Читать книгу Що ти кажеш після привітання? Психологія людської долі - Ерік Берн - Страница 17

Перша і найбільш архаїчна версія сценарію, або первинний протокол, осмислюється розумом дитини у віці, коли лише нечисленні люди за межами безпосередньої родини є для неї реальними. Ми припускаємо, що батьки здаються їй гігантськими постатями, наділеними магічними силами, як титани, велетні-людожери та почвари з міфології, лише тому, що вони втричі вищі і вдесятеро більші за дитя.

Коли дитина підростає і стає досвідченішою, вона переходить від цього класичного універсуму до більш романтичного світу. Вона придумує свій перший палімпсест або переробку власного сценарію, щоб той відповідав її новому погляду на оточення. За правильних умов йому або їй допомагають казки та історії про тварин, що їх спочатку читає мама, а потім сама дитина на дозвіллі, коли може вільно мандрувати власною уявою. У цьому теж є своя магія, але вже не така приголомшлива. Вони дають дитині абсолютно новий набір персонажів для її фантазій: усі представники з царства тварин, що знайомі їй як теплокровні партнери в іграх та друзі, або як швидкоплинні страшні чи захопливі постаті, що їх вона чула чи бачила здалеку, або наполовину уявні істоти з невідомими можливостями, про яких дитина лише чула чи читала. Ці όбрази можуть приходити і з телеекрана, бо у цьому віці навіть реклама має свій ореол. Навіть у найгіршому випадку, без книжки чи екрана, ба навіть матері, вона приблизно може зрозуміти, якою є корова, та уявити власних покручів.

На цьому першому етапі дівчинка чи хлопчик має справу з чарівниками, які можуть іноді перетворюватися на тварин. На другому дитина просто приписує тваринам певні людські якості, ця схильність може зберігатись і в дорослих людей, пов’язаних зі стайнями, собачими розплідниками та дельфінаріями.

На третьому етапі, у підлітковому віці, людина ще раз переглядає свій сценарій, воліючи адаптувати його до дійсності, такої, якою вона сподівається її бачити, – усе ще романтизованою, золотою або іноді позолоченою за допомогою наркотиків. Поступово, з роками, особа наближається до реальності, яка є справжньою ймовірністю того, що люди та обставини навколо неї реагуватимуть у бажаний спосіб. Таким чином протягом десятиліть людина готує себе до прощальної вистави. І саме ця прощальна вистава є тим, що насамперед має змінити психіатр.

Нижче наведено кілька прикладів, щоб показати схожість між міфами, казками й реальними людьми. Найліпше їх можна зрозуміти з марсіанської, транзакційної, позиції, про яку вже сказано раніше, – вона ґрунтується на власному міфі, створеному фахівцями з аналізу ігор та сценаріїв для того, щоб бачити людське життя об’єктивніше. Тут є Маріо, марсіанин, який висадився на Землю, але мусить повернутися назад і «розповісти все, як є» – так, як є насправді, а не так, як земляни розповідають чи хочуть, щоб він собі це уявив. Він не слухає хвастощів і не дивиться на статистичні таблиці, а спостерігає за тим, що дійсно люди роблять одне з одним і навіщо. Ось, наприклад, історія викрадення Європи.

ІСТОРІЯ ЄВРОПИ

Європа була онукою Нептуна. Одного дня вона збирала квіти на луці біля моря, коли з’явився гарний бик і укляк перед нею. Його очі закликали її всістися йому на спину. Дівчина була настільки захоплена його мелодійним голосом та дружніми манерами, що подумала: гарно було б проїхатися долиною. Проте коли вона всілася йому на спину, бик зірвався на рівні й перелетів через море, бо насправді він був Юпітером, а цей бог не зупинявся ні перед чим, коли йому подобалася якась дівчина. Але Європі жилося з ним незле, бо після того як вони приземлилися на Криті, вона народила йому трьох королів, а один з континентів був названий її ім’ям. Усе це нібито сталося 1522 року до н. е., і цю історію можна знайти у «Другій ідилії» Москоса.

Юпітер, викрадач, походив з доволі незвичайної родини. Його батько Сатурн, якщо вірити «Теогонії» Гесіода, мав шестеро дітей. П’ятьох з них він з’їв одразу ж після народження, тож коли народився шостий, Юпітер, мати сховала його, а замість немовляти поклала сповитий камінь, який його батько жадібно проковтнув. Вирісши, Юпітер разом зі своєю бабусею змусив батька відригнути і камінь, і п’ятьох дітей – Плутона, Нептуна, Весту, Цереру та Юнону. Коли Юпітер кинув Європу, вона зв’язалася з Данаєм, царем Єгипту, і народила від нього доньку на ім’я Амімона. Батько відправив Амімону шукати воду для міста Аргоса, і поки вона це робила, її побачив Нептун і закохався. Він урятував її від розпусного сатира і викрав її сам; Нептун був її прапрадідом, так само як Юпітер, який викрав її матір, був двоюрідним дідом її матері.

Тепер перелічімо суттєві транзакції в цій родинній сазі за допомогою стимулів та реакцій. Кожна реакція, звичайно, може стати стимулом до наступної транзакції.

1. Стимул: прекрасна дівчина граційно збирає квіти. Реакція: залюбливий бог, її двоюрідний дід, перетворюється на золотого бика.

2. Стимул: дівчина гладить його боки й голову. Реакція: бик цілує їй руки та закочує очі.

3. Дівчина залазить йому на спину. Бик викрадає її.

4. Вона демонструє страх і подив, запитує його, хто він такий. Він заспокоює її, і все йде добре.

5. Стимул: батько пожирає своїх дітей. Реакція: мати годує його каменем.

6. Реакція: врятований син змушує батька повернути з’їдених дітей і камінь.

7. Стимул: батько відрядив прекрасну дівчину по воду. Реакція: вона вскочила в халепу з сатиром, якого сьогодні назвали б «вовком».

8. Стимул: краса дівчини зачаровує її прапрадіда. Реакція: він рятує її від сатира й викрадає.

Для фахівця з аналізу сценаріїв найцікавішою рисою цих міфічних транзакцій (за версією Москоса) є те, що, попри несамовитий плач і протести Європи, вона не велить у категоричній формі: «Зупинись!» або «Поверни мене негайно!», а натомість умить перемикає свою увагу, намагаючись угадати особистість свого викрадача. Іншими словами, незважаючи на гучні протести, вона поводиться обережно, не перериває драму, а натомість віддається їй і проявляє цікавість до її результату. Таким чином, її плач мав неоднозначну якість, що марсіанською мовою називається «ігровою» або «сценарною». Насправді вона грала в гру під назвою «Вкради мене», що вкладалася в передбачений для неї сценарій перетворення на матір царів, і поводилася так, ніби це відбувалося «проти її волі». Проявити особисте зацікавлення у викрадачеві – не найкращий спосіб йому перешкодити. Однак її протести звільняли від відповідальності за те, що вона першою з ним фліртувала.

Існує знайоміша історія, яка включає в себе більшість цих транзакцій, хоча в дещо іншому порядку. Наступну версію взято з Ендрю Ланга та Грімма. Ця історія відома з ранніх років практично всім письменним дітям у англомовних (і не лише) країнах і є поширеним стимулом до їхніх уявлень.

МАЛЕНЬКА ЧЕРВОНА ШАПОЧКА

Жила собі маленька мила дівчинка, яку звали Червоною Шапочкою (ЧШ). Одного дня мати послала її через ліс віднести їжу бабусі. Дорогою дівчинка надибала звабливого вовка, який подумав, що з неї вийшла б смачненька закуска. Він умовив її розслабитися, побути в гармонії з природою, кинути цю справу і збирати квіти. Поки вона розважалася, вовк пішов до її бабусі та з’їв стару пані. Коли ЧШ прийшла, вовк удав із себе бабусю й запропонував дівчинці прилягти поруч із ним. Вона зробила це і помітила багато дивних рис у його зовнішності, що змусило її замислитися, чи дійсно перед нею її бабуся. Спочатку вовк спробував переконати ЧШ, а потім теж з’їв (очевидно, не пережовуючи). Прийшов мисливець і врятував її, розтявши вовкові живіт і випустивши їх разом з бабусею. Потім ЧШ радісно допомогла мисливцеві заповнити живіт вовка камінням. У деяких версіях ЧШ кличе на допомогу, і мисливець вбиває вовка сокирою в останню мить перед тим, як зловмисник збирається її з’їсти.

Тут ми теж бачимо сцену зваблення, де беруть участь невинна дівчинка, що їй подобається збирати квіти, і хитрий звір, який спокушає її. Цій тварині подобається їсти дітей, але натомість вона закінчує своє життя з камінням у животі. Подібно до Амімони, ЧШ відряджають із корисним дорученням, але по дорозі вона вскочила в халепу з вовком, а потім зближується зі своїм рятівником.

Як на марсіанина, ця історія порушує цікаві питання. Він сприймає її на віру, зокрема й розповідь про вовка, який уміє говорити, хоча ніколи такого не бачив. Але з огляду на те, що трапилося, він запитує себе, що це все означає і з якими людьми таке могло трапитися. Ось його думки стосовно цього питання.

РЕАКЦІЯ МАРСІАНИНА

Одного дня мати ЧШ послала її через ліс, щоб дочка віднесла їжу бабусі, й по дорозі дівчинка зустріла вовка. Яка мати відправляє маленьку донечку до лісу, де водяться вовки? Чому мати не зробила це сама або разом з донькою? Якщо бабуся була настільки безпорадною, то чому мати залишила її саму в якійсь далекій хижі? А якщо ЧШ мусила піти туди, то чому мати не попередила її, щоб вона не зупинялась і не розмовляла з вовками? Ця історія свідчить, що ЧШ ніколи не говорили, що це небезпечно. Жодна мати не може бути настільки дурною, тож виходить, що або матері було начхати на ЧШ або, можливо, вона навіть хотіла позбутися доньки. Та й дівчинка теж дурепа. Як вона могла роздивлятись очі, вуха, руки й зуби вовка і все ще думати, що то її бабуся? Чому вона не втекла звідти якнайшвидше? Крім того, вона була злісним дівчиськом, бо зібрала каміння і напхала його вовкові в живіт. Хай там як, а кожна розсудлива дівчинка точно не стала б збирати квіти після розмови з вовком, а натомість сказала б: «Цей сучий син з’їсть мою бабусю, якщо я не встигну когось покликати на допомогу».

Під підозрою навіть бабуся й мисливець. Якщо розглядати всіх дійових осіб цієї історії як реальних людей, кожен з яких має власний сценарій, то побачимо, як добре зчіпляються одне з одним їхні особистості з позиції марсіанина.

1. Мати явно намагається «випадково» загубити доньку чи принаймні хоче, щоб до цього дійшло, і потім сказати: «Ну хіба ж це не жахливо, навіть парком зараз не можна прогулятися, щоб не зіткнутися з якимось вовком…»

2. Вовк, замість їсти кролів та іншу подібну здобич, переоцінює свої можливості й мусить знати, що це закінчиться для нього погано, або він просто хоче створити собі проблему. Вочевидь, замолоду він начитався Ніцше абощо (Якщо він може розмовляти й чіплятися до дівчат, то чому б йому не вміти читати?) і його девізом є щось на кшталт: «Живи небезпечно й помри славетною смертю».

3. Бабуся мешкає сама і тримає двері незачиненими, тож, можливо, вона сподівається, що станеться щось цікаве – таке, чого не сталося б, якби вона жила разом з родичами. Імовірно, саме тому вона не хоче до них переїздити чи бодай поселитися по сусідству. А може, вона ще досить молода, тож шукає собі пригоди, і саме тому ЧШ й досі маленька дівчинка.

4. Мисливець, вочевидь, з тих рятівників, які люблять карати переможеного суперника за допомогою маленьких дівчат. Це явно підлітковий сценарій.

5. ЧШ щиро каже вовкові, де він може її зустріти і навіть залізає до нього в ліжко. Вона явно грає у гру «Вкради мене», і ця історія закінчується доволі щасливо.

Правда цієї історії полягає в тому, що кожен з її героїв прагне діяти за будь-яку ціну. Якщо виграш у кінці сприйняти, як є, то виходить, що увесь задум – інтрига, спрямована на те, щоб убити бідолашного вовка, змусивши його думати, що він усіх перехитрив, і ЧШ для цього використовують як приманку. У такому разі мораль історії полягає не в тому, що невинні дівчата мають триматися подалі від лісів, де водяться вовки, а в тому, що вовки повинні перебувати подалі від невинних дівчат і їхніх бабусь; якщо стисло, то вовкам не слід гуляти в лісі самим. Також виникає питання, що робила мати ЧШ, спекавшись доньки на цілісінький день.

Якщо це все здається цинічним або дотепним, розгляньмо поведінку ЧШ у реальному житті. Ключове запитання полягає в тому, якою стала ЧШ, коли виросла, з такою матір’ю і таким досвідом?

СЦЕНАРІЙ ЧЕРВОНОЇ ШАПОЧКИ

У літературі з психоаналізу пильну увагу приділяють символічному значенню каміння, яким напхали живіт вовка. Але для фахівця з транзакційного аналізу важливішими є питання про транзакції між учасниками.

Керрі прийшла на лікування у віці тридцяти років зі скаргами на головний біль, депресію, на те, що вона не знає, чим хоче зайнятися, і не може знайти гарного хлопця. Як і всі Червоні Шапочки, яких бачив у своїй практиці доктор К’ю, вона вдягала червоне пальто. Вона завжди намагалася бути корисною в непрямий спосіб. Одного дня вона зайшла і сказала:

– На вулиці неподалік вашого офіса хворий собака. Ви не хочете викликати ТЗЖТ24?

– А чому ви не викличете ТЗЖТ? – запитав доктор К’ю.

На що вона відповіла:

– Хто, я?

Сама вона ніколи й нікого не рятувала, але завжди знала, де можна знайти рятівників. Це типово для ЧШ. Потім доктор К’ю спитав її, чи працювала вона колись у офісі, де треба виходити по закуски до кави. Виявилося, що так.

– І хто ж ходив по закуски?

– Я, звичайно, – відповіла Керрі.

Сценарна частина її історії постала такою. Коли Керрі було від 6 до 10 років, мати відправляла її до своїх батьків (дідуся й бабусі) з дорученнями і пограти. Часто, коли вона туди навідувалася, бабусі не було і вона грала з дідусем, який здебільшого залазив їй під сукню. Дівчинка ніколи не розповідала про це матері, бо розуміла, що та на неї розсердиться й назве брехухою.

Сьогодні Керрі часто знайомиться з чоловіками та «хлопцями», і багато хто намагався залицятися до неї, але вона завжди рвала взаємини після двох-трьох побачень. Щоразу, як вона розповідала докторові К’ю про свій останній розрив і він питав, чому так сталося, дівчина відповідала: «Ха! Ха! Ха! Тому що він цуцик». Таким чином, вона проводила своє життя, бігаючи лісами фінансового округу, приносячи бутерброди людям і постійно відшиваючи «цуценят»: нудне, гнітюче існування. По суті, найзахопливішою подією в її житті були ігри з дідусем. І тепер виявилося, що Керрі збирається провести решту життя, чекаючи на повторення чогось такого.

Це говорить нам про те, як ЧШ провела своє життя після того, як її історія завершилась. Інтрижка з вовком, поза сумнівом, була найцікавішим, що трапилося з нею. Коли вона виросла, то проводила час, бігаючи лісами, приносячи людям смаколики й довіку сподіваючись на зустріч із іншим вовком. Але всі, кого вона зустрічала, були «вовченятами», від яких ЧШ зневажливо відмахувалася. Історія Керрі також розповідає нам, ким насправді був вовк і чому ЧШ так сміливо полізла до нього в ліжко: він був її дідусем.

Отож, характерні риси реальної ЧШ є такими:

1. Її мати відправляла її з дорученнями.

2. Її спокусив дідусь, але вона нічого не сказала про це матері. А якби сказала, її назвали б брехухою. Іноді дівчинка вдавала, що занадто дурна, щоб розуміти, що відбувається.

3. Вона нечасто рятує людей сама, але полюбляє організовувати порятунок і завжди шукає таких можливостей.

4. Коли вона підростає, то є тією, кого відправляють з дорученнями. Вона часто рухається або говорить, як маленька дівчинка, замість поводитися гідно.

5. Вона чекає, доки станеться щось захопливе, а тим часом нудьгує, оскільки всі, кого вона зустрічає, – це лише «цуцики», на яких вона дивиться зверхньо.

6. Вона обожнює наповнювати вовчі животи камінням або робити щось тотожне в повсякденному житті.

7. А втім, не до кінця зрозуміло, ким є для неї чоловік-психіатр: рятівником чи просто милим, несексуальним дідусем, з яким вона почувається затишно і трохи ностальгійно та яким задовольняється, бо не може знайти когось справжнього.

8. Вона сміється й погоджується, коли він каже, що вона нагадує йому Червону Шапочку.

9. І що доволі дивно, вона майже завжди має і вдягає червоне пальто.

Слід зазначити, що сценарії матері Червоної Шапочки, бабусі й дідуся з боку матері мають бути взаємодоповняльними, щоб такі сексуальні інциденти могли траплятися більше, ніж раз. Щасливий кінець казки також є підозрілим, і в реальному житті такого ніколи не трапляється. Казки розповідають батьки, керуючись добрими намірами, і щасливий кінець є втручанням доброзичливого, але хибного батьківського Я-стану; оповідки ж, складені самими дітьми, – реалістичніші й необов’язково мають щасливий кінець. Насправді добре відомо, що вони є жахливими25.