Читать книгу Німа - Юлія Гук - Страница 14

Робочий тиждень почався головним болем.

Після зустрічі з колишньою подругою Тася таки добряче надудлилася, згадуючи їхні бійки з гопниками, нічні прогулянки під дощем і стрибки в калюжі. Вони завжди гуляли разом. Олена була найкращим другом піддослідної. Так. І це був найкращий час життя Тасіти. Тому вона й не може пробачити такого ставлення. Як можна пробачити Олені те, що вона вважає найгіршим той час, коли Тасі було найліпше. Хоча… Можливо, причина в поглядах під різними кутами зору. Може, Тася просто не помітила, що було не так.

– Ні. Я знаю, що було не так… – процідила крізь зуби піддослідна, стискаючи кухоль з пивом у руці. – Вона почала думати, що таке життя порочне. Що отримувати радість, від тих речей, які ми робили, – ненормально. Що наші стосунки – аномальні. Вона піддалася думці загалу. Вона повірила, що це неможливо. Жити, як ми, і бути щасливими. Олена звикла бути в центрі уваги, хотіла, щоб про неї говорили, але тільки хороше. Її злякало слово «аутсайдер». І вона залишилася в ролі принцеси, відкинувши роль відщепенця.

Тася незлобливо додала:

– Може, якби я колись була принцесою… Я б теж не захотіла боротися за своє «я»?

До кімнати зайшла Світлана Анатоліївна. Вона широко посміхалася, складочки біля рота трохи тремтіли.

– Доброго дня. О… у тебе такий вигляд, ніби я вже заходила сюди з коньяком, – засміялася.

Піддослідна, тяжко зітхнувши, лише хитнула головою в бік стільця.

– Ну що? Як завжди? – Прудкі руки пірнули в сумку.

– Ні. Сьогодні не хочу.

– Що так? – Жінка все ж дістала пляшку. Скептично подивилася на пластиковий стаканчик і, крутнувши кришечку, ковтнула з пляшки.

– На душі радісно. А коли добре – не п’ють, – удавано посміхнулася Тася, глузливо граючи бровами.

Світлана Анатоліївна розсміялася.

– Ага, а я – дельфін. Не сміши мене, дівчинко. Щоб ти знала, я багато чого бачила у своєму житті. І таке обличчя, як у тебе, мені достеменно знайоме. – Вона підняла вказівний палець угору, а потім тицьнула ним піддослідній у лице. – Це обличчя нещасного кохання.

Тасіта пирхнула.

– Багато ви знаєте.

– І не смійся зі старої жінки. Я бачила в житті таке, чого тобі не довелося і, дай боже, не доведеться! Я кохала стількох чоловіків, що тобі й не снилось! Такий вираз обличчя мало моє віддзеркалення після кожного з них! Повір, мене не обдурити. А ти ще занадто мала шмаркля, щоб мене дурити! Я знаю, про що кажу.

Тасіта почала дратуватися. Вона з неприязню дивилася у вічі жінці, але та не помітила або ж зробила вигляд, що не помітила її погляд, хоча звела розмову на інше:

– Ти ще й працювати з розумом не вмієш! Гадаєш, я не бачила, що шукаєш роботу навіть тим, хто точно не зможе заплатити. Це ж контингент, який нам заборонено брати в клієнти. Не бійся, я, звісно, не скажу. Але для себе запам’ятай: всім не допоможеш. Треба дбати про себе. Чи ти не вмієш відмовляти? Май на увазі…

Критика. Тасіта не любила критики. Особливо такої персони, як ця жінка.

Її дратувала оцінка мертвого бездушного тіла – людини, яка сама нічого не досягла в житті. Особи, яка вважала себе розумнішою за неї, вагомішою за неї, сильнішою за неї.

Критика людини, яка виросла на умовностях оточення й давно втратила власну індивідуальність. Ця цяця теревенила про боротьбу й досягнення, а сама вже давно припинила боротися, втратила власну думку, проте смачно пащекувала про відсутність стрижня в Тасіти. Ця безкрила птаха, що вже не вміє літати, замахнулася на її мрії.

– Геть, – холодно й з притиском видушила піддослідна. – Мені не потрібні ваші думки. Ви взагалі мені не подобаєтесь. Я вас терпіла до цього часу тільки тому, що ви приносили дармовий алкоголь. Але навіть він не змусить мене витерпіти вас ще хвилину. Не змусить слухати дурні балачки дурної баби.

Світлана Анатоліївна стиснула й без того вузькі губи, ображено й дещо по-злому глянула на дівчину.

– Тобі ще відригнеться ця грубість…

Вийшла. Але вийшла не через наказ чи образу. Вона злякалася.

У Тасіти від гніву навіть очі потемніли. Вона не на жарт розізлилася.

– Ненавиджу тупих людей… – пробурмотіла й знесилено відкинулася на спинку стільця.

Робочий день минув відносно непогано. Після емоційного сплеску прийшла холоднокровна рівновага. Тася явно заспокоїлася. І навіть до клієнтів стала трохи лагіднішою.

– Просто ненавиджу, коли мене вчать жити, – сказала вдома, коли я нагадала про тактовність. – Завжди не могла терпіти, навіть коли жила з батьками. Там дратував ще й постійний контроль. Спочатку: не кури цигарок, не пий, не шляйся вночі, бережи цноту до весілля. Потім повчання трансформувалися в: скільки викурила, скільки випила… навіть скільки з’їла! Так, як бачите, моя фігура не вписується в загальноприйняті еталони краси. Хто взагалі вигадав ці пришелепкуваті норми? З чого зробили висновок, що змарніла астенічна дівчина вродлива, а інша, пишнотіла, – ні. А… бачте, мамі не подобаються мої широкі стегна й розкішна дупця! Дибілізм! До того ж я маю власну думку. І доволі непоганий розум. Мені вистачає кебети бачити ту межу, яку встановила собі я. І вона геть різниться від тієї, що прийнятна для моїх батьків. Любити їсти – це не гріх!

Іронічна посмішка повільно зникає з лиця.

– Ну звісно… Ти зараз згадаєш одну із заповідей.

Запалює цигарку.

– Смішно. Люди самі вигадують собі обмеження. Мучаться від цього, але не змінюють точку зору. Смішно.