Читать книгу Мацюсеві пригоди - Януш Корчак, Януш Корчак - Страница 8

Криза Кабінету міністрів була така: прем’єр-міністр удавав ображеного й відмовлявся бути старшим. Міністр шляхів сполучення сказав, що не може перевозити війська, бо не має необхідної кількості паровозів. Міністр освіти зазначив, що вчителі, мабуть, підуть на війну, а тому школярі ще більше битимуть шибки й псуватимуть парти, отже й він зрікається свого поста.

На четверту годину було призначено надзвичайну нараду.

Король Мацюсь, скориставшись з метушні, прокрався в королівський сад і голосно свиснув раз і вдруге, та Фелек не з’явився.

«З ким би порадитись у таку важку хвилину? – Мацюсь відчував, що на ньому лежить велика відповідальність, але виходу не бачив. – Що робити?»

[Раптом пригадалось Мацюсеві, що будь-яку серйозну справу слід починати молитвою. Так навчила колись його мила матуся. Король Мацюсь рішуче пройшов у глиб парку, де його ніхто не бачив, і звернувся до Бога з палкою молитвою.

– Я маленький хлопчик, – промовляв Мацюсь, – без Твоєї, Боже, помочі, не дам собі ради. З Твоєї волі отримав я королівську корону, то підтримай мене зараз, коли я вскочив у таку халепу.

Наполегливо молив Мацюсь Бога про допомогу, і гарячі сльози збігали по його щоках. Перед Господом Богом навіть королям не соромно плакати.

Отож плакав король Мацюсь і молився, аж доки заснув, спершись на березовий пеньок.]

І приснилося Мацюсеві, що батько його сидить на троні, а перед ним стоять, виструнчившись, усі міністри. Раптом великий годинник тронного залу – востаннє накручений чотириста років тому – задзвонив, наче церковний дзвін. До зали зайшов церемоніймейстер, а за ним двадцятеро лакеїв внесли золоту труну. Тоді король-батько зійшов з трону і ліг у ту труну, а церемоніймейстер зняв корону з голови батька і одягнув її на Мацюсеву голову. Мацюсь хотів сісти на трон, коли бачить – там знову сидить його батько, але вже без корони і якийсь дивний, ніби тінь. І сказав йому батько:

– Мацюсю, церемоніймейстер віддав тобі мою корону, а я тобі даю свій розум.

І тінь короля взяла в руки власну голову. В Мацюся аж серце завмерло, що ж тепер буде!

Але хтось шарпнув Мацюся, і він прокинувся.

– Ваша величносте, скоро четверта година.

Підвівся Мацюсь з трави, на якій щойно спав, і відчув себе якось приємніше, ніж тоді, коли вставав з ліжка. Не знав він, що згодом не одну ніч проведе так просто неба на траві, що надовго розпрощається зі своєю королівською постіллю.

І так само, як Мацюсеві й снилося, церемоніймейстер подав йому корону. А рівно о четвертій в залі засідань задзвонив у дзвіночок король Мацюсь і сказав:

– Панове, починаємо дебати.

– Прошу слова, – озвався прем’єр-міністр.

І почав довжелезну промову про те, що не може більше працювати, що жаль йому залишати короля самого в таку тяжку хвилину, але він змушений подати у відставку, бо давно хворіє.

Те ж саме сказали чотири інших міністри.

Мацюсь анітрішечки не злякався, лише відказав:

– Все це дуже добре, але зараз війна й немає часу на хвороби та втому. Ви, пане старший міністр, знаєте всі справи, отже, повинні залишитися. Коли я виграю війну, тоді поговоримо.

– Але в газетах писали, що я йду у відставку.

– А тепер напишуть, що ви залишаєтесь, бо таке моє прохання.

Король Мацюсь хотів сказати: «Такий мій наказ», проте, мабуть, розум батька підказав йому в таку важливу хвилину замінити слово «наказ» на «прохання».

– Панове, ми повинні захищати батьківщину, повинні захищати нашу честь.

– То ваша величність воюватиме з трьома державами? – запитав військовий міністр.

– А що ж ти хочеш, пане міністр, щоб я просив у них миру? Адже я правнук Павла Переможця. [Господь нам помагатиме.]

Сподобалася міністрам така промова, і старший міністр був задоволений, що король його просить. Він ще трохи покомизився для годиться, та зрештою погодився залишитись.

Довго тривала нарада, а коли скінчилася, хлопчаки на вулицях загукали:

– Надзвичайний випуск! Кризу ліквідовано!

Це означало, що міністри помирилися.

Мацюсь був трохи здивований, що на засіданні нічого не згадувалося про те, як він, Мацюсь, виступатиме з промовою перед народом, як їхатиме білим конем на чолі хороброго війська. Говорили про залізниці, гроші, сухарі, чоботи для війська, про сіно, овес, воли й свині, ніби не про війну йшлося, а про щось зовсім інше. Мацюсь багато чув про давні битви, але нічого не знав про сучасну війну. І от скоро він мав пізнати її, мав зрозуміти, навіщо ці сухарі й чоботи і що в них спільного з війною.

Неспокій Мацюся зріс, коли назавтра, о певній годині, з’явився його іноземний вихователь, щоб розпочати уроки. Проте не минуло й половини уроку, як Мацюся покликали до тронного залу.

– Оце від’їздять посли держав, що оголосили нам війну.

– А куди вони їдуть?

– Додому.

Мацюсеві здалося дивним, що посли можуть так вільно виїхати, одначе краще так, ніж коли б тих послів посадили на палю чи піддали тортурам.

– А навіщо вони прийшли?

– Попрощатися з вашою королівською величністю.

– Я повинен вдати ображеного? – спитав він тихо, щоб не почули лакеї, бо інакше вони втратили б до нього повагу.

– Ні, ваша королівська величність попрощаєтеся з ними люб’язно. Зрештою, вони це зроблять самі.

Посли не були зв’язані, ні на ногах, ні на руках у них не було кайданів.

– Ми прийшли попрощатися з вашою королівською величністю. Нам дуже прикро, що починається війна. Ми зробили все, щоб не допустити її. На жаль, нам це не вдалося. Ми змушені повернути вашій королівській величності одержані ордени, бо нам не випадає носити ордени держави, з якою наші уряди ведуть війну.

Церемоніймейстер прийняв од них ордени.

– Дякуємо вашій королівській величності за гостинність у вашій чудовій столиці, звідки ми виносимо найприємніші спогади. Ми не маємо сумніву, що це маленьке непорозуміння незабаром закінчиться і давня щира дружба знову об’єднає наші уряди.

Мацюсь підвівся і спокійним голосом відказав:

– Скажіть вашим урядам, що я радий, що спалахнула війна. Ми постараємося якнайшвидше вас перемогти – а умови миру запропонуємо м’які. Так чинили мої предки.

Один з послів ледь посміхнувся, низько вклонився, церемоніймейстер тричі стукнув об підлогу срібною палицею і виголосив:

– Аудієнцію закінчено.

Промова короля Мацюся, надрукована в усіх газетах, викликала захват. Перед королівським палацом зібрався величезний натовп. Вітальним вигукам не було кінця. Так минуло три дні. А король Мацюсь даремно ждав, коли, нарешті, його покличуть. Не для того ж існує війна, щоб королі вчили граматику, писали диктанти й розв’язували арифметичні задачки.

Страшенно зажурений ходив Мацюсь по саду, коли почув знайоме кування зозулі. Хвилина – і в його руці дорогоцінний лист від Фелека.

«Їду на фронт. Батько напився, як і обіцяв, але замість лягти спати, почав лаштуватися в дорогу. Він не знайшов баклажки, складаного ножа й патронташа. Подумав, що це мої витівки, й здорово мене відлупцював. Сьогодні або завтра вночі втечу з дому. Був на залізниці. Солдати обіцяли взяти мене з собою. Може, ваша королівська величність захоче дати мені якесь доручення, то я чекатиму о сьомій годині. Не завадила б мені в дорозі ковбаса, краще копчена, пляшка горілки й трохи тютюну».

Прикро, коли король змушений нишком, мов злодій, скрадатися з палацу. А ще гірше, коли такій подорожі передує екскурсія до їдальні, де одночасно зникає пляшка коньяку, ковбаса й великий шматок лосося.

«Війна, – думав Мацюсь. – Адже на війні можна навіть убивати».

Мацюсь був дуже сумний, а Фелек сяяв.

– Коньяк ще краще за горілку. Нічого, що нема тютюну, – Фелек насушив собі листя, а далі одержуватиме звичайну солдатську порцію. – Не пропадемо. Шкода тільки, що головнокомандуючий – тюхтій.

– Як це тюхтій?.. Хто такий?

Мацюсеві кров ударила в голову. Знову його обдурили міністри. Виявляється, війська вже тиждень як у дорозі, вже відбулися дві не дуже вдалі битви, а військо очолив старий генерал, про якого навіть батько Фелека, щоправда, трохи п’яний, сказав: йолоп. Мацюсь, можливо, поїде лише один раз на фронт, та й то в таке місце, де йому ніщо не загрожуватиме. Мацюсь буде вчитися, а народ його захищатиме. Коли привезуть поранених у столицю, Мацюсь відвідає їх у шпиталі, а коли вб’ють генерала, Мацюсь буде на похороні.

– Як же це? Виходить, не я захищатиму народ, а народ захищатиме мене?

А як же королівська честь? А що про нього подумає Іренка? Отже він, король Мацюсь, тільки на те й король, щоб учити граматику й дарувати дівчаткам ляльки, великі, аж до стелі. Ну, якщо так думають міністри, то вони погано знають Мацюся.

Фелек доїдав п’яту пригорщу малини, коли Мацюсь шарпнув його за плече й сказав:

– Фелеку!

– Слухаю, ваша величносте.

– Хочеш бути моїм другом?

– Слухаю, ваша величносте.

– Фелеку, те, що я тобі зараз скажу, таємниця. Пам’ятай про це і не зрадь мене.

– Слухаю, ваша величносте.

– Сьогодні вночі я втечу з тобою на фронт.

– Слухаю, ваша величносте.

– Поцілуйся зі мною.

– Слухаю, ваша величносте.

– І кажи мені «ти».

– Слухаю, ваша величносте.

– Я вже не король. Я, стривай, – як би це мені назватись? Я Томек Палюх. Ти для мене – Фелек, я для тебе – Томек.

– Слухаю, – сказав Фелек, квапливо ковтаючи шматок лосося.

Вирішено: сьогодні о другій годині ночі Мацюсь буде біля огорожі.

– Слухай, Томеку, коли нас буде двоє, то провізії треба мати більше.

– Гаразд, – відповів Мацюсь неохоче, бо йому здавалося, що в таку важливу хвилину не випадає думати про шлунок.

Іноземний вихователь скривився, коли побачив на щоці Мацюся сліди малини – знак від Фелекового поцілунку. Та оскільки вже й до палацу докотилася воєнна метушня, нічого не сказав.

Адже нечувана річ: хтось украв учора з королівського буфета розпочату пляшку коньяку, найкращу ковбасу й половину лосося. Ці делікатеси іноземний вихователь виканючив для себе тоді, коли приймав посаду вихователя престолонаступника, ще за життя старого короля. І от сьогодні вперше він лишився без ласощів. Хоч кухар дуже хотів повернути йому втрачене, проте треба було написати нове замовлення, на якім управління палацу мало поставити штамп, а придворний економ повинен його підписати – і лише тоді, за наказом начальника складу, можна одержати нову пляшку. Коли ж хто-небудь закомизиться і схоче притримати дозвіл до закінчення цієї тяганини – прощай, любий коньяче, на місяць, а може, й на довше.

Розгніваний вихователь налив королю чарку риб’ячого жиру й на п’ять секунд раніше, ніж передбачав регламент, дав Мацюсеві знак вкладатися спати.