Читать книгу Що ти кажеш після привітання? Психологія людської долі - Ерік Берн - Страница 6

Щоб проілюструвати ймовірну цінність цього підходу, розгляньмо випадок з невиліковно хворим пацієнтом, який має обмежений час на життя. Морт, тридцятирічний чоловік, недужий на рак, що протікав у повільній формі, був приречений за нинішнього рівня медицини й міг прожити в найгіршому випадку два роки, а в найкращому – п’ять. Його психіатричною скаргою був тик – він кивав головою або трусив ногами з невідомих йому причин. Під час лікування у групі він невдовзі знайшов пояснення: він стримував свої страхи за стіною безперервної музики, що текла крізь його мозок, а тик був його способом співіснувати в такт із цією «музикою». Під час ретельного обстеження встановлено, що це саме так, а не інакше, що це не музика лунає в такт із тиком, а тик відбувається в такт із ментальною музикою. На цьому етапі всі, зокрема й Морт, побачили, що якщо музику прибрати за допомогою психотерапії, то відкриється величезний резервуар страхів. Наслідки могли бути непередбачуваними, якщо страхи не замінити на приємніші емоції. Що робити?

Незабаром з’ясувалося, що всі члени групи знали: рано чи пізно вони помруть, і стримували свої відчуття щодо цього в різний спосіб. Так само як і у випадку з Мортом, ці зусилля були своєрідною платою смерті, що заважала їм тішитися з життя. Таким чином, вони могли б більше зробити протягом відпущених їм двадцяти або п’ятдесяти років, аніж Морт, якому залишилося два чи п’ять. Отже, визначено, що важливою є не тривалість, а якість життя: це не було якимось приголомшливим або новим відкриттям, але кожен прийшов до нього болючішим шляхом, аніж зазвичай, адже це відбувалось у присутності приреченої людини, тож справило на всіх сильне враження.

Інші члени групи (які розуміли марсіанську мову й раді були навчити її Морта, а той охоче її засвоїв) погодилися, що жити означає такі прості речі, як дивитися на дерева, слухати спів пташок і говорити людям «привіт». І робити це свідомо й спонтанно, без драматизму або лицемірства, але зі стриманістю й пристойністю. Вони також погодилися, що для того, щоб робити ці речі, всі вони, зокрема й Морт, мають суворіше ставитися до сміття у своїй голові. Коли вони побачили, що його ситуація певною мірою не набагато трагічніша за їхні, то смуток і сором’язливість, спричинені його присутністю, розвіялися. Тепер вони могли весело спілкуватися з ним, так само як і він з ними; він і вони могли розмовляти на рівних. Вони могли суворіше ставитися до його сміття, бо тепер він знав ціну цій суворості й розумів, чому вони були такими; своєю чергою, він здобув привілей суворіше ставитися до їхнього сміття. По суті, Морт повернув свою «ракову картку» і відновив власне членство в людській расі, хоча всі, в тому числі й він сам, все ще усвідомлювали, що його становище набагато скрутніше, ніж у будь-кого іншого4.

Ця ситуація дуже чітко ілюструє весь пафос і глибину проблеми з привітанням, яка у випадку з Мортом пройшла три стадії. Коли він тільки долучився до групи, інші ще не знали, що він приречений. Спочатку вони зверталися до нього в тій манері, до якої звикли в цій групі. Їхні підходи були переважно обумовлені вихованням кожного члена групи – тим, як його вчили вітатися батьки, коригуваннями, внесеними пізніше в житті, і певною повагою та відвертістю, що є прийнятною у психотерапії. Бувши новачком, Морт реагував так, як і будь-де, вдаючи з себе амбітного, енергійного американського хлопця – такого, яким хотів бачити себе він і його батьки. Утім, коли під час третього заняття він сказав, що приречений, інші члени почувалися спантеличеними та обдуреними. Вони запитували себе, чи не бовкнули чогось такого, що могло б здатися поганим їм самим, йому й особливо психіатрові. Фактично здавалося, що вони сердиті і на Морта, і на психіатра за те, що ті не сказали їм про це раніше – їх ніби ошукали. Насправді вони привіталися з Мортом у стандартний спосіб, не знаючи, з ким розмовляють. Тепер, знаючи, що він – особлива людина, вони хотіли б мати змогу повернутися, почати все спочатку й у такому випадку вже ставилися б до нього по-іншому.

Тож вони почали все знову. Замість розмовляти з ним навпростець, як це робилося доти, вони зверталися до нього м’якше та обережніше, ніби хотіли сказати: «Бачиш, як я стараюся бути чуйним до твоєї трагедії?» Тепер ніхто з них не хотів важити репутацією, голосно розмовляючи з приреченою людиною. Одначе це було несправедливо, бо давало Мортові перевагу. Зокрема, ніхто не насмілювався дуже довго або голосно реготати в його присутності. Це виправили, коли було розв’язано проблему, що має робити Морт; тоді напруга зникла і вони змогли повернутися й розпочати все спочатку втретє, розмовляючи з ним як із представником людської раси, без усіляких обмежень. Отже, ці три стадії були представлені поверховим привітанням, співчутливим привітанням та розслабленим, справжнім привітанням.

Зої не може сказати Мортові «привіт», доки знає, хто він є і що в нього може змінитися від тижня до тижня, або навіть з години на годину. Щоразу, зустрічаючи чоловіка, вона знає про нього трохи більше, ніж минулого разу, і мусить вітатися з ним трохи по-іншому, якщо хоче й далі підтримувати їхню дружбу. Проте оскільки вона ніколи не зможе ні дізнатися про нього все, ані передбачити всі зміни, то й ніколи не спроможеться ідеально казати «привіт» – жінка лише наближатиметься до цього.