Читать книгу Мацюсеві пригоди - Януш Корчак, Януш Корчак - Страница 9

Частина перша. Король-Реформатор
Розділ шостий

Оглавление

– Томеку, ти тут?

– Тут. Це ти, Фелеку?

– Я. Хай йому чорт, темно, ще десь наскочимо на варту.

Мацюсеві насилу вдалося вилізти на дерево, з дерева на огорожу, а з огорожі сплигнути на землю.

– Король, а незграбний, як та баба, – пробурмотів Фелек, коли Мацюсь з невеличкої висоти гепнувся на землю й здалеку пролунав крик вартового: «Хто там?»

– Не озивайся, – шепнув Фелек.

Падаючи на землю, Мацюсь подряпав собі шкіру на руці: дістав першу рану на цій війні.

Друзі, крадучись, майнули через дорогу до рову, а там, повзучи на животі, під самісіньким носом у варти, дісталися тополиної алеї, яка вела до казарм; обминули з правого боку казарми, орієнтуючись на світло великої електричної лампи казарменої в’язниці, далі перебігли місток і вже прямою дорогою рушили до центрального військового вокзалу.

Те, що побачив там Мацюсь, нагадало йому оповіді про давні часи. Так, це був табір. Усюди, куди оком не кинь, палали багаття, а біля них солдати варили чай, розмовляли або спали.

Мацюся не дивувало, з яким знанням справи Фелек вів його найкоротшою дорогою до свого загону. Мацюсь гадав, що всі хлопчики-некоролі – такі ж, як Фелек. Одначе Фелек був винятком навіть серед дуже відважних. У колотнечі, коли щогодини новий ещелон привозив солдатів, коли загони весь час міняли місце, то наближаючись до колії, то вибираючи зручнішу місцину для постою, заблудитися було зовсім не важко. І навіть Фелек кілька разів нерішуче спинявся. Він був тут удень, але відтоді багато що змінилося. Кілька годин тому стояли тут гармати, зараз їх уже забрали. А тим часом прибув польовий шпиталь. Сапери перейшли аж до насипу, а їхнє місце зайняли телеграфісти. Частину табору освітлювали великі рефлектори, а частина танула в нічній темряві. Як на. лихо, почався дощ, і, оскільки траву було зовсім витолочено, ноги грузли в липкому багні.

Мацюсь не наважувався ані на хвильку затриматись, щоб звести подих, бо боявся загубити Фелека. А той не йшов, а біг, розштовхуючи солдатів, що в свою чергу штовхали його.

– Мені здається, наче це десь тут, – озвався раптом Фелек, озираючись навколо примруженими очима. Нараз погляд його спинився на Мацюсеві.

– Ти не взяв пальта? – спитав він.

– Ні, моє пальто висить у королівському гардеробі.

– І рюкзака не взяв? Ну, знаєш, так вирядитись на війну може тільки розтелепа, – вихопилось у Фелека.

– Або герой, – відказав ображений Мацюсь.

Фелек прикусив язика: адже Мацюсь, що не кажи, – король. Однак його сердило, що саме зараз дощить, що кудись запропали знайомі солдати, які обіцяли сховати хлопця в своєму вагоні, що, зрештою, взяв він із собою Мацюся, не попередивши його, які речі треба брати в дорогу. Хай батько відлупцював Фелека, зате в нього є баклажка, складаний ніж і ремінь, без якого жодна тямуща людина не піде на війну. А Мацюсь – о жах! – в лакованих черевичках і в зеленій краватці. До того ж ця краватка, будь-як пов’язана в хапанині й тепер забруднена, надавала Мацюсевому обличчю такого жалюгідного вигляду, що Фелек засміявся б, коли б не тривожні думки, які, можливо, запізно обсіли йому голову.

– Фелеку, Фелеку! – раптово долинуло здалеку.

До них прямував височезний парубійко, теж доброволець, але вже в шинелі – справжній солдат.

– Я чекав тебе тут. Наші вже на вокзалі, через годину посадка. Скоріше!

«Ще скоріше!» – подумав король Мацюсь.

– А це що за ляля з тобою? – спитав здоровань, показуючи на Мацюся.

– Та, бачиш, я потім тобі скажу. Це довга історія, треба було його взяти.

– Щось я сумніваюсь. Якби не я, тебе самого б не взяли. А ти ще й з цуценям.

– Не розпускай губи, – сердито відказав Фелек. – Завдяки йому в мене є ціла пляшка коньяку, – додав він пошепки, щоб не почув Мацюсь.

– Дай покуштувати.

– Це я ще подумаю.

Довго йшли мовчки троє добровольців. Найстарший був сердитий, що Фелек його не послухав, Фелек – заклопотаний, що вскочив у таку халепу, а Мацюсь – ображений, такий смертельно ображений, що, коли б не змушений був мовчати, відповів би цьому негіднику так, як відповідають на образу королі.

– Слухай, Фелеку, – раптом зупинився провожатий, – якщо ти не віддаси мені коньяк, то йди сам. Я тобі влаштував місце, і ти обіцяв слухатись. Що ж буде далі, коли ти вже зараз починаєш комизитись.

Виникла сварка, і, можливо, дійшло б до бійки, та раптом вибухнув ящик з ракетами, мабуть, хтось його підпалив. Понесли з переляку двоє артилерійських коней. Зчинилося сум’яття, чийсь зойк різонув повітря, ще мить метушні – і їхній провожатий з розбитою ногою лежить у калюжі крові.

Фелек і Мацюсь розгубилися. Що робити? Вони були, звісно, готові на смерть, на рани й кров, але – в бою, у полі, і… трохи згодом.

– Чого це тут діти вештаються, що це за порядок? – гримнув хтось, певно, лікар, відштовхуючи їх убік. – Так я й знав: доброволець. Сидіти б тобі дома, соску ссати, шмаркач, – бубонів він, розрізаючи холошу пораненого ножицями, вийнятими з рюкзака.

– Томеку, тікаймо! – крикнув нараз Фелек, помітивши здалеку двох польових поліцаїв, що крокували біля ношей, на які санітари мали покласти нещасного добровольця.

– Ми кинемо його? – спитав несміло Мацюсь.

– А що ж? Заберуть у шпиталь. Вже йому не воювати.

Хлопці сховалися в тіні намету. За хвилину те місце, де лежав їхній приятель, знелюдніло, лишилися тільки чобіт, шинеля, яку скинули санітари, кладучи пораненого на ноші, та ще кров, змішана з багном.

– Шинеля згодиться, – сказав Фелек. – Віддам, коли одужає, – додав він на своє виправдання. – Ходім на вокзал, і так уже згаяли десять хвилин.

У загоні саме робили переклик, коли Фелек і Мацюсь насилу протовпились на перон.

– Не розходитись! – наказав молодий поручик. – Зараз я повернусь.

Фелек розказав солдатам про нещастя з добровольцем і не без тривоги представив їм Мацюся.

– А що поручик скаже? – стурбувався Мацюсь.

– Поручик викине тебе з вагона на першій же станції. Про цього хлопця сказали, і то він кривився.

– Гей, вояко, скільки тобі років?

– Десять.

– Нічого не вийде. Хоче – хай лізе у вагон, але однак поручик його викине. Ще й нам перепаде на горіхи.

– Якщо мене поручик викине з вагона, я пішки піду, – крикнув обурений Мацюсь.

Його давили сльози. Він, король, якому слід виїжджати з своєї столиці на білому коні на чолі війська, під вигуки жителів, що засипають його квітами з вікон, – тепер тікає крадькома, наче злодій, бо хоче виконати свій священний обов’язок і захистити державу та підвладних, – а його ще й ображають…

Коньяк і лосось швидко прояснили обличчя солдатів.

– Королівський коньяк, королівський лосось, – хвалили вони.

Не без радості дивився Мацюсь, як солдати допивали коньяк його вихователя.

– Ну, братику, перехили й ти чарчину; подивимось, чи вмієш воювати.

Нарешті Мацюсь п’є те, що завжди пили королі.

– Геть риб’ячий жир! – вигукнув він.

– Хе-хе, та ти революціонер, – озвався молодий капрал. – Не задоволений режимом? Чи не режимом короля Мацюся? Будь обережний, синку. За одне таке «геть» можна дістати кулю в лоб.

– Режим короля Мацюся не суворий, – живо заперечив Мацюсь.

– Малий ще, невідомо, що з нього виросте.

Мацюсь хотів ще щось сказати, але Фелек спритно перевів розмову на іншу тему.

– Так от я й кажу. Йдемо ми втрьох, а тут як бабахне, я думав – бомба з літака. А це тільки ящик з ракетами. Потім аж зірки посипалися з неба!

– А на біса їм ракети на війні?

– Щоб освітлювати дорогу, коли нема рефлекторів.

– А там поруч стояла важка артилерія. Коні перелякалися і – на нас. Ми обоє вбік, а той не встиг.

– І що, дуже його поранило?

– Крові було багато. Його тут же забрали.

– От вона, війна, – зітхнув хтось. – Є там у вас іще коньяк? Що ж це паровоза не видно?

Саме тієї миті подали ещелон. Колотнеча, біганина, метушня.

– Нікому не сідати! – крикнув, підбігаючи, поручик.

Але голос його потонув у загальному галасі.

Мацюся й Фелека солдати кинули у вагон, мов два пакунки. Десь поблизу іржали коні, не бажаючи заходити у вагон, хтось мав причепити чи відчепити якісь вагони, ещелон подався вперед – щось стукнуло – знову покотився назад. Хтось увійшов у вагон з ліхтариком, почав називати прізвища. Потому солдати побігли з казанками по суп.

Мацюсь нібито бачив і чув усе, але очі йому склеплювалися. Коли поїзд справді-таки рушив – Мацюсь не знав. Він прокинувся під розмірений стукіт коліс об рейки й зрозумів, що поїзд уже мчить.

«Їду», – подумав король Мацюсь і знову заснув.

Мацюсеві пригоди

Подняться наверх