Читать книгу Німа - Юлія Гук - Страница 21

Людей було мало. Можливо, через холод. А може, понеділок – важкий день.

Від нічого робити Тасіта почала складати літачки з уже непотрібних резюме.

Коли до кабінету зайшла Світлана Анатоліївна, на неї дивилася ескадрилья з дванадцяти гостроносих паперових літаків.

– Перевтомилася, напевно? – саркастично зауважила жінка.

– Я думаю запустити їх усі, коли покину цю роботу… – Тася зосереджено майструвала тринадцятий літак.

У всіх літачків були різні крила: для плавного польоту, стрімкого, з розворотом… Вона на славу потрудилася над кожним з них.

Жінка звичним рухом дістала пляшку дешевого коньяку. Хотіла було одразу відпити, та її зупинила простягнута рука піддослідної.

– Я не взяла склянку.

– Давайте так… – Тася зробила чималий ковток, не відриваючи очей від нового літачка.

– Ти збираєшся звільнятися? – дещо здивовано запитала гостя.

– Ні. – Дівчина трохи затягнула з відповіддю, її погляд був зосереджений на паперовому виробі. – Але ж і не до віку мені тут працювати… Я стану відомою художницею.

Світлана Анатоліївна насмішкувато пирхнула.

– Ти? Запам’ятай, рідна, раз втрапивши на таку роботу, втрачаєш усі свої мрії. Можеш забути про всі творчі плани. Ти до них не повернешся. Та й навіщо? Хороша робота, гарна зарплатня. У тебе окремий кабінет. Скоро ти почнеш цінувати це більше за малювання. Мистецтво нині не в ціні. Не популярне.

Тася різко підняла очі на неї. Її погляд ніби обпік жінку.

– Я тут тимчасово. Я чекаю свою музу.

– Довго ж тобі доведеться чекати, – насмішкувато зауважила жінка.

Тасіта пропустила крізь вуха слова колеги. Звісно, інколи дуже хочеться підвищити голос, накричати на того, хто насміхається й не вірить.

Але дівчина добре пам’ятала, як виглядають ці дріб’язкові істерички, які чекають тільки одного слова, погляду, жесту, щоб накинутися на свого ближнього. Вони виглядають смішно, обмежено й просто нікчемно.

От звернути увагу на щось навсправжки серйозне, на те, що стосується не тільки тебе, підвищити голос, щоб присікти очевидну несправедливість, – це інша річ. А коли тебе змішує бруд із брудом, це не варте того, щоб опускатися до незначущого й непотрібного конфлікту.

Тася ніколи не була учасницею сварок між подругами:

– Уявляєш, вона мені не зателефонувала й сама пішла на дискотеку…

– Про мене завжди забувають, коли дають роздруківки!

– Ні, ну ти скажи, хто не правий: я чи та курва, яка не сказала мені про днюху?

– Уяви, він мені сьогодні не подзвонив. Думав – я йому зателефоную. Ну не дебіл?!

Такі фрази завжди натикалися на незворушність піддослідної. Це був не її рівень. Настільки приземлені проблеми ніколи не бентежили мою дівчинку. Її цікавили виставка в музеї, нова книга улюбленого автора, навіть пляшка пива її турбувала більше, ніж подібні запитання. Тасіта якимось чином змогла вивищитися над буденністю.

Вона може забути сьогоднішню дату, місце зустрічі зі знайомим чи правила поведінки в транспорті, бо її голова переповнена чимось іншим, проте в неї точно є власна думка. За це її дехто й недолюблював або навіть відверто ненавидів. Чи хвилювалася вона через це? О! Тільки не вона.