Читать книгу Німа - Юлія Гук - Страница 13

Ще один вихідний.

На сьогодні в Тасі запланована зустріч із подругою з університету. Колись вони проводили чимало часу разом. Але потім подруга вийшла заміж і зв’язок обірвався сам собою.

Вони зустрілися в тому ж кафе, де Тасіта зустрічалася з колишнім.

– Як ти? – Олена повільно калатала цукор у філіжанці з чаєм. Після одруження вона дещо розповніла, але це її не псувало.

Скільки пам’ятаю, Тася завжди любувалася її очима. В Олени вони великі й гарні. Гладенька шкіра, повні рожеві губи й весела вдача. Звертаю увагу на те, що вона схудла. З нашої останньої зустрічі минуло два роки…

– Нічого не змінюється, – скрушно посміхається піддослідна, перехиляючи кухоль пива.

– Ти так само багато п’єш? – осудливо кривить губи Олена.

– Менше, ніж з тобою, – знизує плечима. На дні чорних зіниць вигулькують сум і жаль. – Пам’ятаєш, ми навіть на па′рі горілку пили?

Тася посміхається, а Олена опускає очі.

– Те все в минулому. Я більше не п’ю.

– А… – Тасіта відвертається.

Щодень, щохвилини вони були поруч чотири роки поспіль. Розуміли одна одну з півслова. Трималися разом наперекір усім. Робили, що заманеться і як заманеться. Але після одруження Олена почала соромитися спільного минулого, тих неймовірно щасливих спогадів. Їхніх колишніх взаємин. Почала зневажати той спосіб життя, від якого відмовилася сама і яким продовжувала жити Тася. Олена боялася його. І ось, зараз, соромиться того, що Тася не змінилася, на відміну від неї. Тася залишилася вірна своїм поглядам. Їй абсолютно байдуже, що про неї подумають. У піддослідній усе ще жевріє дитинність, вона залишається мрійником і романтиком. Хоча сірість, постійність, усталеність також затягують її, намагаються знищити її оригінальність, зрівняти з усіма. Тасіта вперто тримається власних переконань, що базуються не на загальних засадах – вони не матеріальні. Вона цінує мистецтво, патріотизм, віру в себе та свій талант, волю. Останнє для неї не порожній звук. Задля власної свободи Тася багато від чого відмовилась. Навіть від Олени. Вона опирається буденному життю.

Олена ж, усупереч почуттям зневаги та сорому, досі не може відмовитися від моєї піддослідної. Для неї Тасіта наче ковток свіжого повітря. Щось таке, до чого вона тягнеться знову й знову. Без чого страшенно сумує, чого їй повсякчас бракує. Тасіта для Олени немов дитячий талісман, який дбайливо ховають на дні скарбнички. Безцінний і водночас непотрібний.

Мою піддослідну завжди оточувало те, що не терпить нормальне суспільство: алкоголь, брак культури, непокора, відстороненість, подвійна орієнтація, зухвальство, вільність, інакшість. Завдяки цьому вона виділялася серед натовпу, це відштовхувало й водночас притягувало. Хтось ходив за нею слідом і дивився закоханими очима, хтось намагався відлупцювати, хтось просто прагнув не відпускати зі свого життя.

– Як твої полотна?

– Малюю. Щодня тільки тим і займаюся. А в перервах читаю і їм, – збрехала не змигнувши, дивлячись прямо у вічі. В її словах чувся виклик. Сумно.

– Класно. А ми тут з коханим збираємося кинути курити. Знаєш, ми думаємо про дітей… – щасливо опускає очі, шаріється й широко посміхається.

Тасіта байдуже супиться.

– Поздоровляю.

Діти… Це щось таке, чого піддослідна не може мати, принаймні зараз. Не тільки через відсутність партнера чи стабільності в житті. Дитина прив’язує, а для Тасіти – це вірна смерть. Вона занадто неврівноважена для такого відповідального кроку. Їй увесь час потрібні зміни. Вона не може на таке піти. Хоча й дуже любить дітей. Материнство для неї – це щось дуже аморфне, віддалене і… стосується не її. Я з нею згодна. Їй не можна заводити дітей.

Вона приречена на самотність або на одностатеве кохання. Діти і там, і там виключені.

– Пам’ятаєш тиждень перед зустріччю зі своїм чоловіком? – раптом запитує піддослідна.

– Ем… так. Я жила тоді в тебе, і ми весь тиждень поспіль пиячили… – зморщила лоба Олена, згадуючи ті дні.

– Пам’ятаєш, що тоді відбулося?

– Ти захворіла на три дні…

– Ні. До того.

Олена зрозуміла, що має на увазі Тасіта, і відвернулася.

– Я ж просила не згадувати про це.

– Я бачу… – Піддослідна залпом допила пиво й підвелася. – Ти багато чого не хочеш згадувати. А я все така ж. Я не змінилася й не змінюсь. Я п’ю. Періодично сплю і з хлопцями, і з дівчатами. Я все ще мрію стати відомою художницею. Не озираюся, боячись, що скажуть люди. І все ще кажу їм правду у вічі.

Тасіта почала одягати пальто, Олена раптом підвелася й схопила її за рукав.

– Ти зневажаєш мене, правда? Вважаєш себе кращою за мене? – Її очі на мить стали божевільними, схожими на очі моєї піддослідної. – Та я щаслива. Я заміжня й отримую втіху від життя без алкоголю, без того неадеквату, який був з тобою. А ти! Ти – безталанна!

Моя дівчина скинула її руку з пальто й поправила комір.

– Я не зневажаю тебе. Якщо ти щаслива – я рада за тебе. Можливо, твоє щастя саме в цьому. І ти не помилилася. Я вважаю себе кращою за тебе. Може, я й безталанна. Може, через це й п’ю. Я знаю, я ніколи не отримаю насолоди від того, що приносить утіху тобі. Я маю мету, що жодним чином не обходить людей. Не думай, що ти змінилася, покинувши мене й наше буремне життя. Ти сумуєш за цим. Настільки, що інколи тікаєш від того затишку, який створив тобі чоловік. Настільки, що готова інколи пірнути зі мною в ту безодню, у яку падаю я. І ти не щаслива. Ти страждаєш від тих умов, у які поставила себе сама. Я знаю тебе, хоч тобі вкрай прикро це визнавати. Так, я знаю тебе і знаю, що діється у твоїй голові.

Після цих слів вона різко розвернулася й вийшла геть з кафе.

Олена скривджено дивиться їй услід, потім відсуває чай і замовляє пиво. Робить великий ковток. Її щоками течуть рясні сльози.

– Чорт забирай, я пам’ятаю, як було добре, коли ти показала мені свободу. Просто так…