Читать книгу Що ти кажеш після привітання? Психологія людської долі - Ерік Берн - Страница 7

Чимало пацієнтів, які вперше приходять на прийом до психіатра, відрекомендовуються й тиснуть йому руку, коли він запрошує їх увійти до кабінету. Деякі психіатри, навпаки, простягають руку першими. Я дотримуюся зовсім іншої політики щодо рукостискань. Якщо пацієнт привітно простягає мені руку, я потисну її, щоб не бути грубим, але в ухильний спосіб, бо замислюся, чому це він такий привітний. Якщо він ручкається в такий спосіб, який лише дає нагоду припустити, що він вважає це гарними манерами, я відповідаю йому тим самим, і ми розуміємо одне одного: той приємний ритуал не заважатиме роботі. Якщо ж його рукостискання вказує на те, що він у розпачі, то я потисну йому руку міцно й підбадьорливо, щоб він знав, що я розумію його ситуацію. Та коли я заходжу до почекальні, моя манера, вираз обличчя й позиція рук чітко показують більшості новачків, що цієї чемності можна уникнути, якщо тільки вони не наполягатимуть. Це має на меті встановити і зазвичай встановлює, що ми обидва перебуваємо тут із серйознішою метою, ніж довести, що ми є славні хлопці, або обмінятися люб’язностями. Здебільшого я не ручкаюся з ними тому, що не знаю їх і не очікую, що вони будуть тиснути мені руку, бо вони теж мене не знають; опріч того, деякі люди, які приходять до психіатра, не люблять, щоб їх торкались, і можливість утриматися від цього для них є проявом ґречності.

Завершення бесіди – то вже інша справа. На цей момент я вже чимало знаю про пацієнта, та й він щось знає про мене. Тому, коли він іде, я вважаю за свій обов’язок потиснути йому руку і знаю про нього вже досить, щоб зрозуміти, як поручкатися належним чином. Це рукостискання має для нього дуже важливе значення: воно означає, що я приймаю його5 навіть після того, як він розповів мені про себе геть усе «погане». Якщо пацієнт потребує заспокоєння, то моє рукостискання і є тим, що зарадить; якщо йому треба підтвердити свою чоловічу сутність, моє рукостискання дозволить йому це відчути. То не є якимсь ретельно продуманим засобом привабити пацієнта; це спонтанне і вільне його визнання після того, як я проговорив з ним цілу годину про його найбільш особисті проблеми. Натомість, якщо він брехав мені свідомо, а не через природне збентеження, або намагався використати чи залякати мене, я не ручкатимуся з ним, отож він зрозуміє, що мусить поводитись інакше, якщо хоче, щоб я був на його боці.

З жінками все трохи по-іншому. Якщо їй потрібен дотик як знак, що приймаю її, я потисну їй руку у прийнятний для неї спосіб; якщо (а на цю мить я вже це знаю) вона зіщулюється від контакту з чоловіком, я коректно попрощаюсь, але дозволю їй піти без рукостискання. Цей останній випадок найбільш чітко ілюструє причину, з якої я не ручкаюся на знак привітання: якщо я потисну жінці руку, ще не знаючи, з ким вітаюся, це викличе в неї відразу. Фактично я нав’язав себе і образив її ще до розмови, змусивши, виходячи з гарних манер і всупереч її схильності, торкнутися мене й дозволити мені торкнутися її, хай навіть і з чемності.

У психіатричних групах я дотримуюся схожої політики. Я не кажу «привіт», коли заходжу, бо не бачив їхніх учасників протягом цілого тижня і не знаю, з ким вітаюся. Легке чи сердечне привітання може бути зовсім неприйнятним у світлі того, що трапилося з ними за цей проміжок часу. Одначе з підкресленою увагою кажу «до побачення» кожному членові кожної групи, бо тепер я вже розумію, з ким прощаюся і як це сказати в кожному випадку. Припустімо, наприклад, що в однієї з жінок, які ходять до групи, за час, що минув від останньої зустрічі, померла мати. Веселе привітання здалося б їй недоречним.

Можливо, вона і пробачила б мені це, але немає потреби викликати в неї таке напруження. На момент, коли зустріч добігла кінця, я вже знаю, як попрощатися з нею, взявши до уваги її втрату.