Читать книгу Німа - Юлія Гук - Страница 3

Сьогодні особливий і важливий день. Не через те що Різдво (піддослідна не вірить ані в щось, ані в когось).

Колись її дуже турбувало питання смерті. Вона витратила чимало часу, щоб збагнути, що ж станеться з її внутрішнім світом після того, як припинить функціонувати тіло. Єдиною прийнятною версією їй здалася реінкарнація. Складно було повірити в те, що життя вимірюється лише кількома десятками років. Звісно, не хотілося, щоб на цьому все закінчувалося…

Усупереч таким прогресивним думкам, Тася завжди святкує Різдво з батьками. Їй подобається романтика свята, вогники свічок, запрошування предків на Святу вечерю, материні молитви, кутя, смачні страви. У дитинстві на Різдво вона відчувала себе причетною до чогось містичного, химерного, фантастичного й незбагненного. Тоді вона вірила, що всі родичі, яких вона знала, і ті, кого не бачила ніколи, справді залітали через відчинене вікно й вечеряли разом з нею…

Тільки зараз подумала: а може, їй бракує віри? Може, у її житті просто немає чудес? Люди, які мають віру, по-своєму щасливі. У неї ж не було любові навіть до батьків. Так, вона поважала їх, почувалася вдячною, але водночас абсолютно відчуженою.

До батьків Тасіта приїхала в поганому настрої. Дорогою вона весь час згадувала сон. Але він не хотів вивергатися з надр забуття. Тася спромоглася пригадати тільки, що він був дуже приємний і теплий.

Батьки, як завше, радо зустрічають її. Запалюють свічки й сідають до столу. Мати урочисто проказує слова молитов. Батько притискає долоні одна до одної і мовчить. З виразу його обличчя видно, що він хоче якнайшвидше попоїсти й сісти за комп’ютер. Тася насмішкувато поглядає на матір: дівчина вже два роки не носить на шиї хрестика.

Швидко між Тасітою й батьком спалахує сварка. Дівчина домагається взаєморозуміння. Прагне пояснити, чому в неї рвані джинси, чому все ще не знайшла роботу, чому не має дітей і чому вкрай рідко прибирається в хаті. Я відчуваю, ні, я бачу, як внутрішній, огидний, злий, знавіснілий монстр лізе через горлянку Тасіти й намагається дотягнутися до батька.

– Я хотів би, щоб твоя суть збігалася з твоїм іменем! – спересердя волає батько й вискакує з-за столу.

Цікаво, що то за ім’я? Латина? Чи грека? Повернемося додому – обов’язково пошукаю в словнику…

Химерний монстр Тасіти раптово зривається з язика й котиться назад. Замість гніву її пронизує біль. Важезний біль. Ясна річ, адже людина, яка повинна як ніхто розуміти, називає її ненормальною… Тут будь-хто втратить рівновагу.

Тася мовчки прибирає зі столу. Мати співчутливо дивиться на неї. Ловить дівчину на кухні й обіймає. І тут… я бачу те, чого ще ніколи не бачила. Тася плаче! Жодного разу я не бачила, як вона плаче.

– У мене нічого не виходить… Я ні до чого не здатна. Навіть там, де вважаю себе майстром. Я терпіти не можу людей… Я не маю жодного знайомого, хто хоча б частково мене розумів… Я не знаю людей мого розумового рівня… Я ніколи не закінчую полотна… Мені так самотньо… Я ніколи не закінчу ті кляті полотна!

Сльози безперервно течуть її обличчям, котяться по шиї, губляться в комірі її сорочки. А вона все говорить і говорить.

Це було вперше, коли вона комусь щось говорила. Окрім мене. Мені можна нічого не говорити. Я й так усе розумію.

Психологічний стан стабілізовано. Піддослідна налаштована змінити себе, своє життя.

Цікаво, на скільки її вистачить?