Читать книгу Мацюсеві пригоди - Януш Корчак, Януш Корчак - Страница 16

– Як почуваєте себе, ваша королівська величність? – віддаючи честь, запитав Мацюся той самий старий генерал, який взимку приколов йому на груди медаль за висадження в повітря порохових складів.

– Я Томек Палюх, Вирвидуб, звичайний солдат, пане генерал, – вигукнув Мацюсь і схопився з ліжка.

– Авжеж! – засміявся генерал. – Зараз переконаємося. Гей, там, покликати сюди Фелека!

Увійшов Фелек у мундирі льотчика.

– Скажи, Фелеку, хто це?

– Це його королівська величність, король Мацюсь Перший.

Мацюсь не міг далі опиратися. Та й взагалі тепер це було непотрібно. Навпаки, військова обстановка вимагала, щоб голосно на все військо, на всю країну заволати, що король Мацюсь живий і перебуває на фронті.

– Ваша королівська величність уже може брати участь в розмовах?

– Можу, – відповів Мацюсь.

І генерал розказав, як замість Мацюся зробили ляльку, як вона щодня їздила в машині по столиці, як старший міністр під час аудієнції навіть садовив цю ляльку на трон і як вона, коли смикали за шнурок, кивала головою й віддавала честь. До машини ляльку вносили на руках, бо король Мацюсь – так писали в газетах – дав слово, що нога його доти не ступить на землю, доки земля ця не буде звільнена від останнього ворожого солдата.

І довго цей фокус удавався, і люди цьому вірили, хоча й дивувалися, що король Мацюсь завжди однаково сидить на троні і в кареті, ніколи не посміхнеться й нічого не скаже, тільки іноді кивне головою та віддасть честь. У декого, щоправда, виникла підозра, а дехто навіть знав про зникнення короля Мацюся.

Ворог теж почав про дещо здогадуватися, поінформований своїми шпигунами, але вдавав, що це його не обходить. Була вже зима, а взимку все одно доводиться сидіти в окопах.

Лише тоді, коли вороги дізналися, що війська Мацюся мають намір прорвати фронт, вони почали серйозно вести розвідку й викрили таємницю.

І ось напередодні атаки було підмовлено якогось шалапута кинути камінь у ляльку-Мацюся. Мацюсь розбився. Порцеляна розсипалась, лише рука ляльки все ще віддавала в повітрі честь, хоч голови вже не було. І тут одні вдалися в розпач, інші почали сердитися, що їх обдурюють, [і погрожувати революцією,] а треті просто сміялися.

Коли наступного дня після пробної атаки, в якій король Мацюсь попав у полон, мав розпочатися генеральний наступ, над військами раптово з’явилися літаки. Замість бомб вони скидали листівки. То були прокламації.

«Солдати! – писалося в прокламаціях. – Генерали й міністри вас обдурюють. Мацюся вже немає. З початку війни вулицями столиці роз’їжджає порцелянова лялька, яку сьогодні розбив каменем якийсь шибеник.

Ідіть додому, киньте воювати».

Ледве вдалося переконати солдатів, щоб хоч трохи почекали, бо, можливо, це брехня. Але ніхто вже не хотів іти в наступ. І тоді Фелек розповів усе. Зраділи генерали, подзвонили капітанові, щоб той негайно прислав Мацюся в штаб. Та яким був їхній переляк, коли вони дізналися, що Мацюсь у першій же атаці попав у полон.

Що робити? Сказати обуреним солдатам, що Мацюсь у полоні, – вони, вже раз ошукані, не захочуть цьому вірити. І ось на терміновій нараді було ухвалено кинути на ворога літаки й під час переполоху викрасти Мацюся.

Літаки було поділено на чотири загони. Перший мав напасти на табір військовополонених, другий – на в’язницю, третій – на порохові склади, а четвертий – на офіцерський штаб.

Так і зробили. Закидали бомбами хату, в якій розташувалися офіцери. Не було кому тепер давати накази. Скинули чимало бомб туди, де, як їм здавалося, містилися порохові склади. Але даремно, бо порохових складів там уже не було. Третій загін напав на табір військовополонених, шукаючи Мацюся, проте не знайшов його там. І лише четвертий загін натрапив на Мацюся і, непритомного, з великими труднощами одвіз у свій штаб.

– Завдання виконано відмінно, панове. А скільки втрачено літаків?

– Послали ми тридцять чотири літаки, а повернулося п’ятнадцять.

– Скільки тривала атака? – запитав Мацюсь.

– З часу вильоту до повернення минуло сорок хвилин.

– Добре, – сказав він. – Отже, завтра генеральний наступ.

Офіцери з радощів навіть заплескали в долоні.

– Оце несподіванка! Чудово! Солдати по всьому фронту дізнаються ще цієї ж ночі, що король Мацюсь живий, перебуває серед них і сам поведе їх у наступ. Страшенно зрадіють хлопці і битимуться, мов тигри.

Тієї ж хвилини задеренчали телефони і зацокали телеграфи, звістки полетіли в штаби фронтів і в столицю. Вночі вийшли екстрені випуски всіх газет. Два звернення написав Мацюсь: одне – до солдатів, друге – до народу. [Починати революцію ніхто вже не мав охоти; тільки підлітки влаштували котячі концерти перед палацом прем’єр-міністра.]

Негайно зібралася рада міністрів і оголосила своє звернення до народу, в якому говорилося, що все з лялькою це було влаштовано навмисне, аби ошукати ворога.

У військах був такий запал, що солдати не могли дочекатися ранку й щомиті запитували, котра година. І, нарешті, рушили в наступ.

Проти Мацюся воювали три королі. Одного було розбито вщент і взято в полон, другого так поскубано, що раніше ніж за три місяці він не зміг би знову воювати, оскільки в нього було захоплено майже всі гармати й взято в полон понад половину війська. Лишався тільки один ворог, який досі стояв у резерві.

Коли бій скінчився, знову було скликано нараду. На цій нараді були присутні головнокомандуючий і старший міністр, який встиг приїхати з столиці екстреним поїздом.

– Переслідувати ворога чи ні?

– Переслідувати! – вигукнув командуючий військами. – Якщо ми впоралися з двома, то тим наче розіб’ємо цього одного.

– А я кажу: ні! – заперечив військовий міністр. – Ми вже мали раз науку, коли надто далеко пішли за ворогом.

– То була інша справа, – перебив його головнокомандуючий.

Всі чекали, що скаже Мацюсь. А йому страшенно хотілося хоч трохи попереслідувати ворога. Адже переслідує завжди кавалерія, а Мацюсь у цій війні ні разу ще не їздив верхи. Він стільки наслухався, як королі перемагали ворогів, сидячи на коні, а тут самому довелося лише повзти на животі та сидіти, зіщулившись, в окопах. Хоч би трохи погасати на справжньому коні!

Проте Мацюсь пам’ятав початок війни. Зайшли вони надто далеко і мало не програли війну. Пам’ятав він і те, що про головнокомандуючого говорили як про недотепу. Не міг Мацюсь забути і про свою обіцянку послам перемогти їхніх королів якнайшвидше й поставити м’які умови миру.

Довго думав Мацюсь, і всі мовчки чекали.

– Де наш вінценосний бранець? – раптом запитав він.

– Він тут, недалеко.

– Приведіть його.

Ввели закутого в кайдани ворожого короля.

– Зняти кайдани! – крикнув Мацюсь.

Наказ було виконано миттю, варта стала ближче до полоненого, щоб той не втік.

– Переможений королю, – мовив Мацюсь, – я знаю, що таке неволя. Дарую тобі свободу. Ти розбитий, але я прошу тебе вивести з моєї країни залишки твого війська.

І бранця відвезли на автомобілі до самісіньких окопів, де він перейшов до своїх.