Читать книгу Німа - Юлія Гук - Страница 5

Пусті-пусті очі. Вона прокинулася вже невдоволеною.

Дзвінок у двері. Це прийшла сусідка, яка часто просить її збігати за цигарками.

Тася забивається в куток кімнати, вмощується між полотнами. Щільно затуляє вуха долонями, притискається до стіни, заплющує очі.

– Тасю, ти вдома?!.

Тягне на себе одне з найбільших полотен, щоб затулитися ним від усього. Робить вигляд, що її не існує. Я дивлюся на неї і бачу, як вона зіщулюється… намагається зменшитися, зникнути.

– Тасю, ти вдома?!.

Лягає, згорнувшись калачиком на підлогу. У її уяві тепер вона маленька цятка на підлозі. Невидима, непотрібна… «Зітріть мене»…

– Тася?!

Двері гучно розчиняються. Стою на порозі, зла і втомлена.

– Чого вам?!

Переді мною маленька зморшкувата бабуся зі слідами колишньої краси на обличчі.

– У мене закінчилися цигарки… – бурмоче і свердлить мене своїми булькатими вицвілими очима. Мене дратує її фарбоване жовте волосся, її старечий запах, її тонкі сухі губи…

Тасіту привчили поважати старших. Бо вони мають бути розумнішими. Вони ж стільки всього бачили, стільки пережили. Та й прочитали значно більше книг. Вони мають знати все. І Тася кориться прищепленому інстинкту. Не вірить, але кориться. Я знаю, що у свої двадцять три вона пережила набагато більше, ніж ця дурнувата бабця. Я знаю, що її мозок має більший потенціал, ніж мозок зморшкуватої жаби, стоїть зараз біля дверей. Але Тася, яка не може нормально розмовляти навіть з близькими, яка зараз зібгалася й пірнула у свою знетямленість, у свій відчай, на думку цієї корисливої мумії, має наплювати на все і йти за куривом для неї! Чому? А! Через добросусідські правила? Чомусь вона має спілкуватися з ними. Її мають цікавити їхні справи.

Хтось народив? Поздоровляю.

У вас дочка вийшла заміж? Поздоровляю.

Ви нарешті зробите ремонт, про який так мріяли і який заважатиме мені спати на вихідних? Поздоровляю.

У вас нова сумочка? Поздоровляю.

Ваш кіт врешті-решт сходив правильно в туалет? Поздоровляю.

Лицемірство. Усе це лицемірство. Моя піддослідна не може сприймати людину, коли насправді вона їй неприємна. Тасіта не може ввічливо посміхатися тому, кого ненавидить. Вона не може брехати, тому що брехня посилює її внутрішній біль. Вона починає зневажати себе за те, що дотримується всіх цих незрозуміло ким установлених правил.

– То й що?

Опираюся на двері й дістаю з кишені цигарки. Запалюю, доки вона розглядає мене й намагається зазирнути у квартиру. Знаєте, чому такі бабці сунуть свого носа до чужих справ? Тому що в них немає власних. У них немає особистого життя.

– Пригощайтесь.

Простягую їй відкриту пачку своїх цигарок.

– Я такі не курю. – Бабця міцно стискає сухі, потріскані губи.

Знизую плечима й грюкаю дверима перед самісіньким її носом. Не сьогодні. Сьогодні ми не турбуватимемо дівчинку. Вона все ще корчиться на підлозі під стіною.

– Н-да… Тобі сьогодні пиво не допоможе. Ані вино…

Піддослідна лише судомно здригається. Мобільний розривається від телефонних дзвінків – ситуація погіршується. Попри все бажання визнати її мізантропом я не можу. Вона не ненавидить людей. Тася просто не може бути серед них через свою відмінність. І вони її також цураються. Її перебірлива щирість та правдивість відштовхує. Краще солодка брехня, еге ж? Ці проблеми почалися ще в університеті, коли вона говорила в обличчя викладачам те, що думала, коли називала своїх одногрупниць «тупим стадом» за те, що давали хабарі викладачам. Ми живемо у світі, де навіть суб’єктивна оцінка не минає безкарно. Тасю завжди дратувала залежність від цих дурних папірців, але, як і всі, вона мусила користуватися грішми. Вона ніколи не хотіла бути відмінною від інших, але разюче відрізнялася навіть від тих, хто сповідував відносно близькі погляди. Вона хотіла знайти людину, яка б зрозуміла, чому вона така, дійсно усвідомила її вчинки, її погляди. Але замість порозуміння наштовхувалася на сміх або отримувала стусани.

Люди завжди знищують те, чого не можуть зрозуміти. Невідоме здається небезпечним.

Тасіта не хотіла виходити на вулицю, не хотіла бачитися з друзями чи батьками. Після цього ставало гірше, бо й ті, й інші намагалися змінити її. Це принижувало.

– Свобода – це, коли ти живеш так, як хочеш, – колись сказала Тасіта. – Це не свобода вибору, тому що вибір буває хибним. Це свобода жити у своєму світі, такому, як ти бажаєш… У моєму світі мене розуміють. А в реальному – я в кайданах відчуження, недружніх поглядів і знущання. Так, я вмію побачити прекрасне там, де його не можуть побачити інші. Але й дурень може побачити гарну квітку, намисто чи небо, а от хто зможе помітити щось гарне ну… наприклад… у шпильці? У мене на одязі їх безліч. Я вважаю це гарним, естетичним. І не моя вина, що інші цього не бачать.

Вона весь час депресує. Усі близькі їй люди намагаються її переробити. Це боляче визнавати. Тася сама знає, що їй потрібно. Вона контролює своє тіло, своє життя. Та не може контролювати свою душу. І ці дикунські погляди, ці правила та настанови тільки підбурюють її стати собою. Такою, яку ніхто ніколи не зрозуміє. Такою, яка стане «створінням з іншої планети». І це закінчиться її цілковитою самотністю.

– Так. Я скажу їм правду. І нехай після цього мене зненавидять. Нехай зневажатимуть і тікатимуть від мене. Зате я знатиму, що насправді відбулося. І нічого поганого в тому, що я відчуваю, немає, адже саме це мене робить такою, якою я є.

Правда, тут вона не зовсім відверта з собою. Утрачаючи когось із друзів, вона переживає, замикається в собі. Відсторонюється. І саме через це більшість її полотен залишаються незавершеними й навіть не розпочатими.