Читать книгу Німа - Юлія Гук - Страница 9

Завжди існує певна усталена думка. І я не про стереотипи.

Піддослідна почала знайомитися з колегами на роботі. До неї в кабінет, коли не було клієнтів, забігла жіночка, яка займалася поповненням картотеки. Вона принесла інформацію про нові вакансії. Їй було десь за тридцять, але на вигляд здавалася старшою.

– О! Ти новенька! – в’яло посміхнулася.

Тасіта хитнула головою. Вона розглядала гостю. Обличчя з павутинням зморщок, тонкі губи, скривлені мов у П’єро. Повіки сильно нафарбовані блакитними тінями. Колега видавалася пересічною жінкою свого віку. Уже не молода й не гарна, але прагне молодитися. Такі жінки викликали в Тасі відразу. Вони були занадто типовими й завжди з жахливим несмаком підбирали одяг і косметику.

– Як тобі працюється? – Вона поклала аркуші з переліком вакансій на стіл і зручно примостилася на стільці. Тася не збиралася приховувати роздратування. Вона ненавиділа спілкуватися з людьми, які були їй неприємні. Вона не терпіла робити вигляд, що це не так. Починаю хвилюватися. Для хворої з таким складом психіки п’ять хвилин розмови з об’єктом роздратування могли вилитися в тяжку депресію з великою кількістю цигарок та алкоголю. А в неї ж тільки почало щось налагоджуватися в душевній сфері.

– Нормально, – сухо процідила дівчина крізь зуби.

Вона знала, що стриманість і терпіння – це перші риси характеру, які потрібно виховати в собі, щоб оточення поважало тебе й приймало. Піддослідна ще не навчилася цього до кінця.

– Ну та… З таким-то робочим місцем, – украдливо посміхнулася жінка. – Ти везуча.

Тася прикрила очі й торкнулася шпильок на комірі.

Цього прийому її навчила я. Коли щось сильно дратує, підіймається хвиля агресії, потрібно тільки на мить замружитися й уявити якесь приємне середовище. Людям з розладами варто носити при собі певну улюблену річ. Дивно, але дотик до такої речі, як правило, заспокоює. Це ще раз доводить дурнувату прикутість людей до матеріального світу. Я часто обмірковую цю проблему. Є один надзвичайно цікавий психологічний дослід, проведений з дітьми. Діти за своєю природою доволі жадібні. Їм увесь час потрібні нові іграшки, однак вони терпіти не можуть, коли іграшка, що вже їм набридла, потрапляє до чужих рук, і часто, відкинувши нову, вони намагаються повернути собі стару й непотрібну річ. Але, що цікаво, навіть за умови цілковитої відсутності іграшок вони знайдуть розвагу серед навколишніх предметів, приміром вони можуть гратися листочком від дерева чи патичком. Діти, у яких було обмаль іграшок у дитинстві, виростають креативнішими за інших, розумнішими та щасливішими. Вони вміють тішитися дрібницями. Їм удосталь обмеженої кількості речей. Вони менше чіпляються за матеріальне. Цього не вистачає дорослим. Маючи й так чимало речей, вони чомусь прагнуть здобути ще більше. Часто дорослі – це великі діти. З багатством приходить дурнувата турбота: усе вберегти й примножити набуте. Дорослі бояться втратити навіть ті речі, якими ніколи не користувалися. Так званий ефект Плюшкіна.

Насправді, Тасіті не потрібно навіть торкатися улюблених речей. Вона самодостатня й вільна від умовностей. Але зараз це конче потрібно. Згодом вона усвідомить непотрібність цих рухів.

Що уявляє Тасіта, заплющуючи очі? Я не хочу про це знати. Я боюсь її фантазій.

– Що це в тебе на комірі? – Короткі криві пальці потягнулися до сорочки.

Піддослідна сахнулася від її руки.

– Талісман. Щоб не зурочили. Давній талісман. Ще бабуся розповідала про нього. Сильнішого не буває. Окрім того, що тебе ніхто не може зурочити, він ще й повертає зло тому, хто бажає його тобі. Чужим людям не можна торкатися, – випалила піддослідна.

О так… вона вміла брехати…

– Цікаво… А є якийсь особливий обряд виготовлення цього талісмана? – зацікавлено витріщилася жінка.

У її віці жінки якраз починають вірити в такі речі. А може, вона занадто наївна?

– Ні, немає. Просто чіпляєш якомога більше шпильок і поєднуєш їх ланцюжком, – стенула плечима Тася (вона насміхалася з жінки).

Тонкогуба задумливо покивала головою. Потім дістала з сумки пляшку дешевого коньяку й два пластикові стаканчики.

– Давай – за знайомство?

– Ми ж на роботі…

– Я тебе прошу, керівництво сюди не заходить. А клієнти готові тобі взуття лизати, тільки б ти знайшла їм нормальну роботу. Ніхто ні про що не дізнається, – відмахнулася жінка, наливаючи блідо-коричневу рідину. – Так… Мене звати Світлана Анатоліївна.

– Тасіта… – Піддослідна задумливо зазирнула в стаканчик.

Вона не любила коньяк. Але любила пити.

– Тасіта? – здивовано зиркнула на неї жінка.

Точно, я зовсім забула пошукати в словнику, що означає її ім’я.

– Тасіта, – повільно повторила дівчина, – це латинське ім’я. Воно означає – німа.