а все ж буде дотримано формальності.

Мацюсь ладен був поступитися, але Фелек непомітно смикнув його за рукав.

– Я вимагаю, щоб документ було написано негайно, хай йому чорт! – гримнув Мацюсь.

Секретар почухав потилицю й написав два документи. На одному було написано:

«Я, король Мацюсь, невідхильно вимагаю, щоб негайно написано й на підпис подано, а після цього скріплено печаткою та вручено мені документ про призначення Фелека придворним королівським фаворитом. У разі невиконання моєї волі і мого категоричного наказу винного буде піддано якнайсуворішому покаранню. Що й ставлю до відома пана державного секретаря й власним своїм підписом стверджую».

Секретар пояснив, що лише після підписання цього паперу він матиме право видати той, другий. Мацюсь підписав, після чого секретар видав скріплене печаткою призначення Фелека фаворитом.

Мацюсь і Фелек пішли в королівську вітальню, розглядали іграшки, книжки, розмовляли, згадували свої воєнні пригоди; потім вкупі обідали. Згодом вийшли разом у сад, куди Фелек покликав з двору своїх ровесників, і чудово там розважалися аж до засідання ради міністрів.

– Я мушу йти, – сумно сказав Мацюсь.

– Коли б я був королем, я б ніколи нічого не мусив.

– Не розумієш ти цього, мій Фелеку: ми, королі, не завжди можемо робити те, що нам бажається.

Фелек знизав плечима на знак того, що він залишається при своїй думці, і досить неохоче, хоча й з документом, підписаним самим королем, рушив додому, знаючи, що зустрінеться з суворим поглядом батька і добре знайомим запитанням: «Де вештався, волоцюго? Йди-но сюди, розказуй». Що завжди наставало після цього питання, Фелек також знав; але цього разу мало бути інакше.