Читать книгу Німа - Юлія Гук - Страница 18

Кров. Червона кров загусла на чорній мережаній спідній білизні.

Піддослідна приклеює прокладку, морщиться від болю. Їй тяжко витримати критичні дні. Вони супроводжуються нудотою, запамороченням у голові, постійною зміною температури тіла та підвищеною емоційною чутливістю.

– Ще й на роботу йти… – Вона ковтає дві сильнодійні пігулки, щоб зменшити менструальний біль. – Сьогодні комусь буде погано…

Вона стає сентиментальна, до того ж страшенно дратується й вихлюпує агресію. У такі дні їй украй складно боротися з собою.

– Ти знаєш, що колись практикувалося кровопускання? Це робили в декількох випадках. Медики робили це, наприклад, для зниження тиску, для виведення отрути з організму, при епілепсії. Але це мало свої негативні наслідки: у людини різко знижувався імунітет. Мабуть, саме тому я хворобливо почуваюся в ці дні. І не тільки я. Більшість жінок нездужають чи відчувають слабкість. Але з іншого боку, кровопускання – це жертвоприношення. А ще деякі народи вірили, що в крові живуть злі духи і їх потрібно звільняти один раз на місяць. Ці народи вважали жінок святими: з їхнього організму злі духи виходили самостійно, без втручання ззовні.

Вона взувається й говорить:

– Що не кажи, а жінки досконаліші за чоловіків.

Вийшовши на вулицю, Тася відразу запалює цигарку. Біль ще є, але вже відступає. Минаючи смітник, де в непотребі порпається безхатько, вона відвертається. На очі навертаються сльози. На вулиці страшенний мороз, а цей нещасний не має ані притулку, ані їжі. Два дні тому Тася вже бачила його, але тоді не звернула на нього жодної уваги, минула й пішла далі своєю дорогою. А тепер у ній прокинулась жалість: «Бідний чоловік! Він теж, напевно, чогось прагнув у цьому житті. Може, він теж художник, як я? Мрійник…». Так, моя бездушна піддослідна співчуває незнайомій людині, яку раніше зневажала.

Тасіта не вірить у долю чи фатум. Вона вважає, що кожен перебуває там, де й має бути. Щоб досягнути бажаної мети, людина отримує молодість. І всупереч матеріальній скруті чи фізичним вадам, кожен здатен на перемогу. Просто треба докласти зусиль. Тих зусиль, яких не докладає сама Тася.

У маршрутці невимовно задушливо. Біль посилюється, а вільних місць немає. Та й сама дівчина затиснута між здоровенною товстою жінкою й бабцею, від якої нестерпно несе чоловічим одеколоном – аромат минулого століття. Від різкого запаху її нудить.

– Невже в цій маршрутці немає жодного джентльмена?! На вигляд здорові бугаї, а майже всі жінки стоять! – Роздратування піддослідної сягає меж. – Між іншим, я погано почуваюся, у мене паморочиться голова. А цю бабусю варто було б посадити, хоча б зваживши на її вік!

О-о-о, піддослідна ще в змозі пропустити свої думки крізь решето цензури! Насправді, на її язиці крутилося дещо інше: «Та посадіть хоча б цю стару каргу, бо я зараз наблюю їй прямо на комір!».

– Ми в ХХІ столітті, дівчинко. Кожен сам за себе, – кривить губи в посмішці розумник, який сидить просто перед нею. Але все ж підводиться. – Якщо погано, нехай буде по-твоєму, сідай.

Тасіта міряє його зневажливим поглядом і садовить на вільне місце бабцю. Дихати стає легше.

– Справа не в столітті. А у вихованні, у власних цінностях. Якщо у вас на першому місці власна персона – з вас не вийде ані гарного батька, ані вірного друга. Я вже мовчу про чоловіка, – кинула йому, спершись на сидіння. Біль став сильнішим.

Хлопець уважно дивиться на неї, потім рішуче плескає по плечу статного парубка, який сидить біля вікна.

– Дівчина ж сказала, що їй погано. Невже в тебе серця немає?

Піддослідна здивовано зиркає на «джентльмена». Запаморочення в голові дійшло того ступеня, що почав зникати слух і перед очима пішли кола.

– Не моя проблема, – бурчить велет.

Тасіта починає завалюватися набік. Той самий хлопець підхоплює її й притискає до себе. Від нього пахне шампунем і цигарками. Запах приємний і звичний.

– Гей, козел, ти що, не чуєш? Дівчині погано. – Рука лягає на плече «козла».

Несподівано худобина слухається й встає. Хлопець обережно садовить Тасіту на його місце. «Слухняність» чоловіка стає зрозумілою за кілька секунд – маршрутка під’їхала до його зупинки.

– Тобі де виходити?

– Через п’ять зупинок… Біля літака, – вимучує кожне слово Тасіта, заплющивши очі.

Їй зовсім зле. Якщо вона зможе сидіти на роботі – це буде якнайкраще.

Вона почала куняти, але міцна чоловіча рука, схопивши її за лікоть, витягла на вулицю на потрібній зупинці. Тут вона наче протверезіла й нарешті роздивилася хлопця. Він був трохи вищим за неї. У широких джинсах з низькою матнею, куртці кольору хакі й шапкою, як у гнома. Довге світле волосся. Світлі очі. Обличчя вузьке, з видовженими вилицями.

– Ти в нормі? Може, тебе довести, куди треба?

Тасіта нарешті помітила, що він тримає її руку. Різко висмикнула її з його долоні, стала в гордовиту позу, виструнчилась і відповіла:

– Нема потреби. Дякую, що допоміг.

Крутнулась на підборі, щоб іти. Її наздогнав голос:

– Маєш хлопця чи заміжня?

Тасіта озирнулася й насмішкувато порснула.

– Не маю. Але й не шукаю.

– Може, ти лесбійка?

– Я не поділяю кохання на стать.

– Ми ще зустрінемося! – гукнув їй у спину.

Тасіта лише стенула плечима.

А жаль, я сподівалася, що цей хлопець гратиме гідну роль у її спектаклі.