Читать книгу Німа - Юлія Гук - Страница 11

– Стосунки люди будують на грошах…

Сьома ранку. На кухні Тасіта бореться з власним єством. У руці шоста цигарка поспіль. Її руки тремтять. Обличчя змінюється щомиті. А в очах невимовний сум.

– Он як? – Це вперше розмовляю з нею за останній тиждень. В основному, спостерігаю за її поведінкою. – А дружба? Родина? Кохання?

Тремтить. Судомно видихає дим.

– Мені соромно перед батьками. Вони не заслуговують такої дочки, як я. Я повинна більше їх любити. Частіше бувати в них, допомагати. Але… Знаєш? Якби я була меркантильною чи вони економили на мені, у нас не було б такого взаєморозуміння.

На столі – сімдесят шість гривень, які приніс батько. Він завжди піклувався про неї. Основний сенс його буття суто чоловічий: виховати й прогодувати. Знав би він, як ставиться до цього дочка. Зараз вона навіть дивитися не може на цінні папірці.

– Батьки мають любити своїх дітей. Якщо ж не люблять, діти від них швидко йдуть. Якщо занадто піклуються – зневажають і йдуть. Якщо тиранять – ненавидять і йдуть. Але гроші завжди мають ціну, особливо в родинному колі. Існує безліч прикладів в історії та літературі… Ця вічна жадоба. Людині весь час мало… Мої стосунки з чоловіком (єдиним серед багатьох, кого я насправді любила) були зруйновані через гроші. Він був моїм віддзеркаленням. Творчий, розумний, ще й товариський – цього останнього мені завжди бракувало. Але хронічно безробітний. Ми ніколи не бували в кафе чи кіно. Тільки зараз я розумію: натомість він мені давав значно більше. Але я не змогла б прожити так вічно. Він був вільний від матеріального… на відміну від мене. Я хотіла забагато. Жадоба… Гроші руйнують.

Показую очима на шафку. Вона розуміє мій натяк і дістає пляшку сухого червоного вина. Наливає в бокал (його їй колись подарувала тітка).

– Мою дружбу з найкращою подругою зруйнували гроші. Вона часто брала у мене в борг, і мені не лишалося на алкоголь. Я соромилася запитати, коли вона поверне позику. Ти ж знаєш, алкоголь потрібен мені. Без нього я, мабуть, уже давно б збожеволіла. Та одного разу я все ж запитала… вона назвала мене дріб’язковою. І була права. Вона повернула всі гроші. Ми не розірвали стосунки, ні, ми й досі спілкуємося, але вже не так. Зникла довіра. Зникло все…

Перехиляє в себе бокал і випиває все до краплини.

– Тобі ще на роботу. Так що повільніше з алкоголем, – нагадую й водночас аналізую її слова.

– Так… робота. Безглузде рабство заради дурних папірців… – Гірко посміхається й наливає ще один бокал. – Керівництво, мов Гамельнський щуролов,[1] – усі танцюють під його дудку.

Начальник пожартував – усі мають сміятися.

Смійся, жінко, у якої вдома тяжко хвора дитина! І вона регоче, мов божевільна.

Зубоскаль, чоловіче, у якого два дні тому помер батько! І він відригує утробний сміх.

Шкірся, юначе, у якого тиждень тому знайшли пухлину в голові! І він гигикає, приховуючи долонею сльози.

І все через гроші. Люди принижуються, вбивають і навіть помирають… – у неї стали пустими очі. Вона зараз переживала справжнє пекло. Не правда, що вона була бездушною й беземоційною. Щоразу, коли вона стуляла очі, то зносила горе й біль кожної людини, яку зустрічала. Можливо, це була й не прихильність, але це була справжня емпатія. Тасіта ніколи не зосереджувалася на собі. Передусім вона думала про людей, які її оточували, навіть якщо не любила їх і не знала. Тася кидалася на допомогу навіть заради ворога, заради людини, яка всією душею бажала їй зла.

– Збирайся. Час на роботу.

Йду з кухні. Навіть мені тяжко перебувати поруч із нею, коли вона така. Я занадто добре розумію, що вона переживає. Відчуваю, як пульсують у ній емоції.

Вона унікальна за своєю природою. Абсолютно не соціалізована людина. Більшість цінностей суспільства для неї нічого не значать. Її не цікавлять збагачення чи секс. Кохання чи родинні стосунки. Вона не певна своїх власних переконань. Часто вона нагадує заблукале породисте щеня, яке виросло, не розуміючи, кого можна кусати, а кого – ні.

Тасіта весь день пила. Вона переступила заборону пити на робочому місці. Півдня провела в напівп’яному стані. Майже не запам’ятала нікого з відвідувачів. Її гнітив обов’язок робити те, чого вона не бажала. До того ж, щиро кажучи, вона не була психологічно готова осилити покладену на неї повинність.

Повернувшись додому, Тася забилася в куток кімнати з черговою пляшкою вина. Її очі страшно світилися в напівтемряві. Вона згинула на сьогоднішній вечір.

Мобільний телефон знову не отримав відповіді. Вона люто виплеснула власний біль і судоми на стіну.

Перед сном я перебинтувала її руки. І знову не побачила сліз. Піддослідна знову втратила здатність емоційно реагувати.

Треба знайти людину, якій вона могла б виговоритися.